Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На часі · “Запорізький край здатний відродитися, опираючись на патріотичні ідеї”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Запорозька Січ чи Діснейленд?

Слово Просвіти, №37 за 2019 рік

Віталій АБЛІЦОВ Хортицький виднокіл нам треба якнайскоріше наблизити до сучасності 18 вересня 1965 року Рада Міністрів УРСР прийняла Постанову “Про увічнення пам’ятних місць, зв’язаних з історією запорізького козацтва” (історики відстоюють варіант слова “запорізького” — “запорозького”, орієнтуючись на давню версію написання). Отже, наступного року можна відзначати 55-річчя важливої ініціативи, біля джерел виникнення якої стояло кілька відомих історичних діячів різного політичного напряму, насамперед П. Тронько, П. Шелест, М. Киценко, С. Кириченко (можна додати ще кілька імен, що сьогодні вже призабуті, й сподіватимемося, що з часом відновляться). Всі вони – керівники республіканського та обласного рівнів (були, звичайно, й Ш. Лесюр кремлівські “очільники” — той же М. Суслов, котрий запитував комуністичного керівника з Києва П. Шелеста: “А что, в Украине еще говорят на украинском языке?”) За півстоліття історико-культурна цінність Хортиці та спроби увічнити планованого Національного заповідника з однойменною назвою пригасла так, що її майже непомітно і в сучасних історичних дослідженнях, і в нашому політико-суспільному житті. І це не прорахунок, це трагедія. Більше того, на моє переконання, коли б 1991 року провідники-самостійники України згадали про Запорозьку Січ на Хортиці та повернулися до урядового рішення 1965 року, то 28-річна історія нашої Незалежності могла б бути іншою; вони б згадали Б. Хмельницького, котрий 1648 року відродив (на жаль, лише на 6 років) українську державу — спадкоємицю Русі-України, створивши непереможне козацьке військо, адже армія — перший гарант державності; але цього не сталося: замість зміцнення збройних сил наші минулі президенти (за винятком П. Порошенка) дозволили їх знищувати, і до 2014 року майже мільйонного війська в Україні не стало; боєздатна армія не привела б до анексії Криму та московської агресії в Донбасі). Закономірно, що в умовах нашої трагічної забудькуватості відзначення 50-річчя Національного заповідника “Хортиця” чотири роки тому відбулося лише на обласному рівні. Ніхто з київських очільників не прибув до Запоріжжя. Відомою особою на урочистій події був лише Надзвичайний і Повноважний посол Канади в Україні Р. Ващук. Та в народі живе ідея створити на історичній Хортиці національний козацький комплекс. Але не за нинішніми провінційними мірками з шоу вершників у різнокольорових шароварах, що тішать місцеву та заїжджу мандрівну публіку, дехто з якої іронічно насміхається з лубочного горе-театру, герої якого “грають” свої бездарні ролі на тлі псевдоісторичних споруд, що здаються виліпленими з пап’є-маше (жованого паперу). На жаль, навіть свідомі запорізькі товариства сьогодні відступили від ідей, якими ще не так давно захоплювалися, й дискутують на різні абстрактні теми, наприклад, створення на Хортиці світового масштабу музею Острова-святилища — щось на зразок британського Стоунгенджа (?). Не про це мріяли ті, хто в кінці 60-х та на початку 70-х років минулого століття повірив, що Запорізький край здатний відродитися, опираючись на патріотичні ідеї, що надихали передусім талановитого скульптора Владлена Дубініна — автора монументальних творів, зокрема, “Козаки в дозорі”, що повинні були стати на насипаному десятиметровому пагорбі перед Дніпрогесом. І тому сиротливо виситься С. Кириченко сьогодні на тлі блакитного неба навпроти Дніпрогесу покритий бур’янами земляний пагорб, як докір насамперед запоріжанам… А як захопливо все починалося... Так сталося, що авторові на початку 70-х років минулого століття випала можливість бути очевидцем перших спроб відродження історичної слави Хортиці. “Управління культури виконкому Запорізької обласної Ради депутатів трудящих. Посвідчення №70. Пред’явник цього тов. Абліцов В. Г. дійсно працює ст. научным работником историко-культурного заповедника Запорожского казачества о. Хортица. Начальник обласного управління культури (прізвище й дата — осінь, 1972 рік)”. Я спеціально залишаю все без змін у документі: створюваний колектив ентузіастів жив, як і більшість населення тодішнього й нинішнього Запоріжжя, у “русько-украйонській” духовній атмосфері. Минуло немало часу, важко згадати всіх, тому зупинюсь лише на кількох подіях та епізодах, котрі не стерти з пам’яті. Оскільки я виріс на Запоріжжі (на півдні області), а навчався в Росії (Далекосхідний, а потім Ростовський університети), то намагався проходити літню практику у запорізьких газетах. Тоді й дізнався про “Історико-культурний заповідник Запорозького козацтва