Гріх “двоєдушшя” · “Його критика адресувалася українським елітам загалом і кожному освіченому українцеві зокрема”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Українська аристократія в ролі історичної невдахи
Слово Просвіти, №37 за 2020 рік
Ця стаття є полемічною до статті Юрія Терещенка “Тарас Шевченко і українська аристократія”, що публікувалася в кількох випусках газети “День”. Наші інтелектуали нині інтенсивно переосмислюють історію, в якій шукають підтвердження власної ідентичності, часто говорять про відновлення історичної пам’яті. Ми хочемо бути такими, як цивілізовані нації. Нас приваблюють нації успішні, ті, що сформували ефективні держави й мають розвинені суспільства. Тож намагаємося перебороти тезу про неповноту української нації, відсутність у ній провідної верстви, без якої побудова ефективної держави ефемерна. Думка про існування української аристократії — з розряду рятівних. Однак українська аристократія ніколи не була українською уповні: не була вона українською ні в Речі Посполитій, ні в Російській імперії. Ця аристократія була польською і російською, але русько-литовського чи українського походження. Такий нюанс у формулюванні є істотним.
Роксана ХАРЧУК Я спинюся винятково на російському дворянстві українського походження з тим, щоб показати, яким неоднозначним воно було. Цю спробу реалізую на підставі розуміння, часткового сприйняття чи й повного несприйняття у дворянському середовищі постаті й ідей батька української нації Шевченка. Не спинятимуся на тому, що наш поет перебував у колі людей освічених, писав передусім для них. Українські селяни у ХІХ ст. переважно були неписьменними, тому теорія, за якою Шевченко — поет кріпаків, є популістською, позбавленою ґрунту. Невже хтось і досі вірить, що послання “І мертвим, і живим…” було написане не для інтелігентної публіки— Говорячи про сприйняття Шевченка, варто пам’ятати, що у ХІХ ст. його творчість поділялася на цензурну й позацензурну, дозволену і заборонену, тому справжніми його поціновувачами і читачами, що мали доступ до всіх текстів, були лише обрані. Передусім до них належали учасники Кирило- Мефодіївського братства. Пантелеймон Куліш, що так і не зміг підтвердити свого дворянського походження, тому й не закінчив університету Св. Володимира, найглибше збагнув поезію побратима. Він констатував: Шевченко явив світові нову мову, відкрив йому нову націю. Микола Костомаров, батько якого був дворянином з російською ідентичністю, а мати — кріпачкою з українською, відчув страх, читаючи заборонені вірші українського поета. Саме цьому історикові належить колективістська візія Шевченка, за якою народ заговорив словами свого співця. Твори Шевченка й після його смерті кружляли у списках і на Наддніпрянщині, і в Галичині у середовищі студентів і семінаристів, у тому середовищі, яке можна назвати протоінтелігентським. Лише після публікації спеціального тому з позацензурними (антицарськими і антиросійськими) творами, що побачив світ у Празі 1876 року, читачі ознайомилися з творчістю українського поета без купюр, хоча і без звірених текстів. Ця чарівна книжка (блакитна, із золотим тисненням) потрапляла до Росії нелегально. І цим Шевченко кардинально відрізнявся від Пушкіна — він був зачинателем забороненої літератури підпільної нації. А такі нації зазвичай не мають власної аристократії, тому у ХІХ ст. їх називали коротко і ясно — плебейськими, або уживали евфемізм, окреслюючи як неісторичні. Відомо, що першим “Кобзарем” (1840) найбільше захоплювалися українські панночки, уяву яких українські романтичні балади заполонили одномоментно. Хоча навчалися панночки французькою і російською мовами, аза розмову мужичою говіркою їм іноді й начіпляли на шиї таблички з образливим написом, українська поезія Шевченка викликала в їхньому середовищі непідробний ентузіазм. Варвара Рєпніна навіть хотіла вивчити українську, щоб зрозуміти все, Шевченком написане. Мабуть, княжна не може слугувати еталоном читацького сприйняття поета хоча б тому, що була у нього закохана. Інша справа — Олександра Білозерська, дружина Пантелеймона Куліша. Швидше за все вона читала й позацензурні вірші приятеля свого чоловіка, які могла оцінити і з ідейної сторони, і за красою вірша, бо сама була наділена письменницьким хистом. Недаремно ж хотіла пожертвувати власне віно для освіти Шевченка в Італії. Олександра Псьол, що походила з дрібного дворянства, була сиротою, тому й виховувалася у родині князя Рєпніна, під впливом Шевченка почала писати вірші українською мовою і стала першою нашою поеткою. Одначе серед освічених українських панночок була й Катерина Керстен з Полтавської губернії, родичка кирило-мефодіївця Опанаса Марковича, яка не тільки називала твори Шевченка у своїх листах гидкими, антиестетичними, а й заперечувала самостійність малоросійської мови, розглядаючи Малоросію винятково як частину більшого цілого — Російської імперії. Катерина Керстен може слугувати архетипом малоросійського прочитання Шевченка. Зазвичай малороси закидали поетові недостатній рівень освіти, він уважався самоуком, який пише українською винятково тому, що не вміє віршувати російською. Саме з метою спростувати ці закиди Шевченко й створив кілька поетичних творів російською. Про рівень освіти поета свідчить передусім його широка лектура, що на сьогоднішній день досліджена досить вичерпно. Шевченко читав упродовж усього свого життя, навіть ів солдатчині. Про це свідчить складна структура його творчості, в якій фольклор поєднується з Біблією, літературні ремінісценції — з відгуками історичних праць. Нашого пророка ну ніяк не втиснути у схему простонародного співця. Варто також пам’ятати, що Шевченкові не була чужою й історія мистецтва. Крім цього, уважалося, наче він зовсім не опрацьовує свої вірші. Ця теза не витримує критики хоча б тому, що твори Шевченка мають кілька редакцій, мистець відточував їхню форму, переписуючи поезії з так званої Малої книжки до Більшої. Отже, ранньою творчістю Шевченка захоплювалися передусім дворянки українського походження, яких брала за серце не тільки жіноча тема, що була однією з центральних у першому “Кобзарі” (досить згадати поему “Катерина”), а й уся романтична атмосфера цієї невеличкої книжки. А як же аристократи чоловічої статі? У їхньому середовищі Шевченка також розуміли одиниці. Звичайно, можна згадати, що перший “Кобзар” видав на власні кошти український поміщик Петро Мартос. Одначе, за свідченнями Миколи Маркевича, Нестор Кукольник нападав на спонсора “Кобзаря”, запевняючи, що спрямування цієї книжки шкідливе. Петро Мартос, перелякавшись можливих неприємностей, не спинився перед витратами, зробив переверстку, відтак більша частина тиражу першого “Кобзаря” вийшла у світ з пропусками. Особливо постраждав вірш “До Основ’яненка”, з якого викинули згадку про Московщину й про те, що в ній — кругом “чужі люде”. Саме Петро Мартос згодом містифікував біографію Шевченка, перетворивши її на кітчевий анекдот. Саме він пустив чутку про недбалість і байдужість Шевченка до поетичної форми. Чи не найкраще під ту пору нашого поета розумів Яків де Бальмен, людина, яка разом із Михайлом Башиловим ілюструвала й транслітерувала “Кобзар” польською з тим, щоб цю книжку прочитали на сполонізованій Правобережній Україні. Саме Якову де Бальмену Шевченко присвятив поему “Кавказ”. Близькими поетові були й брати Закревські, військові у відставці: Платон, Михайло і Віктор. Над ними після розгрому Кирило-Мефодіївського братства було встановлено поліційний нагляд. Їх, а ще брата Якова де Бальмена Сергія, возили до Петербурга разом з паперами після доносу предводителя пирятинського дворянства Д. Селецького. Що їм інкримінували? 1848 р. на вечірці у старої поміщиці Волховської, бали якої відвідував також Шевченко, Михайло Закревський підняв тост: “Да здравствует Французская республика!” Брат Віктор вигукнув: “Ура!” Одначе присутні зашикали, дехто покинув вечірку. Згаданих колишніх військових у ІІІ відділенні потримали і відпустили, але страх залишився. Найбагатші тогочасні українці, звісно, читали вірші Шевченка. Однак для Г. Ґалаґана вершинним твором українського
Шевченка Петро Селецький дав амбівалентну оцінку. На його спогадах виразно позначилася неприязнь мемуариста, який розійшовся з поетом у таких принципових питаннях, як мова й оцінка української історії. Люди науки зразка Миколи Рігельмана (він проходив навіть у справі Кирило-Мефодіївського братства) й Тимофія Флоринського взагалі відокремлювали Шевченка, якого шанували за талант, від української інтелігенції, яку у др. пол. ХІХ ст. прийнято було називати українофілами. Тимофія Флоринського особливо дратували галичани. Обидва вчені відділяли Шевченка від української мови і нової української літератури, хоча без поета ані українська мова, ані українська література не мали жодної перспективи. Їхні погляди поділяв й Іван Кулжинський, знавець латині з Ніжина, який удавався до брутальнішого стилю, твердив, що українська мова насправді є зіпсутою російською, а вигадали цей покруч учені люди від неробства. Іван Кулжинський, нащадок міфічного волинського князя, заперечував право українських селян навчати своїх дітей українською мовою, висміюючи перші українські підручники Пантелеймона Куліша і Шевченка. На найнижчому щаблі малоросійської драбини стоїть аристократ Михайло Юзефович, який писав доноси на українофілів, виконуючи функції таємного інформатора ІІІ відділення, іноді він ставив під доносами свій підпис. Історія про це не забула. Василь Тарновський (старший) згадував, яке глибоке враження справило послання “І мервим, і живим…” на гостей його салону в Києві. Ефект від цього твору можна назвати гострим прозрінням. Адже Шевченко розвінчав не тільки козацьких гетьманів. Його критика адресувалася українським елітам загалом і кожному освіченому українцеві зокрема. Особливо тяжке враження справляють листи Шевченка із заслання. Найвірнішим його приятелем тоді був Андрій Лизогуб, який не тільки відчував поезію Шевченка серцем, а й допомагав мистцю: висилав йому папір, олівці, фарби, гроші. Минуло майже 200 років, проте й нині важко констатувати, що так звана українська аристократія, яка, за незначними винятками, перетворилася на малоросійську, нічим допомогти українському генієві на засланні не спромоглася. Навіть Варвара Рєпніна припинила листування з поетом після зауваження очільника ІІІ відділення Олексія Орлова. І ця вина непомічання Шевченка на засланні, як і гріх “двоєдушшя”, розчахнутості між українською і російською ідентичністю, обтяжуватиме українську аристократію завжди. Роль історичної невдахи малоприємна. Одначе іншої, на жаль, українська аристократія такі не зіграла. Вона не виконала свого покликання, не сформувала власну державу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
