Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Вдумливого читача треба виховати національною школою”. Про-читання · с. 13сторінка оригіналу ↗

Одкровення епохи Листи двох поколінь / Упорядник Ю. Роговий. — Полтава: Дивосвіт, 2017. — 164 с.

Слово Просвіти, №37 за 2017 рік

Олексій НЕЖИВИЙ, доктор філологічних наук, професор Треба тільки прочитати книжку, щоб упевнитись: назва цієї рецензії аж ніяк не перебільшення життєвих діянь насамперед трьох людей, тобто одного адресанта й двох адресатів вісімдесяти трьох листів. Хронологічно перший лист датовано 2 серпня 1962 року, а останній 25 березня 2007 року. Автор цього самобутнього епістолярію — видатний краєзнавець, літературознавець, письменник, видавець, громадський діяч Петро Ротач. Листи його адресовані двом людям — батькові й синові: лауреатові Національної премії України імені Тараса Шевченка Феодосієві Роговому та письменникові, літературознавцеві, упорядникові численних книжок свого батька Юрієві Роговому. Усього листів Петра Ротача опубліковано сто двадцять, із них до Феодосія Рогового — тридцять сім і до Юрія Рогового — вісімдесят три. Приводом до початку листування стало прохання Петра Ротача надіслати біографічну довідку до Словника “Літературна Полтавщина”, адже до цього його спонукала саме творчість Феодосія Рогового, бо дедалі частіше з’являються на сторінках газет і журналів його гуморески, статті, нариси. До того ж, як зауважує адресант, у його Словнику знаходять місце не лише члени Спілки письменників… Уже в наступному листі від 3 квітня 1963 року читає характерне для Петра Ротача одкровення: “...ставлення до моєї роботи полтавських діячів вам, я думаю, відоме. Тут видати не можна. А деінде не знаю…”. Подібні зізнання не є свідченням зневіри чи навіть відчаю талановитої особистості, а відбивають антигуманне єство тоталітарної системи, для якої Петро Ротач і Феодосій Роговий були завжди підозрілими, тому перебували під постійним наглядом каральних органів, бо в роки Другої світової війни загарбники силоміць вивезли їх на каторжні роботи до Німеччини. На сторінках обласної газети “Зоря Полтавщини” з’явилася (16 січня 1970 р.) стаття зі зловісної назвою “Чортополох”, де автор продемонстрував справжній зразок викривально-звинувачувального доносу. Згадуючи каторжанські роки Петра Ротача, він зосереджувався на його тодішніх публікаціях, кваліфікуючи їх антирадянське спрямування. А його багатогранну й плідну літературну діяльність післявоєнних років характеризує тодішньою кримінальною термінологією, як, наприклад, “націоналістичне нутро”, “націоналістичне обличчя”, роблячи висновок, що “таким творам не місце в радянській пресі, покликаній нести в маси сяйво ленінських ідей”. Із того часу й аж до кінця вісімдесятих років жодна публікація Петра Ротача в Україні не була надрукована. Тому його листи до Феодосія Рогового варто розглядати насамперед як своєрідний вид епістолярної літературної критики, що була позбавлена ідеологічних догм соціалістичного реалізму. Безперечно, що вдумливого читача й самобутнього літературознавця цікавила творчість Феодосія Рогового, творча доля якого складалася нелегко. Перша невеличка збірка “Провідини” вийшла 1973 року, та й то завдяки постійній допомозі Григора Тютюнника. Однак у видавництві “Молодь” її довго готували до друку (чотири роки), і в результаті редагування із майже двохсот сторінок машинопису залишилось близько п’ятдесяти. У листі від 22 травня 1973 року Петро Ротач висловився у притаманній йому манері письма: подякував за книжечку, стримано сказав, що враження загалом добре, хоча й назвав два слабших оповідання, зазначивши, що одне зних є авторською спробою перевірити свої спроможності в галузі психологічної характеристики. Найголовніше полягало в загальній оцінці творчого доробку Феодосія Рогового: “Нарешті скажу: я в захопленні від таких речей, як “В об’їзд”, “Тодось”, “Поновини”. Ці оповідання виліплено в “тютюнниківській” майстерні. (Що не кажи, а це одна “школа”, і буду це твердити, якщо навіть суперечитимеш). Про мову нічого й казати — вона бездоганна. У твоїх оповіданнях вчувається добре знання матеріалу і любов до тих людей, про яких пишеш”. Здавалось би, твердження щодо любові до людей не входить до літературознавчого дискурсу, однак саме ця ознака, напрочуд вдало визначена, і є основою таланту і Григора Тютюнника, і Федосія Рогового. Наступної книжки Ф. Роговому довелося чекати ще довше. Його перший роман “Свято останнього млива” побачив світ 1982 року. Про багатолітні редакційні поневіряння (1974 року роман було завершено) одного з кращих прозаїків в усій українській літературі Юрій Роговий написав окреме дослідження “Довга дорога до “Свята” (Слово для Батька)” (2000 р.). Зі своєю оцінкою не забарився і Петро Ротач. У листі від 31 жовтня 1982 року полтавський побратим захоплено ділився справжньою радістю від прочитання талановитого твору: “Скажу коротко: молодець ти! Тільки тепер стало мені ясно, чому ця книга така дорога тобі. Я прочитав роман — весь від початку до кінця — невідривно… Окремі сторінки гідні бути названі класикою. […] Книга написана рівно, розумно, сильно, мужньо, тепло. Рецензій ти прочитав на неї багато, ще прочитаєш у газетах і журналах. Дуже ясно пройшов рядом зі своїми героями автор з такою любов’ю до простої людини, що сіє хліб і вирощує худобу, з язичницькими схиляннями до природи, з любовним поглядом у минувшину. Багато страждань принесла тобі ця книга. Але частково ці страждання знайшли місце на її сторінках”. Потім критики відзначать художні засоби образотворення національних характерів у романі “Свято останнього млива”. Од-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин