“Без мене буде дихать Україна, · а я без України задихнусь”. Про-читання 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗
Ідеаліст та реаліст Осип Зінкевич
Слово Просвіти, №37 за 2019 рік
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ почув про нього в Торонто від літньої і надзвичайно інтелігентної пані Марії Фішер-Слиж. Вона довго лікарювала в
США (мала там приватну педіатричну поліклініку), а коли досягла пенсійного віку, зліквідувала свій бізнес і переїхала до Канади. Обираючи місто для поселення, довго не вагалася: тільки Торонто, де особливо численна й активна українська громада.
Пані Марія була членом хто зна скількох українських політичних і культурних організацій і товариств та кількох медичних, жіночних (для переліку їх треба чималенько місця), Товариства приятелів України, Історичного товариства, Ліги українських меценатів. І повсюдно була передовсім у ролі мецената всіх тих організацій. Заможна вдова, що чесно нажила лікарською практикою чималі статки, щедро ділилася ними з тими, хто мав на меті важливі національні проєкти. Знаю, що Фішер-Слиж упродовж півтора десятка літ виплачувала премії вчителям української мови в Криму. Фінансувала археологічну експедицію в Батурині. Давала поважні суми на проведення Міжнародного конкурсу з української мови П. Яцика — володарі її премій є в різних куточках України.
Мені вона розповіла, що взяла собі — як своєрідний національний податок — фінансувати видання українських книжок. У Північній Америці видрукувано чимало видань, де зазначено, що вони з’явилися коштом меценатки Марії Фішер-Слиж. Тому її альянс із Осипом Зінкевичем цілком зрозумілий. Уже згодом, коли вона звела мене з паном Зінкевичем, я допевнився: вони обоє — люди, сказати б, однієї групи кров. Я знав немало активістів української справи на еміграції, але рідко можна було зустріти таку безмежну національну заангажованість, як у них. Мовби вони самі себе на це змобілізували і до кінця днів своїх ані разу не заїкнулися про демобілізацію.
Пригадую, як пані Марія хвалила подвижництво Зінкевича Петрові Яцику, і він попервах відповідав на те з іронією: мовляв, що масштабне може зробити мураха, навіть і якщо вона трудиться безнастанно?! Але після того, як Яцик кількаразово побував в Україні, і я розповів йому про колапс у книговиданні та ще й показав збірки творів молодих письменників, котрі оприлюднив Зінкевич у “Смолоскипі”, Яцик одразу ж загубив свою іронію. Відтоді він відгукувався про Зінкевича незмінно адораційно.
Це ж, мовляв, треба переконати в діаспорі людей, щоб вони жертвували кошти на видання книжок. А Зінкевич переконує. Очевидно, в нього є не тільки виразна аргументація, а й та емоційна сила, котра навертає людей у його “віру”.
Яцик був жорстоким реалістом, який знав:
єдине, на що діаспорні люди охоче дають пожертви, — то церква. Якби підрахувати всі ті суми, що їх видали наші люди в Північній і Південній Америках, в Австралії та в Європі на церкви, то їх вистачило б, щоб заснувати й утримувати десятки великих університетів. Дехто вважав такі Яцикові ескапади майже єретичними: мовляв, ти проти церкви? Отже, атеїст або агностик…
Але Яцик у відповідь називав суму, котру він дав на церкву в Міссіссазі (вона була чотиризначна), і всі претензії до нього відпадали. Далі він наводив повчальний факт: митрополит Андрей Шептицький видав на українські гуманітарні проєкти грошей більше, аніж безпосередньо на церкву. Бо він був не тільки релігійним лідером — він був національним лідером, нашим державним діячем в умовах відсутності нашої держави.
Не ознайомлений із ментальністю тодішньої української діаспори, її ієрархією цінностей та традиційними уявленнями національних обов’язків за умов перебування в еміграції навіть не уявляє, як важко давалися всі науковоосвітні й культурно-мистецькі проєкти, під котрі треба було зібрати кошти. Тут благодійництво не було аж таке ентузіастичне, як, скажімо, на церкву, коли кожен хоче відкупитися за свої гріхи, щоб здобути на тому світі місце в раю.
