Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Село на нашій Україні · “Але життя триває: люди працюють, святкують, радіють і сумують”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ХІБА «НЕРЕНТАБЕЛЬНЕ»?..

Слово Просвіти, №37 за 2011 рік

Петро АНТОНЕНКО Фото автора Щовихідних їду у свою рідну Авдіївку. Це всього 35 кілометрів від Чернігова, а навпрошки, луками, й того менше. У гарну погоду навіть видно бані давніх соборів міста. Розкішна природа на лівому березі Десни — півтори тисячі гектарів буйних придеснянських лук, озер, річок, лісів. У селі батьківська хата, спадок від покійних тата й мами. Батькові яблуні, яким давно за півстоліття, родять і нині. Через дорогу живе батькова сестра, моя тітка Ніна, яка у 81 рік разом із дітьми та онуками (городянами) обробляє два городи, а ще є джерелом народного оптимізму й гумору. Оптимістом нині бути непросто. Село змінюється, в ідилії впадати не доводиться. Ось і на нашому кутку — Зацеркв’янці — уже нема багатьох колишніх хазяїв. Їхні хати знесли або продали діти-городяни так званим дачникам. Дехто з них справді лише “дачствує”, наїжджаючи на вихідні, у кращому випадку — на ціле літо. Дехто, вийшовши в місті на пенсію чи у відставку, вже й побудувався на старих дворищах і став селянином. Крім того, влітку приїздить багато люду на відпочинок у ці благодатні краї. Що ж, місця вистачить усім, земляки приймають заїжджих гостинно, аби лише ті поводилися, як гості, цебто чемно. Та буває по-всякому. Один такий зальотний постріляв на лузі дядькових гусей. А то й гірше. Двоє отаких “гостей” застрелили на паші корову одного з селян. Хто знає, що значить для селянина корова, той зрозуміє, що це таке, хто не знає — не зрозуміє нічого. Кажуть, корову пристрелили на шашлики чи котлети в Київ. Стрільба ця завершилася нічим: чи то задобрили дядька (власника корови), чи залякали, але до криміналу не дійшло. Щоб завершити тему, додам, що кілька тижнів тому розгулялися ще одні зальотні з Віктор ТКАЧЕНКО, кор. просвітянської газети “Сіверщина”, м. Чернігів На жаль, у багатьох районах Чернігівщини з картоплею цього року скрутно. “Дощі не тільки перенаситили ґрунт вологою, а й збили землю, — бідкається бабуся Раїса Кирій з Ічні, розвертаючи черговий кущ. — Картоплі не вистачило повітря, а допомогти їй, розпушуючи міжряддя, вже не можна було. Бадилля занадто велике, розлоге — не влізти…”. За словами мешканця села Івангород Ічнянського району Віталія Болоховця, місцевого майстра, нині лопати чи вила застосовують переважно люди поважного віку, які, не поспішаючи, збирають урожай і турбуються про його якість, бо механічні засоби все-таки пошкоджують картоплю. Щодо засобів для копання картоплі, то їх сила-силенна, і застосування залежить від досвіду, уяви, практичності та вміння місцевих майстрів. Розповідає Віталій Олексійович: “Збирають урожай і механічним способом: багато хто в селі має трактори і тракторці, а до них різноманітні пристрої. Найкращий — КТН, за допомогою якого картоплю витрушують на ріллю і її залишається лише зібрати. Застосовують і плуги та плужки, зокрема у вигляді “пір’я” чи лапи з решіткою, ручні та на моміста. З отих “крутих”, що не так давно торгували на базарі шкарпетками чи панчохами, а тепер вдають із себе “бізнесменів”. Так-от, холоп такого “бізнесмена” сп’яну вистрелив у 20-річного студента, мого сусіда. Хоч і з пневматичного пістолета, але дві кулі влучили в шию, поруч із сонною артерією. Хлопця ледве врятували. Ось такі розваги… Але життя триває: люди працюють, святкують, радіють і сумують… Розвалився колгосп? Та в кожного тепер вистачає власної землі, яку вони вчасно і завбачливо приватизували, як і частину лук. Правда, зараз, в очікуванні земельної реформи (точніше, продажу землі), селяни стривожені. Чи не станеться так, що скрізь виростуть шлагбауми і паркани? Що на наші чарівні й багаті придеснянські луки, в ліси й на береги водойм не ступиш ногою, не закинеш вудку, не збереш грибів чи ягід? А найбільше турбот і розмов про соціальну сферу села. Дякувати Богові і людям, тут поки Юні авдіївці на святі села.Отже, воно житиме! що майже все збережено. Кілька останніх років скупчувалися хмари над місцевою восьмирічною школою, намагалися її закрити за програмою так званої “оптимізації”. Але люди її відстояли. У школі зараз 26 учнів. До того ж, у селі працює дитячий садок, і в ньому виховують аж 20 дітей, чого немає в деяких набагато більших селах. Наступного року у школу піде вже 6 першокласників. Нещодавно в селі народилося двоє діток, причому в одній родині це вже третя дитина. Так що село живе і житиме. Головне для людей — збереження соціальних закладів, бо є сумний приклад деяких сіл. Сьогодні закривають школу, завтра — дитсадок, післязавтра — медпункт, і все, село поволі перетворюється на хутір, а той просто зникає. І прикро, що в земляків щойно з’явилася нова проблема: в селі закривають пошту. Все та ж “оптимізація” і надумана економія. Це при тому, що цього року тут уже закрили ощадкасу (відділення Ощадбанку), і всі роботи з оплати комунальних платежів перевели на пошту. А в селі на 300 дворів понад 300 електричних точок, приватних і в установах, стільки ж газових точок, 100 телефонних номерів — загалом понад 700 платіжних квитанцій щомісяця. Це на додачу до власне поштової роботи. А тут і передплата на газети і журнали (до речі, у селі єй передплатники “Слова Просвіти”), і доставка людям видань і кореспонденції. І нав’язаний пошті продаж галантерейних і господарських товарів — від зубної пасти до прального порошку. Це, врешті, виплата пенсій сотням пенсіонерів. І ось відділення зв’язку, яке є водночас поштою, ощадкасою, магазином і пенсійним фондом, виявляється, для села зайве. Могутнє поштове відомство, структура найбільшого в державі Міністерства транспорту і зв’язку (шість колишніх міністерств), не здатне утримувати приміщення пошти. Сільська рада запропонувала цьому відомству прихистити пошту в своєму переповненому приміщенні. Тобто всі клопоти з оренди, опалення, освітлення у поштовиків відпадуть, бо не буде в них і самого приміщення. Що ж почула на цю пропозицію сільська рада від поштовиків? Усе одно пошту закриємо — така вказівка “згори”. Мовляв, курс на економію бюджету, боремося за рентабельність. Хоч, схоже, зекономити залишилося одне — півтори ставки поштовиків, аж 1200 гривень на двох. Що тут додати? Мої земляки, українські селяни, які раптом стали “нерентабельними” у рідній державі в її 20-ту річницю, зараз у роздумах: що рентабельніше для держави — закрити пошту чи позбавитися такої влади з її “рентабельними” підрозділами?

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин