Постать · “Поет був не лише вправним користувачем рідної мови, а й словотворцем”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
КВІТНИ, МОВО НАША РІДНА
Слово Просвіти, №37 за 2011 рік
Сьогодні, коли ми знову мусимо ставати в обороні рідної мови, з одного боку, жахаємося того, як тяжко отруєно свідомість багатьох українців. Мільйони (!) з них на своїй землі говорять чужинським наріччям. З іншого — ми, попри все, відчуваємо у собі впевненість і велику потугу, бо за нами численні покоління українського народу, що впродовж багатьох тисячоліть надбав і зберіг для нас і наших нащадків таку дивовижно багату мовну скарбницю, що перед нею нікчемніють усі україноненависники разом узяті. Віддаючи належне славним предкам, з особливою вдячністю згадуємо наших письменників, які завжди стояли на сторожі рідної мови. Важко й уявити, якою була б доля і нашої мови, і нашого народу, якби не з’явилися такі могутні постаті, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка… Одним із найбільших поборників української мови був Павло Тичина. Він її не лише возвеличував своїми ліричними шедеврами, а й був дієвим пропагандистом і захисником.
Григорій ДОНЕЦЬ, Музей Павла Тичини, Київ
УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ Ще навчаючись у бурсі та духовній семінарії, де українську мову не те що не викладали, а й забороняли нею говорити, часом навіть били за “ідіотскій язик”, Тичина став палким прихильником національної ідеї. Він бере активну участь у засіданнях українського гуртка, починає писати вірші рідною мовою, записує українські народні пісні, прислів’я, приказки. Павло Тичина мав хист до музики і малювання, міг стати відомим диригентом чи художником, як, власне, і священиком, з огляду на його освіту. Та по закінченні духовної семінарії він вирішує навчатися на історико-філологічному факультеті Київського університету. І лише тодішні правила прийому перешкодили вступу. Одначе саме філологія стала його покликанням і долею. Під час національно-визвольних змагань на початку ХХ ст. Тичина всім серцем прийняв і привітав Українську революцію. Про тодішні настрої поета можемо мати уявлення з його листа до брата Євгена, написаного у квітні 1917 року: “Ще раз здоровлю тебе з тим празником, що пройшов (з великоднем), і з тим, що прийшов і не проходить. (…) Тепер, як Бог дасть, то тобі б слід було приїхати на Вкраїну — побачив би, що робиться. Уже в Басані (Новій), в Ярославці, Щасновці закладено товариства “Просвіти”. У Києві вже діти ходять вчитись до Української гімназії. В самому Києві щось чотири чи п’ять газет українських. (…) Ваня мені пише вже правильно вкраїнською мовою, особливо на кувертах, також і Оксана. Я Оксану хочу якось пристроїти на літні курси вкраїнських вчителів”. Наприкінці листа Павло Тичина ще й дає таку настанову: “Пиши на куверті не Тичиніну, а Тичині. Так мені пише уже і Ваня, й Оксана”. Як бачимо, поет не лише виголошував схвалення українізації, а й розпочав її з себе, з повернення правдивого родового прізвища, і спонукав до цього братів і сестер. У той період Павло Тичина працював у газеті “Нова Рада”, де публікував різні повідомлення про поточні події, а також свої поетичні твори. Перебуваючи у вирі стрімкого національного відродження, він послідовно відстоював нагальну потребу всеохопного впровадження на етнічних теренах української мови, рішуче відкидав недолугі вигадки про її меншовартість. Так, у квітні 1917 року в “Новій Раді”, у двох числах поспіль, за підписом “Я. Тут” з’являються віршовані фейлетони поета “Плач Антонія” та “Молитва “Кієвлянина”, в одному з яких висміюється запеклий русифікатор і прибічник московської церкви архієпископ Харківський Антоній Храповицький, а в іншому — російськомовна газетка, відома затятим антиукраїнським спрямуванням. Як відомо, наш Ренесанс 1917— 1920 років відбувався дуже непросто — і через ворогів-українофобів, і через недолугість наших рідних політиків. Скажімо, один російський письменник, якого прихистила й вигодувала українська земля, демонстративно збиткувався над українськими назвами київських крамниць і, врешті, опустився до ганебних висловів про українську мову (“гнусний язик”). Цей чоловік, судячи з прізвища, мав татарське походження, але зрікся своїх етнічних коренів і пропагував таке ж відступництво серед наших землячків, багато з яких, на жаль, піддавалися імперській асиміляції. Та, на щастя, були й подвижники українського духу. І поміж них Павло Тичина. Своєю оригінальною, мелодійною поезією він засвідчив високий рівень розвитку української мови, її милозвучність, лексичне багатство. І вже після виходу 1918 року його першої збірки “Сонячні кларнети” говорити про нашу мову як про буцімто біднішу за імперську для будь-якої розумної людини стало виявом непристойності й невігластва. Павло Тичина тонко відчував мелодику української мови, умів добирати найнеобхідніші слова у найкращій послідовності, уславився як неперевершений майстер архітектоніки вірша. Та секрет музичності тичинівської поезії ще й у тім, що поет був не лише вправним користувачем рідної мови, а й словотворцем. І практично всі ці новотвори органічно влилися в мовний обіг. Загалом же у творчій спадщині Тичини мовознавці нараховують понад тисячу неологізмів.
ХАРКІВСЬКИЙ ПЕРІОД Поетове ім’я стає відомим у Польщі, Італії, Чехії, Німеччині, Франції, Росії… Але саме тоді, коли у Європі Тичину називали геніальною особистістю, письменником світового значення, “на нашій не своїй землі” комуністичний режим розпочинає переслідувати його як петлюрівця, як речника Української Народної Республіки. Лише заступництво Василя Еллана- Блакитного врятувало поета від можливого ув’язнення. Друг Павла Григоровича з
Павло Тичина з першою вчителькою Серафимою Морачевською юнацьких літ, впливовий партійний діяч Еллан-Блакитний, фактично, врятував Тичину. І влаштував його на роботу в харківський часопис “Червоний шлях”. Харківський період (1923—1934 рр.) творчості Павла Тичини був небагатим на вагомі поетичні здобутки, та є збідненим і невиразним порівняно з сонячнокларнетними часами Української революції. Але для розвитку української літератури, а отже, й української мови, Тичина за ці 11 років зробив надзвичайно багато. Працюючи у “Червоному шляху” завідувачем відділу художньої літератури, він листується з авторами, перечитує, редагує, готує до друку силу-силенну творів тогочасних письменників. І, мабуть, не даремно навіть такі видатні майстри слова, як Микола Хвильовий, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Майк Йогансен, Василь Мисик вважали Павла Григоровича своїм учителем. Тичина керував літературним гуртком харківської робітничої молоді, де не тільки допомагав юним талантам удосконалювати письменницьку майстерність, а й переконував тих, які писали російською мовою, переходити на українську. Тичина поволі набуває неабиякого авторитету у сфері філологічної науки. 1929 року його обирають академіком. І хоч із початку 1930-х поет змушений був перейти у своїй творчості на стиль більшовицьких газет і одягти гамівну сорочку радянського письменника, однак і в так званих партійних віршах він часом засвідчував красу й милозвучність української мови, як-от: Повне літо да перелито, медоцвітами нахиля. Дощик бором та перебором, переструнюючи гілля. Дуже промовистим у контексті мовного питання є відомий вірш “Чуття єдиної родини”, написаний 1936 року. Пригадаймо: то час не лише сталінського терору, фізичного винищення людей, а й згортання політики коренізації, проголошення курсу на злиття народів СРСР у “новую общность” — єдиний радянський народ. Національні культури і мови, окрім, звичайно, російської, були приречені.
ПРАВОПИСНА КОМІСІЯ У травні 1938 року Рада Народних Комісарів УРСР затвердила Державну Правописну комісію. До її складу ввійшов П. Тичина, який на той час очолював Інститут літератури Академії наук України. Перед комісією ставили завдання “ліквідувати націоналістичні перекручення” у чинному правописі. За три роки роботи комісії було опрацьовано чотири проекти українського правопису, кожен наступний дедалі більше зближувався з російським. Паралельно укладали Російсько-український словник, до Редакційної комісії якого також включили Тичину. У роботі Правописної та Редакційної словникової комісії постійно виникали гострі суперечки. Про те, в яких умовах антиукраїнського і антинаукового мракобісся працювалося над правописом і згаданим словником тим, хто по-справжньому вболівав за укра-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