Тому кожен реалізований не релігійний проєкт — майже подвиг. І в цьому ряду подвижницькі діяння цілеспрямованого та наполегливого Осипа Зінкевича — це справді яскравий український феномен. Справді чоловіка високої самопосвяти. Поклавши собі за мету створити потужне національне видавництво, він створив його і зумів, як мовиться, втримати на плаву не тільки в США, а й тут тоді, коли в Україні лютував книговидавничий колапс. Тоді, коли одне за одним, мов бульки на воді, лопали голосно заявлені амбітні видавничі доми й просто видавництва, коли безнадійно змаргіналізувалися і ще донині не можуть прийти до тями такі монстри, як “Дніпро”, “Молодь”, “Веселка”, “Український письменник” (сьогодні
Пропонуємо увазі читачів цей мемуарний фрагмент.
вже мало хто пам’ятає їхню колишню велич).
Якось у Торонто пані Фішер запросила мене на зустріч із Осипом Зінкевичем, що приїхав зі США, щоб пропагувати ідею свого незалежного видавництва вже в Україні. Зустріч відбувалася в Канадській українській мистецькій фундації (КУМФ) — одній із найпрестижніших у місті українських зал. Подія була широко розрекламована в газетах “Новий шлях” та “Гомін України”, в радіопрограмах “Пісні України” й телепрограмах “Світогляд” і “Контакт”. Тому в КУМФі був аншлаг. Кремезний, невисокий і неголосний Зінкевич легко володів аудиторією. Відчутно було, що він уміє переконувати. До того ж серйозну підготовчо-агітаційну роботу провела пані Фішер. Люди охоче вручали Зінкевичу чеки з пожертвами на “Смолоскип”. Це була одна з найуспішніших акцій, котрі мені доводилося бачити в Торонто. Публіка, що вже втомилася і майже вигрошилася від нескінченних збирань коштів (на що тільки в Україну тут не збирали!) і потроху втрачала філантропійний ентузіазм, була сама на себе не схожа — здається, ніхто не зігнорував заклику дати кошти на “Смолоскип”. Я ще раз допевнився в тому, як багато залежить од особи того, хто артикулює людям ідею. Потім мені розповідали: Зінкевич має поміж українців США й Канади добру опінію, з ним ніколи не було якихось фінансових непорозумінь (котрі часто виникають і там, і тут). Таки справді: репутація йде попереду людини.
Чи й треба нагадувати те, скільки опонентів попервах було тут в Осипа Зінкевича?! Як це в нас і ведеться чи не за кожної ситуації, коли хтось починає розгортати важливу національну справу.
Немало з нашого літературного колгоспу ремствувало: що це за літінкубатор? Зінкевич — марнотратник, бо він викидає дорогоцінні кошти невідомо на що! Краще б друкував наші нетлінні творіння. Без нас національна література може померти. А всі ті літнеофіти, якими заопікувався Зінкевич, хай ще трохи підростуть. Здається, спочатку навіть почало увиразнюватися приховане протистояння між Спілкою письменників і “Смолоскипом”. Потім, слава Богу, воно зникло. Принаймні напозір. Але що характерно: Спілка письменників — одне ґетто. “Смолоскип” — інше ґетто. “Ґетто” — оскільки живемо в явно нелітературні часи. І тим дорогоцінніша ініціатива Зінкевича. Не побоюся пафосності — важлива інвестиція в національну справу, творення українського духовного клімату в постсовківській країні, якою досі лишається Україна.
Осип Зінкевич тоді пояснював: “Ми дивимося на Україну майбутнього, на молодь, яка за п’ять-десять років буде будувати українську державу і керувати нею. Але превелику частину тієї молоді треба сьогодні українізувати і дерусифікувати. Одна з можливостей — це україномовна книжка, це витіснення з України російськомовної халтури, яка так негативно впливає на національний і духовний розвиток молодого покоління”.
Це звучало переконливо і своєчасно. Його підтримали. Через кілька років Зінкевич привіз до Північної Америки групу талановитих молодих людей із гніздов’я вже українського “Смолоскипу”, які справили на діаспорну громаду добре враження — всі допевнилися в тому, що “Смолоскип” в Україні був справді потрібний. Це дорогоцінний шанс для талановитої молоді, що дає їй змогу звернути на себе уваги чи й взагалі творчо реалізуватися.
Гадаю, він уявлення не мав, з якими проблемами тут, вибираючися в Україну, зі своїми сміливими планами та надіями, зіткнеться. З одного боку — наша чавуннолоба чиновникократія, котра намертво стояла проти всього нового й, як мовиться, відразу з порога гробила всі ідеї, з котрими до неї зверталися. Радянська Україна була державою комунократії. Незалежна Україна стала державою чиновникократії. Хоч би як виразно артикулювали держчиновникові свою справу, покликаючись на і правомірність свого звертання, і цілковиту легітимність у вирішенні справи, про котру клопошся, він вас демонстративно не чув. (Зрештою, не чує і донині). Щоправда, у вас єв запасі магічна фраза, якою ви супроводжуєте конверт із “зеленими”: “Це, зрозумійте правильно, не хабар, а так — од усього серця…”
Чиновник жвавішає лицем, засвічується приязним усміхом, стає неприродно доброзичливим. Ніяких проблем — усе залагоджено.
Зінкевичу попервах довелося бути й архітектором утілення його ідеї, й завгоспом, і кур’єром, і кольпортером, і бухгалтером, і пропагандистом. І, здається, в усьому тому він (може, навіть несподівано для себе) виявляв здібності. Отже, йому чимало було дано, як мовиться, від Бога. Він зі стоїчною витримкою пройшов усі випроби, котрі випали на період “уконституювання” та “угніздування” “Смолоскипу” в столиці.
Знаю, що довірливому Зінкевичу довелося пережити в Україні чимало розчарувань у тутешніх людях. То команда поліграфістів, що піднайнялася до нього, ні з сього ні з того зникла в невідомому напрямку, прихопивши з собою компактну друкарню, що її Зінкевич увіз в Україну, і вона значно здешевлювала собівартість “смолоскипівських” книжок — своя поліграфічна база економила чимало коштів. То в “Смолоскипа” видерли скромний автомобільчик — він не був оформлений належним чином, щоб “Смолоскип” довів у суді свою законну власність. Отож той, хто був поряд із Зінкевичем і начебто виступав із ним заодно, не встояв перед хапальним рефлексом, коли відкрив можливість поживитися за чужий рахунок. Спокуси часто сильніші за людей. Навіть за нібито дуже ідейних. Зінкевич не любив згадувати такі епізоди (а вони цими двома не обмежувалися!). Коли я запитав його про них, він розвів руками й перекинув розмову на інше. Чи-то йому не хотілося говорити про те, як тутешні спритники, втершися до нього в довіру, обвели його кругом пальця, чи шкодував тратити час на розмови, котрі вже ніяк не зарадять тому, що сталося.
Ростислав Семків подарував мені “Щоденник” Осипа Зінкевича та монографію Алли Миколаєнко “Смолоскип” (1967—2017): від Америки до України”. Я вичитував там те, що знав, про що здогадувався і про що не мав жоднісінького уявлення. Непретензійні, гадається, часом і похапливі нотатки Зінкевича несуть у собі не тільки епізоди з його біографії, котра читається як роман про українську людину, що, попрощавшися з батьківщиною, шукає свого місця у світі; він також несе в собі важливі штрихи до автохарактеристики цього ініціативного, відповідального і напродив цілеспрямованого чоловіка. Повсюдно, де опинявся Зінкевич, він виявляв організаційні здібності (у в’язниці зініціював видання часопису й зацікавив ідеєю кількох людей, у Франції, під час роботи у вугільній копальні, зорганізував позапартійну Спілку української молоді (СУМ) і став першим її головою. Далі був молодіжно-студентський часопис “Смолоскип”, що його редагував той же Зінкевич, який паралельно з засвоєнням хімічної науки опановував журналістське ремесло).
Збираючись писати спогад про Осипа Зінкевича, я не мав наміру реферувати його щоденник, оскільки не був із ним ознайомлений. Тільки якось почув, як про нього на котромусь зібранні обмовився Ростислав Семків: мовляв, це дуже важлива під багатьма оглядами лектура. Але я не надав тому аж такого великого значення.
І ось читаючи — майже, як роман — цей щоденник, доуявляючи конспективно викладене або й не сказане, складаєш розпросторену в часі картину особистої війни Осипа Зінкевича з радянською імперською машиною.
Після перших книгодруків “Смолоскип”
одразу увиразнив свій профіль. Він постав видавництвом, котре оприлюднює твори українського політичного самвидаву й андеграундної літератури.
