Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слідами наших виступів · “У Донбасі розправляються з українськомовною школою”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Останній акт драми?..

Слово Просвіти, №37 за 2017 рік

Можливо, ця стаття про довготривалий конфлікт навколо українськомовної школи № 1 у прифронтовій Костянтинівці Донецької області теж буде останньою. Перебіг за# пеклої боротьби батьків#активістів із консервативною, жорстоко#безжальною бюрокра# тичною освітянською та чиновницькою машиною тижневик “Слово Просвіти” висвітлю# вав майже два (!) роки. Інформаційна підтримка була дуже важливою для активістів: з такого високого рівня українське суспільство інформували про особливу “гібридну вій# ну” в освіті на сході України. Місцеві російськомовні ЗМІ з різних причин покірно стали на бік управління освіти і протягом тривалого часу не надрукували жодного рядка не те що на захист українськомовної школи, яку влада нещадно нищила, а навіть не ознайо# мили громаду з альтернативною точкою зору. Костянтинівці чули або відверту брехню чиновників, або читали про перекручені до невпізнавання події. У такій затхлій інформа# ційній атмосфері точилася боротьба за школу. Навіть дивно, що без належної підтрим# ки активісти змогли досить довго воювати з чиновниками, розуміючи, що школу захи# щати більше ніхто не буде. Емілія ФРОЛОВА, член НСЖУ, член ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка На жаль, навіть коли за допомогою “Слова Просвіти” до конфлікту була прикута увага громадських активістів, насамперед із Західної України, освітянська бюрократія стояла непохитно, на чиновників не вплинули заклики знаних людей, які вимагали негайно втрутитися в конфліктну ситуацію та підтримати школу, не дали офіційної відповіді на жодну публікацію в газеті. Перш ніж перейти до розповіді про останній акт цієї драми — декілька загальних висновків. Перший. Чиновники Міністерства освіти і науки України під керівництвом Лілії Гриневич, Департаменту освіти і науки Донецької ОВЦА, який очолює Надія Оксенчук, влади Костянтинівки (міський голова Сергій Давидов), місцевого управління освіти (начальник Ольга Барабаш) — ось хто доклав зусилля для того, щоб школа постійно перебувала у колі проблем. Неймовірно, але НІХТО з чиновників названих установ не спробував розібратися у витоках та причинах конфлікту, допомогти сторонам знайти компроміс та порозуміння. Високі київські інстанції лише імітували таку діяльність, а фактично, як свідчать події, дали карт-бланш обласній та місцевій владі на розправу з “бунтарями”. Міжвідомча комісія, в складі якої були спеціалісти МОНУ та Державної інспекції навчальних закладів України, що торік приїздила до Костянтинівки для начебто вивчення конфлікту навколо школи, взагалі “загубила” документи опонентів начальника управління освіти Ольги Барабаш, де йшлося про її “професійну” діяльність. Чиновники, захищаючи честь освітянського мундира, вперто не бачили очевидного: в Костянтинівці обрали курс на ліквідацію ЗОШ №1, а в її приміщення хотіли завести гімназію, на той момент російськомовну. І це в прифронтовому місті, де кожна українськомовна школа, кожен українськомовний клас на вагу золота. Ініціатором цинічної ідеї була О. Барабаш, яка неправдами, шантажем, тиском, маніпуляціями, умисним гальмуванням проектів щодо ремонту школи, фальшуванням акту підготовки ЗОШ № 1 до навчального року, введенням в оману міськвиконкому робила все, щоб реалізувати свій ганебний план. Зараз активістам влада закидає таке: мовляв, вони “загралися” в боротьбу з головною освітянкою міста. Немало батьків справді вважають Ольгу Вікторівну “вбивцею” школи і для цього у них є підстави: чиновники від освіти за два роки не запропонували батькам нічого конструктивного, альтернативного, наполягали тільки на сумнівному злитті навчального закладу з гімназією, що означало фактичне знищення ЗОШ № 1. Інших варіантів вирішення проблеми так званої оптимізації ніхто в області та місті не розглядав. Друге. Про конфлікт навколо школи знали в АП, КМУ, СБУ, але держслужбовці, маючи відповідні важелі впливу, не спробували розв’язати вузол проблеми, який з кожним місяцем затягувався дедалі сильніше. І все віддали на розсуд освітян, а це був глухий кут. Третє. Події навколо школи продемонстрували вади не тільки державних установ, пронизаних байдужістю, а й слабкість суспільства, брак власної гідності у багатьох людей. Прикро, але далеко не у всіх вистачило сміливості відстоювати свої права, не пасувати перед чиновниками, не піддаватися на їхні пустопорожні обіцянки. А ще бути разом, стояти один за одного, щоб сильніші духом могли підтримати слабкіших. І в вирішальний момент, коли треба було батькам і вчителям встояти перед нахабним тиском чиновників (2—3 дні, не більше, і місцева влада, скоріш за все, повернулась би до перегляду свого рішення), цих якостей багатьом забракувало. А коли добро відступає — зло наступає та перемагає. Тепер про події останніх днів… Один із батьків-активістів 1 вересня звернувся з позовом до суду, в якому поставив під сумнів рішення Костянтинівського міськвиконкому від 16 серпня і наказ начальника управління освіти О. Барабаш він 18 серпня про переведення учнів ЗОШ № 1 до ЗОШ № 3. Позов прийнятий до розгляду, про що свідчить відповідний документ. 3 вересня головну освітянку міста поінформували про наявність позову. На ранок 4 вересня, коли вчителі першої школи запевнили позивача, що вони батьків не підведуть і залишаться в школі разом з дітьми, управлінню освіти надали пакет документів щодо звернення до суду. Мабуть, позов, а особливо те, що школа почала навчальний процес у рідних стінах, а не в ЗОШ № 3, як того вимагали владні освітяни, стали холодним душем для обласної та міської влади, яка не звикла дослухатися до голосу громади. Події розгорталися стрімко. Через 10-15 хвилин після отримання від батьків документів до школи прибула О. Барабаш. В наступальній манері почала погрожувати і батькам, і вчителям. Правда, батьки дали чиновниці справжній “бій”! Це було початком гарячих подій. До місцевого “Білого дому” на килим терміново “запросили” директора школи Олександра Мережка, з яким поїхало декілька батьків. Там їх у традиційній хамській манері почав “обробляти”, погрожуючи всілякими карами, секретар міської ради Юрій Разумний. Після “теплої” бесіди директора та батьків зустріла в міськвиконкомі Н. Оксенчук, яка завжди крізь пальці дивилася на все, що робила зі школою О. Барабаш. Побачивши директора, знаючи, що навчальний процес розпочався в ЗОШ № 1, а не в ЗОШ № 3, вона не стримувалася. За словами О. Мережка, Надія Володимирівна на підвищених тонах заявила, що зробить усе від неї залежне, аби він не зміг знайти собі роботу в Костянтинівці, що вчителі не отримають зарплатню за день, відпрацьований в першій школі, що всі будуть… звільнені. Можна уявити, як черговий скандал в освіті Костянтинівки пролунав би на всю Україну, якби О. Барабаш за підтримки Н. Оксенчук справді звільнила всіх педагогів школи. І за яким законом це мали здійснювати? І хто б таке дозволив? Але коліна вчителів ще більше затремтіли. Протягом дня більшість із них неодноразово змінювали свою думку: то вони залишаються в своїй школі, то йдуть у прийми до чужої. Спостерігати це було вкрай неприємно. А потім настав найчорніший день у новітній історії школи — 5 вересня 2017 р. Педагоги, зрадивши рідній школі, собі, батькам, не дочекавшись рішення суду, повели учнів до іншого навчального закладу. І це після того, як батьки тричі за останні місяці на загальношкільних зборах висловили свою незгоду з планами влади, про ще є відповідні заяви та протоколи. Педагоги з цим погодилися, навіть відповідного листа до управління освіти написали — і несподівано такий кульбіт. Вони раптово “забули”, що є письмові заяви кожної сім’ї про незгоду переводити дітей до ЗОШ № 3, а письмових заяв про згоду немає. Та подібні “тонкощі” їх уже не хвилювали. Про це важко писати, ще важче було бачити. Очевидці свідчать: деякі діти плакали не тільки коли залишали рідну школу, а й увесь час, поки йшли до чужої. Плакали працівники школи, які проводжали їх. Тільки серця вчителів, що прямували до третьої школи, не сприймали дитячих сліз. Може, вони мріяли, що представники влади зустрінуть їх на новому місці з короваєм? Правда, коровая того дня не було, скоріш за все, зачерствів, його готувалися вручити “переселенцям” 4 вересня. Подивімося правді в очі. Педагоги, повівши дітей до чужої школи, думали не про них, а насамперед про себе, свої пільги, надбавки, зарплатню, пенсії, боячись усе це втратити. А майбутнє учнів, їхнє самопочуття, стрес, який вони пережили, то — пусте. Емоції та сльози дітей руками не відчуєш, вони ж не шелестять, як гроші, що для вчителів виявилися більш значущими, ніж навіть власні честь та гідність. Але в батьків-активістів живе надія, що справедливість дістане всіх, хто протягом двох років був причетним до переслідування ЗОШ № 1. І вони відповідатимуть за кожну сльозинку учнів

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин