Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Від першої особи · “Найбільшою причиною наших життєвих негараздів є світоглядний вакуум”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

ІІвваанн ППЛЛЮ ЮЩ Щ:: «НАЦІЮ ТВОРЯТЬ ДУША,

Слово Просвіти, №37 за 2011 рік

Іван Степанович ПЛЮЩ, беззаперечно, один із тих, кого можна назвати батьками-засновниками нашої незалежної Української держави. Герой України. Двічі був головою Верховної Ради. Саме під головуванням першого віце-спікера Івана Плюща 16 липня 1990 року парламент прийняв Декларацію про державний суверенітет України. У біографії — насичена кар’єра господарника і високопосадовця. І водночас це типовий і непростий шлях українського державника до національної ідеї, до нашої історії, витоків. Свідчення того — ця розмова напередодні 70-річчя відомого політика, яке він відсвяткував 11 вересня. НА КОЗАЦЬКИХ МОГИЛАХ — Іване Степановичу, переважна більшість із нас непросто йшла до усвідомлення національної, державницької ідеї. Яким був Ваш шлях? — Мені одразу пригадується урочисте зібрання в Національній опері столиці з нагоди ювілею Товариства “Просвіта”. — Це 1993 рік, 125-річчя “Просвіти”. — Я виступав у переповненому залі, перед справжніми патріотами, національно свідомими людьми, бачив, що саме вони є уособленням національної, державницької ідеї. А ще перед тим мене вразило грандіозне Всеукраїнське Козацьке свято біля Капулівки на Дніпропетровщині, коло могили козацького отамана Івана Сірка. Ніколи в житті я не бачив такого величезного руху людей, які живуть ідеєю національного відродження. — То був 1990 рік, це вже після прийняття Декларації про державний суверенітет, але ще за існування Радянського Союзу. Ви їхали туди ще як представник радянської номенклатури? — Мені дуже хотілося побувати там. Я дізнався, що добиратися найкраще літаком із Києва до Запоріжжя, а там на автомобілі. Зателефонував у Запоріжжя своєму колезі, а той гостинно зустрів мене разом із першим секретарем обкому партії. Назавтра пообіцяли поїхати разом зі мною в Капулівку, це, виявляється, не так далеко. Але на ранок ні моїх друзів, ні автомобіля… — Передумали їхати… — Мабуть. Урешті, я знайшов транспорт. Поїхали навмання. Водій каже: “Язик до Києва доведе, тож якось дістанемося”. Дорогою наздоганяю земляка з Чернігівщини — Юрія Михайловича Мушкетика, тоді — голову Спілки письменників України. Виявляється, також їде на свято, але теж точно не знає, куди їхати. От не знали ми, де ці козацькі могили. Врешті, дякуючи міліції, ми на святі. Це було щось неймовірне. З обласної автотраси ми мали звернути на звичайну дорогу до Капулівки. Але їхати не змогли: весь шлях аж до самої могили Сірка був заповнений людьми. Я часто спілкувався з аудиторією, був не з лякливих. Але раптом побачив в очах багатьох якусь ненависть. Хтось застеріг мене, мовляв, вони вас оточують, і там, усередині, в натовпі, є справжні “колії”. Це почула дружина Яворівського Галина. Вона прориває коло, стає поруч зі мною і каже людям: “Ви що? Це ж Плющ, він же наш, ухвалював Декларацію про суверенітет”. Люди одразу розступилися, і Галина повела мене до Чернігівського куреня. Так-от, відтоді я вперше на свідомому і підсвідомому рівнях почав сприймати громаду національно свідомих патріотичних сил. І коли через кілька років прийшов у Національну оперу і виступав перед просвітянами, то сказав, що бачу ті самі натхненні обличчя, які бачив біля Капулівки, на Хортиці, в Батурині, Крутах. Але, на жаль, наше коло не розширюється, а певною мірою навіть звужується. Отже, ми щось недопрацьовуємо. — Про це Ви говорили і 6 вересня на урочистому засіданні в парламенті. — Я сказав, що найбільшою причиною наших життєвих негараздів, є світоглядний вакуум, який не