Від першої особи · “Це справді героїчні сторінки нашої української історії”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
СЕРЦЕ, СЛОВО, ВІРА»
Слово Просвіти, №37 за 2011 рік
тому, що за капіталізму вони чиїсь, а за соціалізму — “наші”. Що таке основні засоби? Це кінь, корова, трактор, будівля. А земля не має ні ціни, ні вартості. Як же вона, основний атрибут виробництва, зовсім не має ціни? Ми 20 років не приймаємо закону про ринок землі, а приймаємо мораторії. А всю землю вже продали. — І при мораторіях… — Тому й приймають мораторії, щоб ще десь допродати. Бо коли воно буде моє чи ваше, ми його охоронятимемо. По-крупному красти, коли воно нічиє, можна з бюджету, з держави. Лякають, що землю скуплять іноземці. Припустимо, що я прибув із зарубіжжя, купив землю. І куди я з нею поїду? Якщо я купив землю, треба, щоб вона дала віддачу, треба на ній працювати і мати ринок, щоб продати продукцію. Словом, ті, хто кричить про недопущення ринку землі, хочуть дограбувати все до кінця. В останні роки на нашій з вами рідній Чернігівщині, слава Богу, обробляють дедалі більше земель. А ось у моїй Борзні, в сільгосппідприємстві “Полісся”, знаю такі ділянки землі, які не орали по 20 років. Там уже виріс лісок, аби зорати землю, потрібно викорчувати дерева, привести ділянки до ладу. А на це треба мінімум рік… Людям 15 років ніхто не платив за такі паї. Кажу їм: дайте цю землю на рік безплатно, а потім отримаєте удвічі. Ні, боялися, щоб їх не обдурили. І лише цього року дали в оренду підприємству “Борзнаагроінвест”, яке зараз приводить землю до ладу, щоб навесні щось посіяти. І селянам уже платять за паї. Цього року, не найкращому для аграріїв, ми отримаємо більший, ніж торік, урожай. Думаю, за рік-два у нас необроблених земель майже не буде, і ми нарощуватимемо виробництво. Свого часу в Україні було близько 25 мільйонів голів худоби. Знаєте скільки зосталося? 5 мільйонів. Це разом із худобою селянського двору. Колись я працював завідувачем сільгоспвідділку на Київщині. У відділку було 800 корів, це називали “молочний Донбас”. А потім там довели все це до… восьми корів. І ось прийшов бізнесмен із Донецька, збудував молочний ком-
Кулішеве свято в Мотронівці. Серпень 2011 р.
плекс, де зараз тисяча корів. І люди звертаються до мене з проханням влаштуватися туди на роботу. Я зателефонував і запитав цього бізнесмена. А він мені каже: “Я взяв молодь, відправив її на навчання за кордон, і вона у мене працює. А люди, які хочуть сюди, аби красти і пиячити, мені не потрібні”. Жорстока, але правда.
НАС ВИХОВУВАЛИ НА ЗРАДНИЦТВІ — Повернімося до тем духовності, історії, адже Ви не лише відомий політик, а й багато працюєте на цій ниві. Батурин і Крути й далі у колі Вашої уваги? — Я їздив у Крути тоді, коли окрім національно свідомих людей туди мало хто їздив. Маємо подякувати Вікторові Ющенку, що він вивів Крути, Батурин на державний рівень, ніхто цього не робив до нього і боюся, що й після нього не дуже хоче. — Але цих сторінок історії вже не закрити. — Звичайно. І спасибі за це Ющенку. Завдяки його повазі до історії ми реабілітувалися перед молодими хлопцями, які там, у Крутах, полягли від муравйовського свинцевого граду. Щодо Батурина. Я був першим головою правління Фонду відродження Батурина. Працювати було легко, бо Віктор Андрійович як Президент України повністю сприяв роботі. Я запропонував поділити кошти, виділені на Батурин, частково для відродження історії, а частково для створення робочих місць, щоб не дійшло до того, що возитимемо людей доглядати за відновленим у Батурині. А головне, це справді героїчні сторінки нашої української історії. Якщо ми на них не виховуватимемо нове покоління, то далеко не заїдемо. Гетьман Іван Степанович Мазепа — постать, звичайно, неоднозначна. Однозначних великих постатей в історії не буває. Біда в тому, що ця постать сфальсифікована. І нас виховували на зрадництві, а не на прикладах подвижництва видатного діяча України, духовного будівничого, адже більше від нього храмів ніхто не звів. Саме за Мазепи почали відроджувати те, що було за Богдана Хмельницького. Що таке так звана “Чорна рада” 1663 року? Пантелеймон Куліш чому назвав її чорною радою? Бо за допомогою Росії було зроблено такі статути, що чернь почала правити, а з черню їм було легко провертати свої темні справи. І тільки коли 1687 року гетьманом став Мазепа, то до 1709 року (22 роки) Україна все-таки була українською, без оглядки на Переяславську раду. Але Мазепу не завжди підтримували наші радикали, які кричали, що давай одразу і все. Я ставлюся до Мазепи як до національного героя України. — І про ще одну сферу Вашої діяльності. Ідеться про титанічну постать національного духу Пантелеймона Куліша, видатного земляка з Чернігівщини, з Вашої рідної Борзнянщини. — Я, хоч як соромно, абсолютно не був знайомий із творчою спадщиною Пантелеймона Куліша. І ось, коли вперше вийшов у відставку, 1994 року, почав серйозно знайомитися з творчістю письменника-мислителя. І був вражений. Знаєте, ніскільки не принижую таких видатних постатей України, як Тарас Шевченко, Михайло Драгоманов, Микола Костомаров, Іван Франко чи Леся Українка, але вважаю, що Пантелеймон Куліш стоїть на рівних із ними, а де в чому навіть вище. Але чому так сталося у нашій викривленій історії, коли нам “по-своєму”, трактували одних письменників як революціонерів-демократів, і замовчували інших, не менш видатних? Тільки тому, що Куліша назвали не революціонером, а українським буржуазним націоналістом? За одними даними, Куліш написав 40 томів праць, за іншими — 60. До революції вийшло 7 томів. І ось ми створили Міжнародний Благодійний “Фонд Пантелеймона Куліша”, який я очолив, і ми почали працювати над увічненням пам’яті видатного українця, донесенням до людей його творчої спадщини. Однією з перших видали монографію про Куліша, за яку автор свого часу отримав “у нагороду” 7 років ув’язнення. Зазначу, що чималу допомогу в роботі Фонду, у підготовці видань надали Анатолій Погрібний, вічна йому пам’ять, Петро Кононенко (до речі, теж наші земляки-чернігівці). І той меморіал, який ми спорудили на місці поховання Куліша та його дружини Ганни Барвінок у їхній Мотронівці під Борзною, — то теж данина пам’яті видатним українцям. — Ось пропозиція, з якою звертаються до Вас земляки — просвітяни з Борзни. Ідеться про поховання Віктора Забіли, товариша Тараса Шевченка і класика нашої поезії, чудового лірика. Невеликий цвинтар біля однієї з церков у центрі Борзни, де й була могила Забіли, свого часу зрівняли із землею. Просвітяни порушують питання про достойне перепоховання поета. — Я підтримую цю справу. Віктор Забіла жив і помер у невеличкому селі Забілівці, яке нині увійшло до складу Борзни. Нехай просвітяни, краєзнавці точно документально встановлять, де саме був похований Віктор Забіла, а в архівах, напевно, якісь дані є. І ми організуємо перепоховання поета.
Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
