Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З майбутньої книжки · “Діти своїх батьків. Успадкували не тільки рідну кров, а й переконання та силу духу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Михайло Слабошпицький завершує четвертий том мемуарної прози “З присмеркового дзеркала”, котра побачить світ, як і всі попередні, у видавництві “Ярославів Вал”. Презентація видання планується 24 вересня. Пропонуємо фрагмент з книжки. Інакше це був би не він ББооггддаанн ГГоорриинньь

Слово Просвіти, №37 за 2020 рік

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Читаю, що Богдан Горинь передає в бібліотеки Львова свою книжкову колекцію, котру збирав упродовж свого дорослого життя (з перервою на роки ув’язнення). Гадаю, йому не надто просто прощатися з книгами, що були для нього майже як члени родини. Але, поперше, їх так багато, що вони майже катастрофічно звузили його життєвий простір. По-друге, чимало лектури, котру він призбирував для роботи над тією темою, яка відійшла для нього в минуле, вже використано – задумана праця вийшла друком. До тих книжок він уже не повертатиметься. Вони займуть місце в бібліотеках. Якщо переважна більшість викликає букіністів, щоб описали та оцінили видання, з якими господар розлучається, і має із того якийсь зиск, то Горинь – меценат бібліотек. І це характерно для нього. За ним – чимало ось таких благодійницьких сюжетів. Меркантилізм і Богдан Горинь – несумісні речі. Я зустрічав мало таких охочих до безкорисливих вчинків людей. Невипадково ж Петро Яцик говорив, що найважче з людьми знаходити мову в фінансово-матеріальних питаннях – майже кожен шукає вигоди навіть там, де її апріорі не може бути. Коли я прочитав про Миколу Гориня – Богданового батька – що був одним із творців “Просвіти” в рідному селі й тривалий час очолював її, то допевнився — маємо всі підстави сказати: Богдан Миколайович – син свого батька не тільки по крові, а й в успадкуванні всіх духовних цінностей. Виявляється, в сина була найбільша в селі дитяча книгозбірня. Сільські батьки тоді прагнули, щоб діти від ранніх літ дружили з книгою і не йшли в життя неуками. Коли в селі з’явилися радянські “освободітєлі”, батько, добре розуміючи, що й до чого, заховав “просвітянську” й синову бібліотеки на горищі школи, де замаскував книжки так, що їх, як гадав, нікому не знайти. Знайшли. Нишпорки з НКВС шматували й палили українські книги. Ті брутальні подробиці назавжди запам’ятав Богдан Миколайович, що виріс таким бібліофілом, яких справді буває мало. Книжки – це і його релігія, і його розрада. Горинева доля складалася драматично, бували в ній часи, коли йому ставало не просто з книгами, бо ж умови в ув’язненні мав явно не бібліотечні, однак книга завжди була з ним поряд. А одну зі своїх праць про Опанаса Заливаху він навіть написав у неволі. (Потім Українська Республіканська партія оприлюднила цей текст окремим виданням). Я прочитав у пресі такі повідомлення. Богдан Горинь зібрав бібліотеку, в якій було понад 12 тисяч книжок. І все це – не якась розважальна белетристика на взір лектури для домогосподарок культурного тину. Якість видань із книгозбірні Богдана Гориня засвідчує бодай те, як охоче приймають його книжкові дари авторитетні бібліотеки України. На початку 90-х років він передав чотири з половиною тисячі томів науковій бібліотеці Львівського університету, що стало там окремим фондом, який носить ім’я Богдана Гориня. Згодом три з половиною тисячі книг Богдан Миколайович передав бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України у Львові. Ось уже кілька років там є окреме приміщення з написом “Бібліотека Богдана Гориня”. Навесні нинішнього року Богдан Миколайович подарував усю свою мистецтвознавчу літературу та всі мистецькі альбоми Національній академії образотворчого мистецтва й архітектури. Як здогадуємося, це дуже дорогі видання. У букіністів та на книжкових аукціонах їхні ціни інколи приголомшують. Тут я повинен подати таку інформацію. Зайве й переконувати, що бібліотека може багато розповісти про свого власника. Розповім тільки про один сегмент книгозбірні Богдана Миколайовича. Мені потрапив до рук каталог видань, що він їх передав у дар Національної академії образотворчого мистецтва. Навіть при побіжному ознайомленні він дає уявлення про широту зацікавлень Гориня. Відомий вислів Роже Гароді про реалізм без берегів. Тут можемо перефразувати: зацікавлення без берегів. Горинь жадібно призбирував усе пов’язане з мистецтвом. Дорогі альбоми з поліграфічно якісними репродукціями, монографії, біографії митців, мемуари, щоденники, епістолярію, каталоги, тематичні збірники. Тут широко представлено і світове, й українське мистецтво. Коротка екскурсія каталогом. Верхарн “Рембрандт”, “Портрет у творчості Рембрандта”, “Рембрандт, його попередники і послідовники”. Життєпис Мікеланджело, Анрі Перрюшо “Сезанн”, Малевич “Від кубізму і футуризму до супрематизму. Новий живописний реалізм”, Богоміл Райнов “Три самітники”, Луї Арагон “Матісс”, Валлантен “Ель Греко”, Гращенков “Рафаель”, “Густаве Доре”, “Майоль”, “Щоденник” Делакруа, “Дієго Рівера, “Щоденник одного генія” Сальвадора Далі. Уриваю цей перелік, котрий мав потвердити для читача естетичну відкритість власника бібліотеки, справжній його естетичний плюралізм. Є люди, які категорично заявляють: визнаю тільки імпресіоністів. Або: лише майстрів голландської школи. Чи: мій ідеал – передвижники. І цим, як мовиться, з головою видають свою естетичну вузькість, бо постають як зашорені члени котроїсь секти. Українське мистецтво представлене в Гориня ще повніше. Скажімо, ціла низка видань про Олександра Архипенка. Відомий колекціонер, вивчивши в мене каталог, сказав: “Тут є такі раритети, за які Горинь узяв би на великих аукціонах великі гроші!” Називаю тільки імена митців, представлених різножанровими виданнями в цій бібліотеці: Іван Труш, Анатоль Петрицький, Оксана Павленко, Іван Кавалерідзе, Олекса Новаківський, Галина Мазепа, Яків Гніздовський, Катерина Білокур, Ганна Собачко, Олена Кульчицька, Алла Горська, Дмитро Крвавич, Володимир Патик, Михайло Дерегус, Теодозія Бриж, Євген Безніско, Іван Остафійчук, звичайно ж, Софія Караффа-Корбут та Святослав Гординський, Богдан Сорока, Любомир Медвідь, Галина Севрук, Микола Стороженко, Еммануїл Мисько, Віталій Зарецький, Сергій Савченко, Ольга Кравченко, Роман Безпалків… Не можу назвати тут усі мистецькі імена з цієї книжкової колекції Богдана Гориня. Ще ж стільки видань, присвячених іконі, ужитковому мистецтву, архітектурі, краєзнавству, в якому домінують мистецькі акценти, при цій нагоді не перелічено, бо весь реєстр розростеться надмірно і претендуватиме на роль основної частини цього нарису. Того, кого це зацікавить, відсилаю до головних бібліотек України, куди передано розтиражований буклет із переліком усіх переданих НАОМА видань. Отже, три серйозні книжкові колекції – трьом львівським бібліотекам. Важливо пам’ятати: усі ці видання дісталися Богданові Гориню не так просто. Він ніколи не мав грубих грошей, щоб легко скуповувати все, що вподобав. В одному інтерв’ю розповів про початки своєї унікальної колекції: “Я свою працю почав з того, що збирав бібліотеку, віддаючи для книжок усю свою скромну стипендію, а потім також скромну заробітну плату. Такими скромними були зарплати і в Будинку народної творчості, у якому я спочатку працював, і в Музеї українського мистецтва, де я працював згодом. У мене зібралася велика бібліотека. Впродовж життя чисельність зібраних мною книжок переросла 10 тисяч одиниць. Чи буде 12, чи, може, 15 — важко сказати, бо досі не вся бібліотека внесена до каталогу, над яким зараз працює дружина Оксана…” Буквально днями до видавництва “Ярославів Вал” зайшов доктор філології Юрій Ковалів, який завершує авторську “Історію української літератури”. Йому потрібні кілька поетичних збірок Гординського, виданих на еміграції. Їх немає навіть у бібліотеці діаспори. Я відразу ж сказав: усе це має Богдан Горинь, який нещодавно видав у “Ярославовому Валу” фундаментальне двокнижжя “Святослав Гординський на тлі доби”. До речі, відзначене Шевченківською премією. Зателефонував Богданові Миколайовичу, який майже забідкався через те, що не може нам зарадити: весь корпус видань Гординського і пов’язаних із ним, він уже передав у бібліотеку. Йому в квартирі немає вільного від книжок кутка – мусить вивільняти житлоплощу. Інший такі цінні видання запропонував би букіністам – і вони вхопилися б за раритети, за котрими буквально полюють колекціонери, які згодні платити в цій ситуації грубі гроші. Знаю, що Горинь уже облюбував іншу тему, і в нього громадяться нові книжкові видання. Йому й на гадку не спадало торгувати книжковими скарбами. Добре пам’ятаю, що навіть у часи його депутатства (був заступником голови комітету закордонних справ ВР) він устигав працювати над тими темами, котрі поставив собі, як домашні завдання. Передовсім нагадаю тут фундаментальний тритомник “Не тільки про себе”, що має таку авторську дефініцію: “Документальний роман-колаж”. Стверджую без будь-якого перебільшення: це справді неоціненна книга. Бо маємо тут не тільки Гориневу автобіографію. Це докладно конкретизована розповідь про рух ідей в українському суспільстві. Про сотні дійових осіб тогочасного соціуму. Про пасіонарних людей ідеї, які виразно заявили: вони постають проти національних і соціальних кривд нашого народу, замаскованих димовою завісою лицемірної демагогії. Очевидно, саме так працює лише Богдан Горинь. Він – той автор, який надає надзвичайно важливого значення фактографії. Хоч би про що він писав – повсюдно в нього маса фактів і документів. Усе це творить враження всебічного висвітлення теми, максимальної конкретизації всіх її складових. Горині – це яскравий феномен всього нашого визвольного руху. Дід Михайла та Богдана, якого було звати Михайло, був головою Кнісельської сільської ради в часи Західно-Української Народної Республіки й зазнав переслідувань польських владців. Ще до свого п’ятдесятиріччя він зійшов у могилу. Батько братів Горинів Микола, як уже мовилося, був організатором національно-культурного життя й керував сільським осередком ОУН. Його тричі ув’язнювала польська влада. А коли це було 1939-го востаннє, його засудили до розстрілу. Тоді тільки щаслива випадковість порятувала його – під час бомбардування Львова зчинилася велика паніка. Горинь зумів скористатися сум’яттям серед охоронців тюрми й утекти. З 1944 року він – в УПА. Історик і політолог Тарас Батенко у своєму цікавому політичному портреті Богдана Гориня “Опозиційна особистість: друга половина XX ст.” докладно описав цю родину та її місце в усіх політичних подіях упродовж кількох десятиліть. Там ідеться і про родину матері братів Горинів Стефанію Грек, що була родичкою Миколи Лебедя. Її, вже матір двох синів, вивозили з села для відправки в Сибір. Богдан Миколайович згадує: “Мати наказала нам, щоб ми за всяку ціну втікали. Я попід возами втік ще в рідному селі Кніселі, а братові Михайлу вдалося відлучитися від колони в селі Отиневичах, що біля Ходорова…” Вагітну Стефанію Горинь разом з земляками тримали у Ходорівській в’язниці. Їх мали відправляти на Сибір. Вона двічі пробує втекти. І вдруге їй пощастило. Переховується в селі, од якого неподалік в загоні в Дев’ятницькому лісі в УПА її Микола. Але вона не знає того. Як і не знає, чи він живий. Народивши тут сина, називає його іменем чоловіка – Микола. Батькові судилося вціліти й не потрапити до лап НКВД. І ніхто його не видав. Уся родина поселилася в Ходорові, де батькові пощастило влаштуватися в цукрокомбінат. Там його сини-книжники під вимогливим поглядом батька готувалися до дорослого життя. Батько вважав: сини неодмінно мають здобути вищу освіту. При цій нагоді треба сказати про родове духовне коріння, завжди важливе в житті будь-якої людини. Брати Горині не взялися нізвідки. І не був жоден із них Савлом, який, прозрівши, став Павлом. Вони не ставали саме такими, якими ми їх узнали. Вони й росли саме такими – діти своїх батьків. Успадкували не тільки рідну кров, а й переконання та силу духу. Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин