Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З роси і води! · “У правду вірив, у душі порив, У слово рідне, в край свій і свободу”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

«ВЕРВЕЧКА ЛІТ РОЗСИПАЛАСЬ У ЧАСІ…» Олесю ДОРІЧЕНКУ — 75

Слово Просвіти, №37 за 2011 рік

* * * Ув однім човні з тобою В нашій рідній стороні Навпіл з радістю й журбою Пропливаєм наші дні. Проминаєм сподівання — Що збулось, що не збулось… Де нас пристань жде остання? Як у світі цім жилось? Не згасити б віри ватри. Є нам, друже, що втрачать. Щемний сумнів душу ятрить — Чи не марно дні біжать? Мабуть, ні, таки не марно, Коли пам’ять не щеза, І жили ми не бездарно, Коли ще бринить сльоза За отим, що вже минулось, За отим, чому не буть. Тільки серце стрепенулось, Та занила тоскно грудь. * * * В старому дзеркалі побачив не своє — А іншого когось зістарене обличчя. Журба тенета самоти снує — Уже давно ніхто мене не кличе. Та і навіщо марна суєта Мені немолодому вже здалася, Якому вже зоря ранкова не світа — Вервечка літ розсипалась у часі… Хоча й безпросвіток і чека мене, Та рідний голос ще бува й озветься. Душа висот ще, може, і сягне — Та від землі вже плоть не одірветься. * * * Хмільним чуттям до замороки П’яніли вдвох навперехрест. Вже проминуло стільки років, Нам стільки переграв оркестр Мелодій різних. Ми ж і досі Ту любим музику без слів, Хоч сивина вже у волоссі, А нам все любий той мотив, Що поєднав нас із тобою — Тіла і душі обручив. Укупі з радістю й журбою З нас кожен щастя пережив — Терпке й солодке наше щастя. Тих літ минулих трохи жаль — їх повернути вже не вдасться, А там натхненно грав скрипаль Божественного Альбіоні, І переймались грою ми. …Вже вкрились памороззю скроні І мало втіхи від зими. …А там скрипаль грав Альбіоні… МІЙ КИЇВ Творили тут Мурашко і Олесь Тут Лисенка лунало фортеп’яно. Тепер у Києві давно уже прогрес — Пісні Поплавського звучать з телеекрана. Тут славного минулого сліди, Сергій Лифар тут танцювати вчився — Тепер нащадок вражої орди, Мабуть!таки надовго оселився. Попи московські в дзвони гучно б’ють — Хохлів скликають славити Росію, А наші козаки лише горілку п’ють Та із Москви не діждуться месії. Тому і сидимо по вінця у лайні, Але амбітні вельми та поважні. О, як незатишно у Києві мені, Коли вожді нікчемні та продажні Надію нашу скопом продають, Злостиві фігляри, потворні лицедії. Попи ж московські в дзвони гучно б’ють. А ми свободи захистить не вмієм. * * * Усміхнений, вродливий, молодий, Мов і не я на давній фотокартці. О, Боже, скільки вже води Спливло у безвість… Роки!сіроманці Розбіглись геть, а я ж хотів висот. Відмріялося вже… відсподівалось. Хоча від долі й не чекав щедрот, Та все ж поблажок інколи жадалось. Час пережитий тисне до землі, Позаду згадки — попереду бездна… Дорогу вгадую у сутінковій млі, — Коли б лишень дорога та не хресна. * * * …А ніч глибока й безкінечна — Незатишно душі, невесело думкам. А скільки тужних думі спогадів сердечних, Жаданих зустрічей та неутішних драм. Згадаю любих — прикрощі забуду — У нетрях ночі просто помовчу, І приголублю мрію, мов приблуду, І запалю надій моїх свічу… * * * Кому я маю сповідатись — Хто в цьому світі мій суддя?! Не треба, серденько, боятись — Всі будуть там перегодя. Пішли і ті, кого любив я, Кого ненавидів — пішли. І тільки спомин бовваніє Тремким пломінчиком з імли. * * * Там літа мої дитячі Пізнавали білий світ. Крізь безодню часу бачу, Як безрукий інвалід Воду хлебче із!під крана І полегшено зітха… Там життя пізнав я рано, — Доля!мачуха лиха Кидала у злидні й голод Та чекала на кінець — Двоєдиний Серп і Молот Зводив шанси нанівець. Тільки сурми й барабани, Лиш витій пусті слова, Усміх хижого тирана. Моя ж мати удова В замордованому світі, На оскверненій землі. Ті літа несамовиті Вбили молодість її. * * * …Знов крила пам’яті несуть — Де в хвилях Вісли плинуть сиві хмари… І як мені усе оте забуть — І ніжний шепіт твій, і відгомін гітари… Варшавське літо виринуло знов — Тепло твоїх долонь і п’янкість уст жагучих, І матіол дурман, і музика розмов… Та плата за любов — розлука неминуча. ...Варшавське літо виринуло знов… МАБУТЬ, НЕ МАРНО В СВІТІ ЦЬОМУ ЖИВ Мабуть, не марно в світі цьому жив, Хоча не раз таки і оступався, Бо дуже вже життя пізнать спішив, Але до містики й чаклунства не вдавався. У правду вірив, у душі порив, У слово рідне, в край свій і свободу, Щось витворяв, та щось таки й створив, В брудній воді дошукувався броду. І гріх мені на долю нарікать — Були ж моменти сонячні й щасливі. Ненавидіти міг, але й умів кохать. А скільки ще звучить в душі моїй мотивів… З джерел цілющих чисту воду п’ю — Жагу життєву прагну вгамувати. О, як же я цей білий світ люблю, І як же цю любов мені не оспівати! А спогади усе; і ниють, і щемлять, І музикою дивною лунають, Чи просто дивляться на мене і мовчать. Чи гідно жив, чи не блудив, — питають. І я питаю — чи не жив дарма? Чи згаяне не варто надолужить? Бо вже підкралась потайки зима, І доля хитро очі свої мружить. Хай мружить очі. Хай сніги ідуть, Хай губиться років моїх намисто. Я ці рядки лишу на незабудь — Я чесно жив і совість в мене чиста. Його поезія не патетична, навіть скупа на метафору, проте безборонно щира, чиста, до якої хочеться, мов перед джерелом, стати на коліна й напитися… Щось подібне відчуваєш, милуючись його численними картинами у дусі найкращих зразків народного живопису, з яких постає світ козацької романтики, світ, густозаселений Козаками Мамаями, гетьманами, січовиками на баских конях, спудеямишибениками, заквітчаними дівчатами… Відомий поет, соліст танцювальних колективів Павла Вірського та Григорія Вірьовки, Олесь Доріченко почав малювати пізно, коли, вже видужуючи після інфаркту, взяв до рук посібник для художника-початківця, подарований мексиканським митцем Давидом Сікейросом, з яким колись звела доля. Із часом лінійна перспектива Доріченкових картин зацвіте яскравими, аж пломінкими, барвами української, переповненої любові до життя, душі. Нині поет має вже не одну виставку, і всі вони стали справжнім святом мистецтва. Днями Олесю Доріченку виповнюється 75. “Вервечка літ розсипалась у часі”, — скаже поет зі смутком. Однак попри світлий смуток, який супроводжує такі ювілеї, він нині сповнений творчої снаги із правом справжнього митця може сказати долі: “Я ці рядки лишу на незабудь…”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин