Доля на тлі історії · “Десятиліттями тема жахливої трагедії україн" ського населення Холмщини замовчувалася”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
ВОНИ ВТРАТИЛИ ДІМ
Слово Просвіти, №37 за 2011 рік
Зоя ШАЛІВСЬКА, заступник голови Конотопської міськрайонної організації “Просвіта”, член НСЖУ Світлого тижня тисячі лю! дей, долаючи чималі від! стані, поспішали в ті села, де колись жили. Відвідати за дав! нім звичаєм могилки рідних, по! бачитись із родичами, колишні! ми сусідами. Нелегкими, через сумні спогади, були відвідини се! ла Степківки, що на Миколаїв! щині, в нашої 88!річної мами. Українка з Холмщини, свого часу вона разом із рідними змушена була покинути прабатьківське обійстя в селі Славетин Замостів! ського повіту Люблінського воє! водства і переїхати сюди. Квітами й теплими усмішка! ми зустрічали в місцевій школі нашу родину, з якою вже кілька років листуються юні краєзнавці. Досліджуючи історію села, шко! лярі звернули увагу, що одну з сільських вулиць степ! ківці здавна називають Польським хутором. Там нелегко обживали! ся викинуті з родинних гнізд українці Холмщи! ни. 66 років тому до Степківки та навко! лишніх сіл Первомай! ського району тоді Одеської області прибу! ло з Польщі кілька ве! ликих родин: Бігунці, Морокішки, Романю! ки, Свистуни, Козаки, Лоні та інші. Вдалося встановити 31 особу. Невтомні дослідни! ки під керівництвом учительки Лариси Пи! липівни Короп вивчали наукову історичну літе! ратуру, архівні матеріа! ли, листувалися з на! щадками депортованих родин, зокрема й з на! шою. Тож шкільний музей по! повнився унікальними фотогра! фіями, документами, спогадами. А юні історики посіли перше міс! це в обласному конкурсі творчих робіт з історичного краєзнавства. У просторій актовій залі зі! бралися вчителі, школярі, щоб послухати розповідь літньої пані Ольги Морокішко. Її родині до! велося пережити два переселен! ня. У роки Першої світової війни за наказом царського уряду біль! шість українського населення з Холмщини та Підляшшя приму! сово виселили вглиб Росії, де на той час проживав 1 мільйон укра! їнського люду. Сім’ї з нашого ро! ду, покинувши рідні домівки з на! житим майном, змушені були об! живатися в Харківській та Кате! ринославській губерніях. По! дальші трагічні події в Росії (гро! мадянська війна, голод, розруха) та й туга за рідною землею спону! кали родину повернутися на Хол! мщину, знову покинувши все на! жите. Наслідком депортації стало розпорошення членів родини, втрата зв’язку між рідними. Тіль! ки через 35 років знайшов у Хар! кові мій дід Іван Морокішко свою рідну сестру Софію. Доля ж його вітчима, якого хворого на тиф зняли з потяга дорогою до Польщі, невідома. На Холмщині на місці покинутих господарств вигнанці побачили лише згари! ща. Ось така маловідома сторінка з трагічної книги життя західної гілки української нації. Тож коли повернулися, дове! лося починати все спочатку. Пра! целюбні, кмітливі родини посту!
пово відновлювали господарства, народжували дітей. Із поляками! односельцями жили мирно. Мо! лодь разом розважалася, брали один одного за кумів, запрошува! ли на православні та католицькі свята. Хрещеною стала і моя ба! буся Катерина для маленької Яни з польської родини Івана та Сте! фи Рибаків. Моя мама і її брат! близнюк Микола були ровесни! ками Яни. Тож коли Стефа пра! цювала в полі, Яну доглядала і го! дувала грудьми Катерина. “Кумо Стефо, не хвилюйтесь — де двоє моїх дітей, там і ваше”, — заспо! коювала вона свою подругу. Але польська панівна верхів! ка, що здавна плекала ідею опо! лячення українців, створення моноетнічної держави, посилю! вала тиск на місцеве українство.
Ще вдома з подругами (у центрі Ольга Морокішко, ліворуч полячка Яна)
Українських шкіл не було, і русини (так називали українців поляки) змушені були навчатись у польських, де терпіли прини! ження. Переслідувалася право! славна віра. Вчителі!поляки за! водили українських школярів до костелів, де їх окатоличували. Наругу чинили навіть над помер! лими українцями: на цвинтарях ксьондзи навертали до католи! цизму небіжчиків. Усе це викли! кало спротив. Сотні українців кинули до в’язниць. Із початком Другої світової війни життя українців у Польщі стало зовсім нестерпним. Удень у села вдиралися німці, грабували населення, обкладали непомір! ними податками, влаштовували облави на молодь для вивезення в Німеччину. Та справжній жах по! чинався вночі. Озброєні польські банди чинили проти українців нещадний терор. Із настанням сутінок українські родини хова! лись у стайнях, на горищах, у льохах, скиртах соломи. Та то був ненадійний прихисток. В один із таких нападів (а “чекали” банди! тів щоночі) вони повалили мою вагітну тітку і здерли з неї чоботи. Не зумівши збити замок зі стайні, бандит вигнав босоніж мою матір на сніг і почав кидати сокиру біля її босих ступнів. “Ми знищимо українців у селах, і вони стануть наші”, — так говорили поляки. І знищували… Криваве побоїще вчинили польські бандити в селі Бересть Грубешівського повіту. Українців у ньому була більшість. Вони попри переслідування збе! регли свою мову, носили виши!
ночувала і моя мама, рятуючись від нічних розбоїв. “Тільки через мій труп зайдуть у хату бандити”, — заспокоював сусід, коли її, тремтячу від страху, ховала в сво! єму ліжку стара полячка, слізно молячись польською. Щиро спів! чуваючи горю українки, в якої зник єдиний син, сусідка!поляч! ка повідомила, де шукати труп хлопця, якого убили польські бандити. Її одинак теж загинув в Освенцимі. Так біда єднала пра! вославних і католиків. За маминими спогадами, ук! раїнські родини і їхня зокрема всіляко допомагали радянським солдатам, які тікали з розташова! ного неподалік табору військово! полонених. Переховували, дава! ли одяг, харчі, лікували хворих і поранених. У село часто навіду!
ванки, дотримувалися україн! ських звичаїв. 18 березня 1943 ро! ку о восьмій годині ранку поль! ські банди оточили село, виганя! ли українців на вулицю, розстрі! лювали їх, а будинки підпалюва! ли. Рідна сестра моєї матері з дво! ма дітьми — дванадцятирічним Зеновієм та восьмимісячною На! дійкою сховалися у схроні під клунею, де часто змушені були переховуватись від бандитів. Чо! ловіка ж умовила тікати з села. Не багатьом пощастило тоді вря! туватись. А коли повернулись — застали жахливу картину. Де! рев’яну церкву, де заховалася вчителька зі своїми учнями, було спалено. Тітку ж мою з дітьми знайшли мертвою. Мабуть, за! дихнулись від диму. Згоріла жив! цем у хаті і тітчина свекруха, бо валися німці, тому ризик був ве! ликий. Боячись доносів, вдавали! ся до хитрощів. Імітували напад: розбивали шибки, а потім заяв! ляли в жандармерію, що їх погра! бували. Заразившись від полоне! них, яких кожна родина перехо! вувала по черзі, село перехворіло на тиф. На жаль, не всім пощас! тило одужати… Втікачі з таборів часто на свята розважались із сільською молоддю, разом співа! ли українських пісень, оскільки багато з них були з України. Десятиліттями тема жахливої трагедії українського населення Холмщини замовчувалася. Зав!
була хвора і не вставала з ліжка. По всьому селу лежали трупи, яких ні! кому було ховати. Діз! навшись про смерть рідних, моя мама вирі! шила йти 20 км до того села, щоб їх поховати. Та вже майже біля ньо! го її зупинили двоє чо! ловіків у німецькій формі й почали вима! гати документи. Коли побачили український паспорт, люто лаючись польською, топтали його ногами. Мама
Ольга Іванівна (в центрі) серед учителів Степківської школи жди щиро дивувалися співроз! мовники розповідям мами про вбивство в Польщі в роки війни наших сімох близьких родичів. Уточнювали, перепитували, чи не від рук німців вони загинули. Про жорстоке переслідування ук! раїнців, врешті!решт, вигнання їх із прабатьківських земель стали обережно згадувати історики ли! ше тоді, коли Польща вперто й послідовно підраховувала кіль! кість своїх жертв від загострення польсько!українського протис! тояння в роки Другої світової вій! ни, не вдаючись у “подробиці”, як кажуть, хто нападав, а хто відс! трілювався. Ми ж своїх жертв ні! коли ретельно і не рахували. Правдиву кількість загиблих ук! раїнців чи то від Голодомору, чи в роки Другої світової приховано за виразами: близько, орієнтовно, понад, більш як. Радянські військові не захис! тили українців від безчинства польських бандитів, а лише напо!
зрозуміла, що то були переодяг! нені в німецьку форму бандити. Вони наказали їй бігти, не огля! даючись. Бігла щосили, щомиті чекаючи пострілів. Та Бог її поря! тував, хоч на все життя отримала важку хворобу серця. Жорстокий конфлікт на мі! шаних українсько!польських землях свідомо провокували нім! ці. Українців виганяли зі своїх сіл і примусово поселяли на поль! ських господарствах. Так сталося з родинами трьох дядьків моєї матері Бігунців Миколи Михай! ловича, Миколи Кириловича та Володимира Кириловича, яких було жорстоко вбито в селі Бро! ніславка. Українці ставали жер! твами помсти німців за дії радян! ських партизан. Після вбивства ними німецького жандарма есе! сівці ледь не до смерті забили мо! го діда. Але слід зауважити, що поляки!односельці часто перехо! вували українські родини. Не разу своєї подружки, полячки Яни,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