на острові Хортиця” (сьогодні назва змінена на “Національний заповідник “Хортиця”). По закінченні вишу за російським розподіленням я не поїхав, оскільки в мені вже жив хортицький козацький заповідник. Мрія про журналістику тоді П. Тронько не зовсім вивітрилася з моєї голови, але й можливість займатися науковими дослідженнями, тим більше історією козацтва, було звабою не менш принадливою. Я обрав напрям досліджень — запорозьке козацтво в історії Європи (до речі, серед написаних мною книг на історичні теми є твори, присвячені саме козацтву, наприклад, “Гетьманат”). У ті часи інформацію про створення в Запоріжжі козацького комплексу було поширено у всьому СРСР, у всякому разі на неї активно реагували українці, котрі жили від Чукотки до Балтики. На адресу заповідника йшли книги з усіх республік і з-за закордону (цікаво, чи збереглися вони?). Якось було одержано франкомовний двотомник французького історика Шарля Лесюра “Історія козацтва, якій передує вступ чи погляд на народи, котрі жили в країні козаків до навали татарів”. Історія цього видання цікава: Наполеон, упевнено вважаючи себе найвидатнішим на Землі полководцем, доручив французьким науковцям написати історії найвідоміших у світі битв та війн. Ш. Лесюру дісталися походи та баталії українських козаків. Вимушений тут зробити ремарку. Річ у тім, що коли ми з дружиною приїхали до Запоріжжя, над долею хортицького комплексу вже зібралися чорні хмари. З одного боку ніби все рухалося вперед, але з іншого було видно, що проєкт чекає трагічний фінал. Але хоч би як там було — ми працювали. Дружині — випускниці з дипломом “іноземні мови: англійська і французька”, не знайшлося місця в штаті комплексу. Ми вирішили, що вона перекладатиме томи Ш. Лесюра (встигла опрацювати близько півсотні сторінок; теж цікаво, чи збереглися вони у нинішньому Національному комплексі на Хортиці?). Я опрацьовував потрібні у майбутньому матеріали (досі у нас збереглася картотека різних видань, наукових праць тощо) для дисертації. Вивчав по можливості архіви, цікавився археологією, підводними дослідженнями навколо Хортиці. Інколи ми виїздили за місто збирати кам’яних скіфських бабів. У ті роки їх чимало було у запорізьких та сусідніх областей селах. Одні стояли самотньо десь при дорозі, а інші служили опорою парканів навколо хат тощо. Очевидно, А. Сокульський — Нещодавно засоби масової інформації сповістили, що на офіційних вітчизняних суспільних видноколах з’явилася спокуслива ідея створити український Діснейленд. Є такий розважальний, а головне високоприбутковий парк розваг компанії “Волт Дісней” у Каліфорнії (США). Відкритий він 1955 року. Це справді чарівний світ казок і мультфільмів, який відвідують щорічно мільйони передусім дітей та людей похилого віку. Коли б місцем реалізації проєкту обрали не історичний острів Хортиця у Запоріжжі, то чому б не здійснити цю мрію. Але! Коли б ми хоча б потроху наближалися до рівня життя в Америці, але наша реальність далека від подібних звабливих фантазій, бо більшість вітчизняного суспільства у противагу крезам-олігархам та нуворишам-плюшкіним, вимушена існувати у світі суперечливих реальностей. Це по-перше. А по-друге, Україна — одна з європейських країн, що мають потужний промислово-аграрний потенціал. Ми чи не єдина у світі держава, щедрі степові краї якої дарують нам утричі більше зерна, ніж потрібно; ті ж американці здійснили політ на Місяць, реалізувавши утопічні задуми полтавця Ю. Шаргея-Кондратюка; перший персональний комп’ютер винайшов син західноукраїнського американця С. Возняк, котрий, прибувши нещодавно на батьківщину предків, признався: “Я українець. І приїхав до Києва, зокрема, побачити найбільший у світі літак “Мрію”. Перша у світі “Енциклопедія кібернетики” видана 1977 року українською мовою у Києві (її одночасно перекладали в США для англомовного видання). Та що говорити? Мобільний телефон, без якого сьогодні важко уявити наше життя, винайшов радіоінженер М. Купер (відзначений нині найвищими державними нагородами США), мати якого народилася в Павлиші на Кіровоградщині, а батько у Сквирі на Київщині. Україна дала світу понад п’ятдесят лауреатів Нобелівської премії (це більше ніж Польща та Росія разом узяті), але досягли вони своїх успіхів далеко від батьківщини предків. То що нам треба сьогодні: наполегливо опановувати свою історію, найперше, той період, коли Богдан Хмельницький, його попередники та наступники, маючи потужні збройні сили, виборювали державну незалежність, чи бездумно розважатися, добре знаючи, що Україна за відсутності гідних лідерів за рівнем життя опинилася на одному з останніх місць у Європі? Загальний вигляд спроєктованого у 60-ті роки минулого століття Хортицького козацького комплексу

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин