Готується до друку · “Україна має відділитися від Росії і нашим краєм управлятиме наш президент”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
М Мииххааййллоо ССЛ ЛААББО ОШ ШП ПИ ИЦ ЦЬЬККИ ИЙ Й Що записано в Книгу Життя. Михайло Коцюбинський та інші. Біографія, оркестрована на дев’ять голосів. Фрагменти з роману
Слово Просвіти, №37 за 2013 рік
Закінчення. Початок у ч. 36 за 2013 р.
Хоткевич уперто намовляє мене взятися видавати альманах і переконує, що можемо на цьому забагатіти. Навіть розрахунки про те, коли і як ми доробимося до поважних статків, надіслав. Головне, щоб я пристав на його прожекти. “Поки я пропонував би товариство чотирьох людей: Ви, Винниченко, я і з поетів Олесь. Ми пересилаємо одне одному наші твори… коли призбирається гідного для друку матеріалу для збірника — друкуємо його або в Росії, або в Галичині (зважаючи на цензурність речей). Гроші на видання складаємо, а окрім того, знайдемо, певне, якусь друкарню, що й повірить нам трохи (бодай я тут такі знайду). Коли матеріалу “артільщиків” буде замало, можна через оповіщення в газетах притягти твори інших письменників…” Ентузіазм Хоткевича, як це буває тільки в неофітів, буреломний — усе бачиться йому в райдужному світлі. Не зрозуміти йому мого песимізму. Пишу йому про свій гіркий видавничий досвід, коли я видав власним коштом збірку оповідань. Після того завжди всіх одраджуватиму вдаватися до такого легковажного кроку. Гроші, яких постійно не вистачає в родині, викинув, спокусившися надією, що на вербі вродять грушки. А вони — не вродили… Ледве-ледве, за кілька років, після багатьох клопотів та турбот вдалося мені повернути витрачені гроші. Відтоді зарікся бути видавцем. Нормальний письменник у нормальній країні пише, щоб його читали, а якщо його читають, то, певна річ, купують його книжки і він має винагороду за свою працю. А в нас? Не можу ж я не тільки писати, а ще й платити, щоб мене читали. Хоткевич покладає сподівання на те, що маємо вже відомі імена, хоч тут він явно переоцінює нашу знаність. Хіба можливо в українців бути широко знаним письменником? Тільки наївний у те може повірити. Але Хоткевич уперто править своєї. В наступному листі він пише: “Кажете, що треба мати грошей багато. Отже, якраз навпаки. Видаючи свої твори, самі Ви мусіли затратити значний гріш, ну, а як нас буде спілка, то, зложившися, скажімо, по сто рублів, ми уже матимемо I том, а на сотні ж рублів чоловік не спить, якось би там вже найшлося, пошкрябавши… Платити ж за те, аби Вас читали, не доведеться, певно. Зате Ви маєте тривку книжку, а не кльозетовий газетний папір…” І хоч би що я йому заперечував — не хоче чути ніяких резонів. Пустився галопом на своїй ідеї — нічим не зупинити. “Чому не спробувати? Утік не витік. От як попечемося, тоді “другий разговор”, а коли ні, то пробуймо ж. Та ж під лежачий камінь вода не тече; вовка боятись — у ліс не ходити; “смелость города берет”, то, може, й Українську фортецю здобуде. Ану, лиш киньте свій ультраукраїнський песимізм та наберіться трошки зухвалішого духа. Ну, попечемося — ну, то що? Корона з голови не впаде…” Як не може він мене втягти в цю авантюру, так не можу йому пояснити мотиви своєї відмови.
Моя віра в те, що в Україні можна літературою заробити на шматок хліба, давно вже пропала. Українці не тільки не купують книжок — вони їх і не читають. Або, скажемо так, читають ганебно мало. Побачити українця за книжкою — подія. Книжка — це для французів, для англійців, для німців, для чехів духовна необхідність. А для українців — примха, надмірна розкіш, безглузда забаганка. Тому в нас учених людей значно менше, аніж в інших європейських народів. Нам хіба що з Азією та Африкою можна порівнятися. Якщо українці в майбутньому не зможуть дати ладу собі й Україні, то в цьому завперш будуть винні наші інтелектуальні лінощі, найпромовистішим діагнозом яких є саме оця патологічна нелюбов до читання, вперте небажання зрозуміти значення книги. Мені завжди дуже сумно заходити до української книгарні, що її натхненниками є Чикаленко і Єфремов і де самовіддано клопочеться Степаненко. Поінколи застаю там людину, що нерішуче розглядає книжки. З подивом перепитує: “Борис Грінченко… А це хто?” Або: “Пантелеймон Куліш… Це той, що написав “Циганку Азу?” Степаненко терпляче пояснює, хто й що написав, переконує купити книжку. І людина здебільшого виходить із книжкою в руках. І хочеться її показати нашій літературній публіці: подивіться, ось наш читач. Живий і справжній. Показати як справді екзотичну заморську птицю. Може, я аж надто засуворо мовлю про українців, може, вони від природи й не такі, як це видається, ледачкуваті до книжки. Може, причиною тут оця мужицька мова, якої так цураються всі, хто хоч трохи втік од простолюддя і вже запанів при маленькому чині. Я не раз і себе ловив на відчутті, що мені трохи ніяково заговорювати на вулиці до незнайомців українською. Неоднораз бачив, з яким подивом та підозрою дивилися на мене. Такий вишукано вбраний пан, “его высокоблагородие”, а кривляється мужичою мовою. Набагато простішим і легшим бачилося все нам, тарасівцям, коли тільки зійшлися ми в Братстві*. Ми з сарказмом ставилися до наших замшілих українофілів, які наче б і прагнули щось українське робити, але й робили його так, щоб не дуже робити й щоб нікого не прогнівити. Нас був дружний гурт і ми були молоді й вірили в свої сили. Віталій Боровик, Михайло Комаров, Панас Погибка, Іван Липа, Євген Тимченко, Володимир Самійленко, Микола Міхновський… На Тарасовій могилі в Каневі проголосили створення “Братства тарасівців” на взірець Кирило-Мефодієвського товариства. Але ми вже були не за слов’янську федерацію. Ми були за український народ, ми прагнули, як записали в своїй програмі, “піднести народ з руїни, а тим піднести на кращий ступінь і свою країну”. Наше товариство було таємним, його гуртки організовувалися в різних містах України. В них ішли національно свідомі й готові до української роботи люди… Там були й студенти бідного достатку, що заробляли на хліб учителюванням та земською статистикою, і — найголовніша група, ядро саме властиво, з філоксерної комісії, і навіть грамотні селяни були. Гурток наш ставив самостійницьку мету. Ми заприсяглися завжди і повсюдно маніфестувати своє українство, говорити в публічних місцях тільки українською мовою, щоб усіх привчати до переконання, що вона — не є тільки така собі другорядно мужицька. Кожен член Тарасівської громади повинен був вивчити кілька дітей читати саме українською, законом для нас стало поширювати українські книжки і взагалі дбати, щоб усіма способами українізувалося життя. Я тоді працював на філоксері. Мене порекомендував комісії Михайло Комаров, а до цього додалися протекційні слова мого приятеля Віталія Боровика. Боровик — мій одноліток, поет і перекладач, чоловік виняткової освіти. І — не тому, що закінчив природничий факультет Київського університету. Він сам створив себе, прочитавши багато важливих книг. Отож він — просто винятковий українець. Справді, не такий, як інші. В ньому живе дух допитливості й інтелектуальної невтоленності. Він задавав тон усім нашим справам. У філоксерній комісії зібралися здебільшого ідейні люди. Ми працювали спершу