“Лихо з розуму” В’ячеслава Чорновола,
“Собор у риштованні” Євгена Сверстюка, “Бумеранг” Валентина Мороза, випуски “Українського вісника” — це одні з найперших резонансних видань “Смолоскипа”. Водночас із цим Зінкевич, який був головним архітектором “Смолоскипа”, створив у його структурі Українську інформаційну службу, що згодом мала й англомовне відділення. З’явилася там і організація оборони людських прав в Україні. Після виникнення в Україні Української гельсінської спілки “Смолоскип” зініціював у Вашингтоні Комітет гельсінських гарантій для України.
Читаю і в Зінкевичевому щоденнику, і в матеріалах про історію “Смолоскипа”, яким легендованим ставав в Україні (в певних колах) Осип Зінкевич. Він, певно, й сам не пізнавав себе в своєму портреті, створеному радянськими спецслужбами й пропагандистами.
“Вісті з України” (вони давно почили в Бозі), що були відомо чиїм рупором, писали після того, як “Смолоскип” узяв собі до назви ім’я Василя Симоненка, що Зінкевич — то небезпечний фашистський злочинець. Пан Осип згадував: “…у 1930 році (коли мені було всього кілька років!), я був директором “Смолоскипа” у Німеччині і товаришував з Гітлером! Точно так написано”. Так працювали радянські пропагандисти, анітрохи не переймаючись тим, що їхні твердження, як кажуть, купи не тримаються. Був він, згідно з тими писаннями, й агентом ЦРУ, і хіміком, який у секретних лабораторіях готує зброю масового ураження, котру американські імперіалісти збираються використати проти радянського народу. Зрештою, ким він тільки не був! Одне слово, компартійні пропагандисти зробили його універсалом — кругом і скрізь небезпечний Зінкевич.
У щоденнику читаємо майже детективні сюжети про вивезення зв’язковими “Смолоскипа” з України, а далі через європейські країни до США рукописів Олеся Бердника, Миколи Руденка, Михайла Осадчого, Ніни Строкатої і Святослава Караванського, Ірини й Ігоря Калинців. У кожної з тих книг — складний сюжет її появи в “Смолоскипі”. Це справді унікальні сторінки історії українського книговидання.
Звичайно ж, мене передовсім цікавило те, коли Зінкевичева редакторська оптика сфокусувалася саме на Україні. Читаючи щоденник, я, здається, знайшов своєрідну точку відліку. “Коли ми вирішили відновлювати журнал 1960 року, домовились, що будемо писати насамперед про рух шістдесятництва, події в Україні…”, “… я передплатив і отримую майже всі літературні газети й журнали з України. Перебрав на себе збирати матеріали й писати про події в Україні”. І чи не перша публікація цього вектора — стаття про молодих наших письменників у контексті чергового письменницького з’їзду. Як видається під час читання щоденника, історія з віршем Людмили Скирди “Живеш і раптом” була для Зінкевича дуже важливою. Зінкевич повірив у щирість зізнання молодої поетеси, повірив у те, що слідом за нею так про своє відчуття України могли б із усією відповідальністю сказати чимало людей її ґенерації:
О, земле, вір — навіки повернусь у океан, в якому я краплина. Без мене буде дихать Україна, а я без України задихнусь. Я знав тоді в університеті Людмилу Скирду, яка навчалася на філологічному факультеті. Вона була там однією з найголовніших літературних надій. За молодечою фрондою та ексцентрикою в її віршах проступало те, що зірко побачив Осип Зінкевич — непідробна україноцентричність.
Сьогодні цікаво перечитати Зінкевичу статтю про дискусію довкола збірки двадцятилітньої Людмили Скирди “Чекання”, що її ортодокси нашої критики звинуватили в міщанському дрібнотем’ї й піддали нещадному остракізму. Звернув увагу Зінкевич і на те, що після появи своєї дебютної книжки, котра мала такий прийом у критиці, ім’я поетеси надовго зникло зі сторінок літературної періоди
Нова книга Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала”
завершує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено “Протирання дзеркала” і “Тіні в дзеркалі”, що мають широкий розголос.
Книга, як і дві попередні, з’явилася у видавництві “Ярославів
Вал”. Її презентація відбулася в Національному музеї літератури.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
