Гість редакції · “Не лінуйтеся разочок на місяць-два організовувати в себе в хаті оте диво – вечорниці”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
М Мааррггааррииттаа ДДО ОВВГГААН НЬЬ:: «Слово вирішує все!»
Слово Просвіти, №37 за 2020 рік
Відома українська журналістка, шістдесятниця, багаторічний друг нашої газети Маргарита Довгань 11 вересня відзначатиме своє 90-ліття. Сьогодні пані Рита — гість “СП”.
— Ваше дитинство минуло далеко від України. А як українська мова і українська культура увійшли у Ваше життя? — Все це дає природа і родове коріння. Потуги радянщини викорчувати це коріння були марними. Для мене повернення в Україну стало святою подією. Пам’ятаю, як вперше (1944 рік) прийшла у Києві до школи. Ще йшла війна, ана владному кріслі сидів монстр Йосип Сталін. Зрозуміло, що викладання було боязке, нецікаве. Та одна вчителька, Олександра Ігорівна Білоцерківська, до сьогодні для мене — свята людина. Вона викладала українську мову та літературу. Вміла збудити центр мислення підлітків – підносила факти життя Тараса Шевченка та всіх наших геніїв слова і дипломатично (час вимагав) і, водночас, правдиво, емоційно, цікаво! Ця мудра вчителька, лише почалося навчання, повезла нас на Могилу Тараса до Канева. В ті хвилини, коли ми підіймалися до могили Кобзаря, у моїй душі прокинулося світле і тепле почуття до рідної землі, на яку я ступила вже підлітком — до України. Олександра Ігорівна навертала молодь до наших великих українців. І дотепер біля мого письмового столу висить портрет Лесі Українки, яка казала: “Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє…” Вже тоді якось легко, без проблем, заговорила українською мовою в українських, щоправда, нечисленних, товариствах. А інколи, щоб когось зачепити, переходила принципово на українську і в російськомовному оточенні. — А комуністичних ідеалів позбулися мабуть не так швидко? — Я довго не знала ні своєї історії, ні історії Батьківщини. Була оптимістичною піонеркою і комсомолкою. Пригадую, всіх нас – табунець семикласниць — повели у райком комсомолу, щось там чиркнули і… ми стали комсомолками. Всі ми були щасливими. Так само приймали мене і в партію. У далекому минулому я комуністка (усміхається). Це було в університеті 1948 року, щойно я, срібна медалістка, вступила на відділення журналістики філологічного факультету. Випускників шкіл серед нас було небагато, в основному – хлопці після армії. Троє з них скоро щезли. Пізніше дізналася: їх заарештували. Через тиждень після вступу нас, недавніх школярів, зібрали і повели, як стадо баранців, до райкому партії. Адже — “советский журналист должен быть коммунистом”. Таке не обговорювалося. Але неусвідомлений неспокій був. Після смерті Сталіна від мами і тата вперше стала поступово дізнаватися про страшні історії нашої родини. Це був перший посил, який змусив мене багато над чим замислитися глибинно.
А посил агресивного ставлення до здорових поглядів я відчула, коли працювала в газеті “Вечірній Київ”. Під час одного з журналістських розслідувань дізналася, що винним у тому, що не працювала опалювальна система, був не інженер, а інструктор райкому партії. Я така щаслива, прибігаю і доповідаю редакторові, що розібралася і написала матеріал. Розмову чув завідувач партвідділом газети Лєбєдєв. Він підійшов, стукнув кулаком по столу і голосно сказав: “Запомни, коммунист никогда не может быть виновным, особенно партийный работник!”. Була ошелешена. Почала тоді осмислювати зміст слів — диктатор, терор… — Згодом Ви працювали в редакції газе# ти “Друг читача”. — Це була газета, яка почала пропагувати слово. Я вже тоді розуміла, що слово вирішує все. Слово тримає націю. Не буде Слова – не буде нації, а робоча біомаса. Була коротесенька хрущовська відлига. Тому перейшла до новоствореної газети “Друг читача”. Стали пропагувати українське поетичне слово. У цей момент яскравим, бурхливим потоком з’явилося у нас ціле гроно прекрасних поетів. Перші вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Миколи Холодного, Бориса Мозолевського, який, ще живучи на півдні, писав російською: “Я эту компанию Хрущевых и Брежневых своею назвать не могу”. З радістю писала рецензії на перші збірочки наших великих. Інколи сама, а інколи шукала авторів. Це були такі люди як Іван Дзюба, Григорій Кочур, Борис Антоненко- Давидович, перекладач Дмитро Паламарчук. І ще багато світлих людей. І ось тоді я твердо перейшла на українську мову – скрізь, завжди і з усіма. Зрозуміла, що ті, хто живуть в Україні 20-30 років, а може і все життя, й не вивчили української, це ті, хто руйнує фундамент нації. Багатьох навернула на українські слово, культуру. Займаюся цим все своє життя. Ще у 1960-ті роки постійним світильником для мене був Іван Дзюба, тоді редактору видавництві “Молодь”. Саме Йому найкращі поети-початківці несли свої тексти. Ми з ним якось відразу потоваришували. Він давав мені цікаві рукописи. Ми навіть трішки хитрували. Дозволялося писати рецензію лише тоді, як книжка вийде. Але розуміли, що цензори в останній момент можуть заборонити книжку. Отже, треба було діяти дипломатично. А ще мати мужність його надрукувати. Таким мужнім редактором був світлий чоловік – Володимир Гнатовський… У ті ж часи у своїй хаті започаткувала вечори-зустрічі з гнаними поетами, композиторами, переслідуваними художниками. Збиралося невелике товариство. Згодом прийшла ідея займатися і з молоддю, як тільки зіп’ялася на ніжки онука Стефаночка. З тих пір десятки років у нашій хаті буяло творче життя – діяв “Парнас на Видубичах”. Виставки малюнків юних митців, постановки за творами Шевченка, Сковороди, Тичини, співи народні і класична музика, читання поезій минулих і сьогоднішніх великих, зокрема поетів-неокласиків – такими були наші вечорниці, де часами збиралося… до півсотні людей… Приходили до нас на ці свята і знамениті особистості – композитори Грабовський, Губа, великий прозаїк Валерій Шевчук, діти з сімей родоводу Тараса Шевченка: Бабичі (тепер Михайло і Василь – знані віолончелісти), Косенки, Іваненки, Драч Іван, Ніна Гнатюк, Борис Мозолевський, Надія Кир’ян, Микола Воробйов, і ще, ще поети! А кобзарі! Зовсім юним грав у нашій хаті знаменитий нині Тарас Компаніченко, всі юні таланти славетної родини Лузанів, чарівна Світлана Мирвода, кобзарі зі стрітівської школи на чолі зі знаменитим Василем Литвином. Уклін усім іншим, кого не назвала! Мої читачі, у кого діточки зростають, не лінуйтеся разочок на місяць-два організовувати в себе в хаті оте диво – вечорниці. Хтось ще з родини, знайомі, сусідські діти, меншенькі, а чи й підлітки заспівають, заграють у Вашій хаті, Слово Шевченкове, приміром скажуть: Орися ж ти, моя, ниво, Долом та горою! Та засійся, чорна ниво, Волею ясною… І зігріється душа. І переконаєтеся – “не хлібом єдиним”… — А як Ви познайомилися зі своїм май# бутнім чоловіком, згодом відомим скуль# птором Борисом Довганем? — Нас познайомило мистецтво. Це було на п’ятому курсі. Я в той час писала дипломну роботу. А тему ми обирали не самі. Мені випало розповідати про “Публіцистику товариша Калініна”. І смішно, і гидко водночас. Таке було життя, така атмосфера. Початок весни 1952 року. Ми з товариством збиралися востаннє походити на
Маргарита та Борис Довгані лижах у Голосієві. Тоді там було не так залюднено, як сьогодні. Прийшла до Художного інституту, де можна було взяти лижі напрокат. Чую музику у спортивному залі. Танці! Це було 7 березня. Мабуть вже відзначали жіночий день. Мене запросив до танцю високий, вродливий хлопець у чорному халаті з плямами від гіпсу. Романтично! Ніжки роблять елегантні па… Хлопець говорить: “Ми танцюємо полонез Аренського”. А я йому: “Не Аренського, а Огінського”. Замислився. Пообіцяв, що якщо програє, то принесе мені цукерки. Програв і… Прийшов з цукерками. (Це зараз можна попередньо зателефону-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