в Бессарабії, де селянство в основному жило з виноградників, над якими нависла загроза вигублення їх тією мікроскопічною комахою, що її відкрив французький професор Пляншт. Називається та ненатленна комаха філоксера. Вона швидко повсюдилася Європою: Франція, Швейцарія, Румунія, Угорщина і ось уже — Бессарабія. Пам’ятаю, як було вирішено спалити двадцять десятин виноградників, оскільки вони вже були заражені. Там і стався філоксерний бунт, який я описав докладно**. Попервах наша діяльність була справді жвавою. Боровик мав чимало учнів з неписьменних, яких зробив грамотними. Я теж мав виклади — переконував селян, що Україна має відділитися від Росії і нашим краєм управлятиме наш президент. Мені пощастило, що це не стало відоме поліційним нишпоркам — міг би загриміти до буцегарні. Боровика 1899 року, восени, жандарми довго терзали, намагаючись визначити політичну фізіономію підозрюваного в протиурядових гріхах. Але тарасівці були так законспіровані, що Віталієві змогли інкримінувати тільки поширення книг “вредного направления”. Для того, щоб ув’язнити його, цього було мало. Віталій — як чоловік бувалий і тертий — зумів поводити за носа слідчих і не дати їм змоги вхопитися за нитку, щоб розпустити клубок. На тім і скінчилося все. Тільки в Одесі стривожений Боровиковим арештом Погибко спалив масу українських книжок, надрукованих у Галичині, які були призначені для поширення поміж селянства. Звичайно, філоксерна епопея забрала в мене чимало часу й сил, однак і дала вона мені багато — без неї не було б “Хо”, де я намагався викласти ідеї тарасівців і домежну поміркованість громадян***. Не було б “Пе коптьора”, “Посла від морського царя”, “Відьми”, не було б кримських сюжетів. Я одержав змогу випробувати себе на іншому матеріалі. Це вже було не українське село,
на яке я дивився все ще очима Панаса Мирного й Нечуя-Левицького. З цим матеріалом було легше змінити стиль. Тут наді мною не висів чужий літературний досвід, не гнобив він мене. Тут я намацував своє. Це так корисно для письменника — принаймні для мене — потрапити в зовсім інше середовище, котрого ти зовсім не знаєш і роззираєш там усе широко розплющеними очима. “Братство тарасівців”, яке вже припинило своє існування (все народжується для того, щоб умерти), згадую із потеплінням у душі. Воно дороге мені і тими настроями, які жили в нас, і нашою молодістю, яка вела нас до народу, щоб робили добрі, пожиточні для нього справи. Не забувається наш перший (і єдиний) з’їзд у Києві 1893 року. Боровик, Андрієвський, Боржковський, Самійленко, Тимченко, Липа, брати Міхновські, Кононенко й Віра Дейша з Чернігова (тоді ще мені не дружина). На з’їзді ми й статут Братства урядили. Його переховував у себе Кононенко. Коли виникла загроза обшуку в нього, він спалив його. Більше ми не збиралися на з’їзди, але Братство проіснувало ще понад десяток років. Філоксерна епопея дала мені й повість “Дорогою ціною”. Дуже я нею невдоволений. Не так треба було її писати — дуже неекономно це роблено, надто багато там зайвини. Однак є вже так, як є. І дехто з читачів дивиться на твір значно прихильніше за автора. Це мої “тарасівці” розповіли мені про “руснацькі” села в Буджацькому степу. Там жили наші, українські, люди. Тамтешні діди ще не забули української мови. Я говорив із ними, вони розповідали, як утікали сюди від панщизнянської неволі. Там я й почув про драму двох кріпаків — Остапа та Соломії, що шукали за Дунаєм волі в колишніх запорожців. Я був 1894 року в селі Сату Нова з його густими, мов праліс, плавнями й двома довгими та широкими масивами виноградників повздовж озер Кагул та Ялпухени, що сходяться на невисокій косі на південь од села, навпроти Дунаєвих плавнів. Там на косі височіє Ферапонтів монастир, зівсібіч оточений чистою красою, яка буває тільки у природи. Коли до монастиря підходиш ближче, добре бачиш сліди його обстрілу з часів останньої російсько-турецької війни. Мовби глибокі шрами посмугували
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
