Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Шістдесятництво — поняття загальноукраїнське”. · 8 Від першої особи · с. 8сторінка оригіналу ↗

нести пам’ять про борців за Незалежність»

Слово Просвіти, №37 за 2017 рік

Музей шістдесятництва — філія Музею історії міста Ки- — Як створювали Ваш музей? — Ідея створення музею належала Надії Світличній, відомій правозахисниці, колишньому в’язню брежнєвських концтаборів (4 роки відбула у таборах, після чого емігрувала за кордон). Коли вона на початку 90-х років приїхала в Україну і зустрілася зі своїми побратимами-шістдесятниками, то сказала, що пам’ять про цих людей, їхній творчий доробок, їхні ідеї треба зберегти для майбутніх поколінь. Потрібно створити музей, бо українське шістдесятництво об’єднало яскравих особистостей: літераторів, театральних діячів, художників. Почали збирати архіви, формувати фонди майбутнього музею. 1997 року громадський рух шістдесятників став громадською організацією з однойменною назвою. Її очолив Микола Плахотнюк, товариш Надії Світличної. Він навіть відвідав її в Америці. М. Плахотнюк — колишній політв’язень, активний шістдесятник, випускник Київського медичного інституту, науковець, цікавився медичною наукою, активно працював у Клубі творчої молоді. Арешти 1965 року обійшли Надію Світличну і Миколу Плахотнюка, та 12 січня 1972 року заарештували й їх. У Миколи Григоровича доля була трагічнішою, ніж у його товаришів. Опинитися у таборі ще не означало втратити все. Бо в таборі були друзі, люди таких самих поглядів, які в умовах страшного табірного режиму лишалися собою, спілкувалися і доносили свою думку за ґрати. Вважалося, що вони сидять у малій зоні, а Радянський Союз — це велика зона. І значної різниці немає. Навіть за дротом можна почуватися внутрішньо вільнішим, бо вже немає чого боятися, вже можна говорити відверто про те, що думаєш. А ті, хто лишився на так званій волі, великій в’язниці, аби не потрапити за ґрати, нерідко ламали себе. Хтось пристосовувався, хтось ішов у підпілля. Ліна Костенко, приміром, замовкла на цей страшний період репресій. А Микола Григорович потрапив із наказу КДБ до психіатричної тюрми. Спочатку це була Дніпропетровська СПЛ, потім Казанська. Згодом його перевели в “психушку” загального типу в місті Сміла. Тут був простіший режим і дозволяли побачення. Перед від’їздом із СРСР його відвідала Надія Світлична. Він і не сподівався, що ще з нею зустрінеться. Але незалежність дала Надії Світличній можливість повернутися в Україну й думати про створення музею. Микола Григорович відбув 12 років ув’язнення. Після 9 років “психушки” ще 3 роки перебував за сфабрикованою справою в кримінальному таборі. Після повернення, відновивши свій статус, кілька років працював лікарем. Після цього збирав фонди для майбутнього музею. Надія Світлична заповіла Музею шістдесятництва весь свій архів: тисячі документів, фотографій, альбоми, мистецькі твори (кераміка Севрук, картини Заливахи), архіви інших шістдесятників, колекції самвидаву, літера- Лодзинська гість “СП”. турні твори. Все це приносили до Миколи Григоровича. Спочатку фонди майбутнього музею зберігали в хаті Леоніди Світличної. Після її смерті цією хатою опікувався Микола Горбаль. Інша частина фондів — у Покровській церкві на Подолі. А також в абсолютно непристосованих для зберігання музейних предметів приміщеннях школи імені В’ячеслава Чорновола, НДІ буряківництва тощо. Потім громадську організацію прихистив Євген Пронюк у Всеукраїнському товаристві політв’язнів і репресованих. Вони мали непоганий будиночок на Подолі, і там Євген Пронюк виділив дві кімнатки для громадської організації “Музей шістдесятництва”. Було місце, де могли зібратися і провести збори члени громадської організації. Там розставили частину бібліотеки, розвісили частину картин. У цій світлиці провели багато заходів: літературні та творчі вечори, зустрічі з героями, працювала дитяча світлиця, відбувалися художні виставки. Так, наприклад, у Політехнічному інституті є картинна галерея імені Веніаміна Кушніра. Вона невеличка, але тут можна було виставляти картини з музею. Громадська організація постійно зверталася до влади Києва щодо офіційного відкриття державного Музею шістдесятництва. Звісно, це питання тягне за собою фінансування, виділення штату, приміщення. Щодо приміщення, Народний рух України пообіцяв його виділити. Це було занедбане підвальне (цокольне) приміщення з голими стінами. Зробити ремонт власними силами ні Народний рух України, ні громадська організація жодної можливості не мали. Через депутатський корпус — Івана Драча, Леся Танюка, Михайла Косіва, Богдана Гориня намагалися вирішити це питання. За часів президентства Віктора Ющенка було три укази щодо відкриття музею. Але цих указів ніхто не виконував. Здавалося, що втрачено будьяку надію, адже при владі вже був Віктор Янукович, а все українське нівелювали. Раптом голова КМДА Олександр Попов, думаючи про наступні вибори, почав загравати з київською інтелігенцією. І запропонував варіант відкриття філії Музею історії міста Києва — Музею шістдесятництва. І депутати погодилися, що це була реальна на той час пропозиція. Якщо місто дає кошти на ремонт приміщення на вул. Гончара, 33, то потрібно хапатися за цю можливість. Це не зовсім влаштовувало громадську організацію, тому що статус філії Музею історії міста Києва не відповідає тематиці музею. Шістдесятництво — поняття загальноукраїнське, а коли з’явилося, то було навіть загальносоюзним. Адже шістдесятники були по всьому Радянському Союзу. А Музей історії Києва — це поняття значно вужче. Наш музей має матеріали з усієї України і не є суто київським за тематикою. Але для нас це була єдина можливість офіційно відкрити музей, і ми нею скористалися. Музей відкрили 22 серпня 2012 року. — Яку мету ставить перед собою музей? — Наша мета — нести пам’ять про борців за незалежність України. Висвітлюємо період історії від 50-х років до Незалежності. Бо ті Під час екскурсії люди, які постали під час “хрущовської відлиги”, ніколи не змінювали поглядів. Вони боролися попри репресій 60-х, 70-х, 80-х років, і надалі лишаються соціально й політично активними, попри вік і хвороби. — Що вдалося зробити за п’ять років? — Експозиція лишилася та сама, але значно поповнилася. Ми отримали архів Надії Світличної з Америки, а це сотні ящиків. Крім цього щороку фонди поповнюються новими надходженнями. Тематичні виставки змінюються щомісяця. Це, звичайно, відволікає від фондової роботи. А опрацювати цей великий фонд, що дістався у спадок від громадської організації, — робота не на один рік. Чергуємо фотодокументальні виставки про героїв-шістдесятників з художніми виставками. Наразі експонуються картини Любові Міненко, знаної у світі художниці, послідовниці шістдесятників. У 70—80-ті роки її творчість замовчували, не допускали до виставкової діяльності. А зараз її талант розкривається на повну силу. Розмістили у соціальних мережах звіт про нашу п’ятирічну роботу: було 53 виставки, понад 50 різноманітних заходів, презентацій книжок, творчих вечорів. — А як справи з відвідуваністю музею? — Спочатку закидали, мовляв, Музей шістдесятництва існує сам для себе. Але так було лише на початку, поки про наш заклад мало хто знав. А тепер все змінилося: за останній рік вдвічі зросла кількість відвідувачів. Хотілося, щоб про нас знали більше працівники освіти, приводили сюди учнів шкіл. Шістдесятництво нарешті повернули до шкільної програми, а нам є що розповісти і вчителям, і учням. Але основна проблема — брак місця. Коли ми мали розпорошені по всьому Києву фонди, то здавалося, що, маючи хоча б дві кімнатки, будемо задоволені. Коли нам дали це приміщення, то думали, що зможемо тут розміститися. Але експонати не вміщаються. Фондове приміщення переповнене. Шкода, що багато цікавих матеріалів лишаються поза основною експозицією. Коли Народний рух України вирішив, що звільнятиме поверх над нами і передаватиме його в комунальну власність міста, ми звернулися з проханням розмістити нашу експозицію на цій площі. Якщо не на весь поверх, то хоча б на кілька кімнат для персоналу. На другому поверсі є частина нашого музею — це меморіальна кімната В’ячеслава Чорновола. Ми просили, щоб саме кімнати напроти музею Чорновола передали нам. Однак на цю частину приміщення вже були інші охочі. І рішенням департаменту культури КМДА туди вселили Малий драматичний театр. Стосунки з директором театру Валентиною Кімберською не склалися. Тоді зібралися збори громадської організації. Виступали Лесь Танюк, Євген Сверстюк та інші. Усі висловилися проти підселення до музею театру. Оскільки це дві несумісні між собою організації, і діяльність театру заважатиме діяльності музею. Приміщення старе, перекриття прогинаються. Коли нагорі репетирують, у нас стеля тремтить. Це, м’яко кажучи, дискомфорт. До того ж на їхньому поверсі міститься меморіальний кабінет. Ці думки донесли до керівництва театру. Але конструктивної розмови не вийшло. Тим не менше театру належить приміщення на другому поверсі. Згодом Валентина Кімберська вийшла на пенсію і театр очолив молодий режисер Дмитро Весельський. Він прийшов до нас, прослухав екскурсію про єва — створений за ініціативою громадської організації з аналогічною назвою. Основа колекції Музею — приватні зібрання українських шістдесятників-дисидентів. В експозиції представлено мистецькі твори талановитих і самобутніх художників, зразки самвидаву, тематична бібліотека (українські та зарубіжні видання), рукописи, унікальні фотографії та документи, особисті речі шістдесятників. Колекція нараховує до 30-ти тисяч предметів музейного значення. Нещодавно музей відзначив своє п’ятиріччя. Сьогодні виконувач обов’язків завідувача музею Олена Олесь Шевченко, Олена Лодзинська та Василь Овсієнко

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин