Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Все одно я ніколи не міг, не посмію і нині здаватись”. · 8 Поетичний автограф · с. 8сторінка оригіналу ↗

Валерій ГУЖВА: Валерій ГУЖВА: «Світ без легенд безбарвний, нецікавий» З майбутньої книги

Слово Просвіти, №37 за 2018 рік

* * * Забіліли сніги і білітимуть вже аж до скону, білий сніг навесні і у спечному літі сніги, безнадійні сніги на донецьких старих териконах, білий прапор тривоги айдарські укрив береги. Все біліші роки, скільки там їх лишилось, не знати, пам’ять, досі невтомну, утома щодень заміта, нестачає уміння й снаги молоді покоління учити, бо й самого учитись чужого не навчили, на щастя, літа. Білий світ відступає піхотою з-під Іловайська, безнадія і розпач в генштабі розгубленої голови. Все одно я ніколи не міг, не посмію і нині здаватись, дочекаюсь, хоча б наостанок, з-під снігу нової трави. Забіліють сніги і розтануть — шепоче одвічна надія, тут у нас не Лапландія, і не вічно триває зима. Сподіватися хочеться, та, хоч убий, не умію рай земний обіцяти. Його не було споконвіку й нема. Забіліли сніги, повкривали війну маскхалатом, і поземок свистить, як відлуння порожніх промов. І стоять уночі біля вікон недремно жінки і дівчата, і ніколи не вкриють сніги їхню віру, надію й любов. * * * Ще дихаю. Іще живу. Точніше кажучи, існую. Колишнє в гості не зову. Не поминаю друзів всує. Пропагандивної брехні не чую, бо недочуваю, та відстані між “так” і “ні” пристойно поки що тримаю. Не злодій і не судія, хіба що тимчасовий свідок того, що час, немов змія, заплівсь кільцем у нашім світі — і ні початку, ні кінця… Стремлінь — і сплески, і судоми, і вже не знати, чи в гостях ти в Україні, а чи вдома. Занадто кволий Ренесанс, потилицю добродій чуха: чи справді історичний шанс, чи знову локшина на вуха? Лиш там, де важать вояки в бою життям (яка там слава), з піском на бруствері мішки — фундамент честі і держави. * * * Причепилось п’яте колесо до воза. Думав: вірші, а воно банальна проза. Я гадав: відкрию людям душу, а воно як на вербі ростити груші. Поселив собі у серце королівну, а вона, як придивився — крамарівна. Йшов до друга виливати душу пішки, коли бачу: моя жінка в його ліжку. Остогидли ці паскудні тарапати — кинув друзів, кинув жінку — й на Карпати. Шкандибав з туристським людом на Говерлу й заспівав там на всі гори “Ще не вмерла!” І замекали до мене з плаю вівці: “Й ми живі ще, бо безсмертні українці! Нам не вперше за бараном йти рогатим, під ножа сумирні шиї підставляти, та коли у нас віднімуть пасовище — ворогів усіх затопчемо і знищим!” Отоді пропали геть мої гризоти і нові мені відкрились горизонти. Коли є ще патріоти в Україні — наша слава не поляже й не загине! * * * Пам’яті мами Незнайомою стежкою йду, а куди і навіщо — не знаю, і потворну кошлату біду проти волі за руку тримаю. Скільки нам по стежині сумній йти удвох — не відомо нікому, не позбутись маруди мені, приведу цю приблуду додому. Ось навпроти сидить при столі, Перемножує тишу на пустку. Я іще на поверхні землі, на руці тінь жалобної хустки. Поминальні чарки заважкі, їх несила і пити, й тримати. І біда не відпустить руки у катівні порожньої хати. * * * Поважчала штанга років, її піднімаєш надсилу, і нивку зелених рядків неначе косою скосило. Дивуєшся нині: невже-то ти, наївняк, їх мережив, вважав: ювелір Фаберже тобі за потугою — небіж, і строфи, надміру дзвінкі — шедеври літературні, і слави лаврові вінки тобі забезпечено, дурню. Тепер уже знаєш: гало оті сподіванки зухвалі, немов би тебе й не було на тому дурнім фестивалі. Поважчали кома й рядок, і штанга років непідйомна. Дай Боже, щоб вдався ривок І слово лишилось притомним, і пальці утримали гриф, була зарахована спроба… Аби лиш не справдився міф про горе і розпач Ніоби: убито невинних дітей, бо пиха забрала їй розум… Я думаю часом про те, чи не заховатись у прозу… * * * Знов камертон весни шле верхнє “соль” над снігом і з безнадій зими рятує вкотре нас, невиспаних, сумних, зневірених у книгах, нагадує, що йдуть небавом Пасха й Спас, що радощі земні, як завше, невичерпні, жіночої щоки теплінь не вигаса, черешень ранніх смак чека у спечнім червні, рясний липневий дощ умиє небеса, і, справдиться чи ні, все ж не згаса надія на те, що живемо у світі недарма, й наш український лан під сонцем половіє, і наш слов’янський рід справіку не юрма. Весняний камертон рождає звук високий як знак: душа народу рідного жива. Монгольської орди нащадків зизооких безпам’ятні сліди зітре нова трава. * * * Під грім гармат відходить покоління, що в світ прийшло за іншої війни. Невже й опісля їхнього успіння не діждеться країна тишини? Літають скрізь словесні пух і пір’я, женуть велеречивий порожняк про наступ, про міфічне перемир’я… Над сходом звис кривавий Зодіак,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин