Музика “Музикант — це не професія, це стан душі”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ЛЮБИ, БОЖЕ, ПРАВДУ ПРО “СЛОВНИК СПІВАКІВ УКРАЇНИ” І. М. ЛИСЕНКА І НЕ ТІЛЬКИ
Слово Просвіти, №37 за 2011 рік
Валентина АНТОНЮК, член НСПУ та НСТДУ, заслужена артистка України, доктор культурології, професор НМАУ ім. П. І. Чайковського
…Був травень 1989 р., я — на той час солістка Миколаївської обласної філар! монії — щойно повернулась із поруйнова! ної землетрусом Вірменії, де перебувала з благодійними концертами у складі делега! ції українських митців. Десять днів пос! піль співала біля зачинених тоді сільських церков і в духовному центрі Вірменської апостольської церкви Ечміадзін, у на! швидку напнутих шатрах і просто неба, — для українських будівельників, прикор! донників і місцевого населення, безпе! рервно чуючи “цавват танем” (“візьму твій біль”). Виповнена гордістю за сміли! вий громадянський вчинок (мої колеги від цієї поїздки повідмовлялись, керуючись чутками, що вірмени стоять на горах і ски! дають на чужих каміння), прийшла на збори філармонійного колективу, чекаю! чи запитань і привітань. Натомість потра! пила на конференцію з висунення артис! тів на звання й почула несподівано різку критику: “Вас стало слишком много…” Превентивний удар адміністрації спрово! кували безіменні зайди, які поспішали стати заслуженими артистами УРСР і по! мандрувати далі, “с песней по жизни”, широкими шляхами колишнього СРСР. А мій час тоді ще не настав: вистраждане звання отримала на початку свого одинад! цятого концертного сезону в цій концерт! ній організації, — до перших роковин Не! залежної України, 24 серпня 1992 р., і ху! дожник Андрій Антонюк, привітавши ме! не малюнком юнки, застиглої над книж! кою (“Тиха молитва”), наче наврочив по! дальший шлях у вокальній педагогіці та науковому осмисленні співу. Тоді ж я затя! то мовчала і найбільше переймалася тим, що не прочитала свої нові вірші, не заспі!
— Богдано, коли Ви відчули, що скрипка — Ваш інструмент? — Це сталося зовсім випадково. Коли мені було шість років, ми йшли з мамою повз будинок учителя у Харкові, де поба! чили оголошення про набір дітей у класи фортепіано і скрипки. Ми обрали скрипку, бо здавалося, що дешевше буде купити са! ме цей інструмент. Нині в мене шість скрипок. Скрипка — це все одно що голос у вокаліста. Може бу! ти класна техніка, але якщо немає якісного інструмента, слухати важко… Коли я навча! лася, то перша хороша скрипка з’явилася у мене аж на п’ятому курсі Консерваторії. — Ви відточували свою майстерність у видатних скрипалів. А кого зі своїх учителів вважаєте наставником у широкому розумінні цього слова? — У мене була викладачка Юлія Федо! това, у якої я вчилася у Харкові, я з нею спілкуюся й нині. Величезну роль у моєму творчому становленні відіграв Богодар Которович. Тривалий час ми з ним тісно співпрацювали. Я починала артисткою ан! самблю “Київські солісти”, згодом стала концертмейстером ансамблю до 2004 року. Розквіт Которовича був саме тоді, коли він створив цей ансамбль. Він багато з нами працював, ми постійно з ним гастролюва! ли, дуже здружилися. Безумовно, Которо! вич — надзвичайно яскрава особистість. — Музикант — це покликання, професія, хобі?.. — У різний період життя сприймаєш по!різному. Безумовно, це моя професія і те, без чого я себе не бачу. Бо музикант — це не професія, це стан душі. Я можу жити так, а не інакше. Були періоди, коли мені ставало “тісно”, коли хотілося спробувати себе в чомусь іншому. Скажімо, два роки тому я вступила до Національного еконо! мічного університету в магістратуру на біз! нес!адміністрування. Провчившись рік, повернулась у музику. Затишшя потрібне для того, щоб акумулювати нові ідеї для подальшого росту. Тому це і професія, і хо! бі. Хоч хобі я маю достатньо й інших.
вала почуту в селі Меграшат (у перекладі — “багато меду”) старовинну вірменську Пісню про старість; що взяла з собою на збори дев’ятилітнього сина, котрий про! тягом чотирьох годин ошелешено спосте! рігав потішну веремію акторських амбі! цій, утім, сприйняту ним як іще одну каз! ку про добро і зло. Коли пристрасті дій! шли краю, директор філармонії прочитав листа з Києва: це було запрошення від Івана Лисенка надати інформацію про ме! не до його майбутнього “Словника співа! ків України” (К.: Рада, 1997. — 354 с.). Чи потрібно говорити, яким цілющим зіллям став для мене той лист і до чого зо! бов’язав?.. Коли писала відповідь Іванові Максимовичу, й гадки не мала про те, що вже через 10 років подарую йому свою мо! нографію “Українська вокальна школа”, у другому виданні якої скористаюся його зауваженнями та побажаннями; що “Словник співаків України” суттєво допо! може мені в роботі над докторською ди! сертацією “Феномен української вокаль! ної школи”. Пам’ятаю нашу першу зустріч із ним у Трапезній Києво!Печерської лаври, де напровесні 1989 р. відбулася моя моно! вистава “Роксолана”. А його поява в ар! тистичній Будинку органної музики в ант! ракті між двома відділами мого сольного концерту в травні 1995 р. геть була наляка! ла: ходили чутки, що Івана Лисенка вже серед нас немає (направді ж помер його тезка з газети “Сільські вісті”). Потім ба! чила Івана Максимовича на своїх концер! тах циклу “Антологія українського соло! співу”, виступала на презентації його кни! жок “Речник української культури” (жов! тень 2004 р., Будинок письменників
НСПУ), “Музична культура України” (травень 2008 р., Будинок композиторів НСКУ). Вдячна йому за красномовну, найчастіше — мовчазну присутність у мо! єму творчому житті. Вивчення плідного творчого доробку цієї багатогранної особистості, — журна! ліста, поета, перекладача, літературного критика, мистецтвознавця, енциклопе! диста, краєзнавця, культуролога, — спо! нукає до осмислення процесів кристалі! зації знань про українську національну культуру та розмаїття способів дозрівання майбутніх наукових концепцій. А його дослідження творчості Марусі Вольвачів! ни, Миколи Вороного, Майка Йогансе! на, Юрія Клена, Олександра Коржа, О. Лана, Євгена Маланюка, Олександра Олеся, Тодося Осьмачки, Р.!М. Рільке в контексті їхньої доби суттєво збагатили літературознавчу скарбницю. Стосовно опусів Івана Лисенка про українське во! кальне виконавство, зазначу, що часом навіть професійні музикологи не встига! ють помічати й оцінювати значущість якихось, на перший погляд, непомітних, але істотних тенденцій, які передують тим чи іншим змінам у царині естетики й сти! лістики співу. Не віддають належне аналі! зу кардинальних зрушень вокальної па! літри, зумовлених пошуками окремих ав! торів, — апологетів атональної й часом антивокальної музики. Не всі музичні критики мають сміливість дошукуватися справжніх причин, із!за яких співак “спа! дає з голосу”, не зауважують на підбір ре! пертуару до концертних програм. Усе це звучить у розмислах Івана Лисенка про мистецтво чутих ним особисто вокалістів, кожному з яких дає об’єктивну, незалеж!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