дозволяє нам сформувати не народ, не населення, не громаду, а політичну націю. Дотримання названих і подібних принципів дасть нам можливість відмежуватися від тих, про кого дуже влучно писав український поет, археолог і політичний діяч Олег Ольжич: “О націє! Дужа і вічна, як Бог! Не це покоління холопів, хто злото знеславить твоїх перемог при Корсуні і Конотопі”. Ми повинні пам’ятати ці слова. Тому що п’ята колона у нас найчисленніша — і в цьому найбільша проблема. Я не знаю держави, у якій би дискутували, вирішуючи, не як іти, а куди йти? Одні хочуть, щоб нам Росія давала дешеві нафту й газ, інші — щоб Захід усе давав. Я вже стомився говорити: ніщо Україні так дорого не обійшлося, як дешеві нафта й газ із Росії за ці 20 років. Тому перед нами ті завдання, про які говорили і Пантелеймон Куліш, і Тарас Шевченко, та багато інших відомих сподвижників української нації. І я зацитував слова з листа Панька Куліша Тарасові Григоровичу 1844 року, де він, розповідаючи, що приємно вражений нашим минулим, говорить: “Отже, й нам, що взялися протирати очі своїм землякам, треба один одному пособляти, один одному радити, а то не буде добра з нашого писання… Да й батько козацький, старий Хмельницький, промовив, умираючи: тим і сталася, каже, страшенная козацькая сила, що у вас, панове молодці, була воля і дума єдина”. Ось чого нам не вистачає сьогодні в суспільстві, і поки цього не буде, важко провести реформи і суттєво покращити рівень нашого життя. ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ КАТАРСИС — Ви сказали про “світоглядний вакуум”. А як його заповнити, формуючи націю? — Заповнити через душу, серце, слово, віру. — Чому так важко йдемо до цього? — Я був вихований на неправді й не був готовий до такого світосприйняття. Та у становленні мого світосприйняття завдячую двом речам. Перше — це навчання в Академії суспільних наук при ЦК КПРС в Москві. — Цікаво, як це могло сприяти становленню отого світосприйняття? — Я навчався і мав доступ до всіх архівних документів. А друге, хоч як парадоксально це звучить, — Чорнобильська катастрофа. Я був тоді головою Київського облвиконкому, очолював обласну Цивільну оборону. Також був членом союзної урядової комісії з питань ліквідації наслідків аварії, комісії, яку очолював Борис Євдокимович Щербина, світла йому пам’ять. Тож був присутній на засіданнях цієї комісії, де були майже всі світила науки і вітчизняної, і зарубіжної. І для себе зробив однозначний висновок: так жити далі на можна! Це “вінець” тієї системи. Хочу порадити Вам мою книгу “Хто ми і куди йдемо?” Там є мій виступ ще радянських часів на засіданні Верховної Ради з питань Чорнобиля “Що ми залишимо нашим нащадкам?” Я тоді сказав: “Чому так сталося, що оспівана в легендах і піснях священна земля, звідки пішла Київська Русь, культура і релігія, сьогодні на грані екологічної катастрофи? Сталося тому, що ті, хто ухвалював рішення, знали, що вони тут ніколи не жили і не житимуть. А ті, хто виконував ці рішення, вилазили зі шкіри, щоб заробити “цяцьки” і довести відданість КПРС, “дєлу партії і Лєніна”. Вінцем цього стало “повернення рік”, щоб текли не за природою даним напрямком, або БАМ — тут доріг немає, а ми лізли, куди завгодно. Але найстрашнішим, що трапилося, була Чорнобильська катастрофа. Як могло статися, що в унікальному куточку, в межиріччі Прип’яті, Десни і Дніпра, де збирається водний басейн, з якого п’ють воду 35 мільйонів українців, поставили отаку “дурку”? Виступ я завершив тим, що можна покласти цьому край. Поперше, подальша демократизація і гласність усього нашого суспільства. (І це в присутності Щербицького і всього Політбюро.) По-друге, треба наповнити закони змістом. Тобто, прийняти закони про землю, про власність, наповнити реальним змістом поняття суверенітету і будувати свої відносини у вільному союзі держав. Були бурхливі оплески. Правда, дехто потім сказав: “І що він ото там намолов?” Натомість телефонує мені перший секретар обкому партії і каже: “Ты знаешь, Политбюро за обедом дало самую высокую оценку твоему выступлению”. Тоді, значить, модно було так вважати. А я вже нічого не боявся. Бачив, що, не дай би Бог, радіоактивна хмара не вийшла б за кордони СРСР, ми й сьогодні, може, не знали б про цю аварію. — Ось таким шляхом Ви йшли до національної ідеї, нашої історії? — Я підійшов до вічного. А все теперішнє перемелеться. Але не думав, що це триватиме так довго. Був наївним, вважав, що ми за двадцять років виховаємо нове покоління, що станемо такою державою і таким суспільством, які проголосили в Декларації 1990 року. Наївність була у тому, що за 20 років це зробити неможливо. І причина тільки одна: несконсолідованість нашого суспільства. Чи знайдете ще країну, яка боролася б сама з собою? Комусь не подобається мова, комусь Європа, хтось хоче повернути Сталіна. Всі ці люди відомі. І коли Симоненко сьогодні кричить, що треба “бєрєчь історію”, то це що, треба, щоб стояли пам’ятники тим, хто знищив 60 мільйонів людей, хто організував два голодомори — 1933 і 1947 років, і таке інше? Нехай ця історія десь буде як застереження. Але не на наших майданах і вулицях. Бо як же ми виховаємо нове покоління? Наші лівій деякі “народні партії” ніяк не можуть порвати з догматичним марксизмом-ленінізмом, з їхнім лозунгом класової боротьби: “Хто не з нами, той проти нас”. Але у національно-демократичних сил теж не все гаразд. Коли я казав якось Славі Кириленку, що не можна будувати Україну з одним берегом, то вони тоді були впевнені, що все самі зроблять. А що маємо? Тому я й сказав у парламенті: не ототожнюйте поразку Віктора Ющенка на президентських виборах із поразкою національної ідеї. Вона була серцевиною, стрижнем Майдану, тому що це вічне, його не закопають, воно прорве усі загати ще з більшою силою, так, як прорвало 1991 року. І ми проведемо реформи та будемо жити, як належить. ПЕНСІЙНА І ЗЕМЕЛЬНА РЕФОРМИ УКРАЙ ПОТРІБНІ — Іване Степановичу, мабуть, у нашому політикумі бракує Вашої зваженості, розсудливості. В обговоренні деяких гострих суспільних питань пристрасті зашкалюють за край та обстоюються полярні судження без будь-якого прагнення до порозуміння. Ви готові обговорити деякі такі гострі теми? Наприклад, про щойно остаточно ухвалену парламентом пенсійну реформу? — Не буде пенсійної реформи — не покращимо життя нашого народу. Крім Уряду, ніхто пенсійної реформи не здатний провести. Якщо Уряд подав програму, її треба прийняти і допомогти виконати. А суттю цієї програми єте, що не 700 гривень буде пенсія, а 1300. І не буде захмарних пенсій і маленьких. Не можна так далі, коли в суспільстві тих, кому треба давати пенсію, стало 65 %, а тих, хто працює, 25 %. Тому пенсійна реформа сьогодні безальтернативна. І треба набратися терпіння і дати можливість попрацювати Уряду, який узявся це робити. Провалити справу ми встигнемо, сьогодні треба дати оцінку. — А ще гостріше питання землі? — Воно не гостріше, воно споконвічне. Якби Лєнін не обдурив народ, революція ніколи не відбулася б. Бо кронштадтські моряки, які зробили в Пітері революцію, отримували листи з дому, з села, що на ділі все не так, ніхто землю селянам не дав. І фабрик робітникам ніхто не дав. Почалися репресії... Тож коли моряки підняли повстання, їх усіх розстріляли. Тепер про землю. Для тих, хто непогано навчався в школах й інститутах, відоме таке соціалістичне поняття, як виробничі відносини. Це ставлення працівника до засобів виробництва. Уся суть у

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин