Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Книжка в газеті “Поки є любов, доти близько Бог”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Апологія любові в стихії війни

Слово Просвіти, №37 за 2023 рік

Мальва Кржанівська (псевдо киянки Оксани Іващенко) належить до пасіонарного покоління з високою національною свідомістю, яке сьогодні захищає Україну від московського агресо" ра. Вона – відома лідерка митецької платформи “Творчий сектор”, активна учасниця різних поетичних акцій, волонтерка, ініціатор літературних заходів, концертів, благодійних творчих вечорів для допомоги ЗСУ. До вересня минулого року служила в підрозділі аеророзвідки “Білий Вовк”, нині – аеророзвідниця підрозділу спеціального призначення. Нагороджена ор" деном Данила Галицького та відзнакою “Золотий Хрест”. Водночас продовжує писати вірші, отримуючи натхнення вже з нових реалій, у котрих присутня війна та боротьба за визволен" ня нашої держави від загарбника. Наша редакція зацікавилась поезією цієї авторки, яку ми представляємо в дебютному розділі “Книжка в газеті” тижневика “Слово Просвіти”. В її тек" стах помітно вже вироблений ідіостиль авторки, схильної до дисципліни поетичного мовлен" ня, задокументалізованої культурою силабо"тоніки, в якій поетка почувається досить вільно, хоч іноді дозволяє собі невимушено порушувати метричний канон, доводить, що в мілітар" ний час з рвучкими й ламкими темпоритмами доречна й строга строфічна форма. Юрій КОВАЛІВ Попри експресивну вдачу Мальва Кржанівська обрала визначальний для себе феноменологічний жанр медитації, аби в стані внутрішньої самозосередженості розмірковувати над онтологічними, екзистенційними проблемами воєнного буття, особистісними подіями, що мають особливий сенс в контексті тут-і-тепер – тут-і-завжди, заглиблюватися у філософічні узагальнення. В її ліричних роздумах, інтроверсіях на кардіоцентричній основі нуртує пристрасть, а не споглядання, вчувається потужний вітальний чин без патетики й декларацій. Поезія думки, злегка помережана тропами й стилістичними фігурами, розгортає драматичну сюжетику самодостатньої особистості. У мисленні “про…” воєнну добу Мальва Кржанівська першорядне значення відіграє любов – як ключове поняття філософічних медитацій, як духовна категорія, оприявнена в драматичному світі, в очікуванні особливої події, коли “неназваний”, “непроханий” Хтось “в білому” має явитися “у місячнім сяйві”, аби голубити камінь в “чужім саду”, гріти тілом “стан незворушний статуї”, диктувати смертним вірші, чекаючи, коли спаде “дзвінка сльоза / На плечі, на груди, на стопи Його мармурові”. Таємничий Хтось, прихований за серпанком евфемізму, означений особовим займенником з великої літери, виконує функцію деміурга пробуджуваного життя, але поза каузальними алгоритмами (“На ниточку серце, мов ягідку нанизав / Гравець, що без правил вигадує ігри крові”); воно також наділене табуйованим сенсом в любовній містерії, без ознак театралізації: “Незримий нікому [курс. — Ю. К.] знімав амулет натільний”. Відсутня частка “не” перед дієсловом лише підсилює інтригу. Неявлене стає явленим в кардіоцентричному дійстві вже обох персонажів: “мохове серце” лишило їх “поряд такими вільними...”. Сюжетна лінія, завершена пуантом, ускладнюється тим, що вона введена в іншу сюжетну канву (текст у тексті), представлена оніричним видінням, котре пригадує лірична героїня (“...І сад їй весняним снився, а в тім саду – / Живі і гарячі чекали її обійми”), розвиваючи тему в новому ключі світанку з “останнім співочим птахом”, котрий “з плеча її знявся і полетів до лісу”. Можна припустити, що йдеться про ангела-охоронця й екологічний архетип природного світу, його апріорної могутності й сили. Мальва Кржанівська не апелює до поетики символізму, її натяки набувають предметної конкретики, в якій зберігається загадкова семантика, чи – романтизму, тому що переймається суворими реаліями воєнної сучасності (“Тав люту годину – і люті закони”), з помітним карбом особливого. Такий смисловий вектор спостерігається впродовж добірки, розпочатій експозиційною поезією “Тривожить серпанок, несе на плечі птахів…”, в котрій, очевидно, закладений код прочитання не лише першого розділу “Вірші ліричні”, де мовиться не так про лібідо чи сублімацію, присутніх у віршах, як про високі критерії етики в любовних переживаннях, їх естетичні принципи. За зізнанням “Я люблю тебе, чуєш? Шалено люблю!” відкривається свобода збіжності душевно-тілесних горизонтів розуміння закоханих, їх уміння відчувати один одного навіть на відстані, спілкуватися немовби на телепатичному рівні, бодай уявно (“Власне, добре, що він читав, і ні разу не відповів”). Невдовзі загадковий Хтось набуває земних обрисів воєнної доби (“І у кожному схожому силуеті у пікселі, йдучи у центр, / Я боялася роздивитись його лице”), драматизму вікових ознак, не визначальних в коханні (“Життя моє, натхнення ти моє..!”). Ставши лейтмотивом багатошарової композиції другого розділу, любовний дискурс складає смислове ядро, довкола якого щільно групуються інші мотиви й теми, пов’язані безпосередньо з війною. Тому в поезіях розставлені відповідні акценти від медитацій вольової особистості, без патетики (“Аби лиш знати, всотуючи в дух – / Все не дарма. Від вродження до тризни. / Що кожен звук, і крок, і вдих, і рух – / В єдинім ритмі з поступом Вітчизни”) до предметної конкретики воєнних буднів та їх персонажів (“Оля знімає бронік, складає зброю”). Сердечні почуття випробовуються вимушеною розлукою (“Жінки, що чекають”), всупереч невмолимому часу, котрий “проковтує тижні й // Дати, / І, глузуючи з нас, // Шепоче, / Що потомляться нас // Ждати / Ті, хто з нами ділив // Ночі”. Жодна часова й просторова дистанція не годна роз’єднати закоханих, приречених на неминучу зустріч: “...І на порозі, наплічник впустивши з рук, / Не поспішай відмивати нажите горе. / Падай у мене. У серця синхронний стук”. Лірична героїня переконана, що “є щось сильніше прощань і новин трагічних. / Є щось таке, що триває в чеканнях вічних. / Час похитнув терези. І одного дня / Ти на порозі чекатимеш, поки я / Скину наплічник”. Щоразу це будуть інші зустрічі, в основі своїй незмінно змістовні. Закохані разом захищають рідну землю, формують драматичну сюжетику великої любові на межі життя і смерті. Доповнюючи один одного своєю фемінною й маскулінною відмінністю, “змішані з одного тіста”, вони вияскравлюються інакшістю самодостатніх особистостей, або, як твердить, лірична героїня, “Я замішана на любові, / На надривній дзвінкій сльозі, / На палкім і гарячім слові, / На раптовій з небес грозі”, а її обранець складається “з безкінечних в’юнких доріг”, “зі сталевої принциповості” – він обрав “Тейваз з-поміж інших рун”, тобто сімнадцяту руну старшого та англосаксонського футарків в ім’я однорукого бога честі й війни Тора, або Тюра (до речі, псевдо “Тейваз” має боєць “Азова”, захисник Маріуполя В. Петренко). Центон “Ти із тих, хто цілує меч” змінює смисл рядків “Ти з тих, котрі цiлують спершу меч, / А потiм жiнку…” з вірша “Я усміхнусь тобі крізь сльози, їдь…” Оксани Пахльовської, що став піснею Марії Бурмаки й Соломії Щур. Так можна сказати й про вольову, невгнуту ліричну героїню, і про її прототипа Мальву Кржанівську, котра знаходить адекватну відповідь на суворі виклики дійсності, переживає істотні екзистенційні, психологічні й мілітарні метаморфози, тому що “реверс життя різко змінює шлях”, хоча в глибині душі лишається “життя берегинею”, під берцями в неї – “кульбаби, медунки”. У кожному разі зберігається сталий характер войовниці: “...Цілуй плече, на котрому кувались / В залізну браму сплавлені мечі”. В таких імперативах можна почути відгомін металевого тембру Лесі Українки чи Олени Теліги. Лірична героїня, звертаючись до свого “незримого, нестримного янгол”, вподібнює себе до зоряного меча справедливості, запевняє: “Ів твоїх руках – я сама той меч, / Що рубає Гордієвого вузла. / І злітають маски, що приросли, / Відривається бинт від некрозних ран”. Вона, запрограмована на майбутнє, вимоглива й до багатозначного “янгола”: “Бережи, Охоронцю, мою нащадницю, / Та і сам, заклинаю, побережись”. З глибин етноментальної пам’яті конкретизується амбівалентна постать Великої Матері, котра “пантрує […] кожне боже стебло. / І душу від Бога приводить в дитині, / І світ огортає любов’ю й теплом” й водночас належить до сьогоденних мавок, котрі “вогнем термобаровим” “випалюють нечисть у наших полях”, бо наближає неминуче утвердження історичної справедливості: “все скінчиться, стеблиння зелене / Проб’ється, між ребер й хребтів проповзе, / Земля втягне в себе вороже поріддя, / І лишиться після лише чорнозем”. Мальва Кржанівська викладає свої переконання в епістолі “Мамо, привіт. Я усе ще жива”, сповідається найдорожчій у світі людині, що перебуває під захистом її молитви, пісень й колискових, трактованих як прихована в серці “священна скрижаль”, котра мотивує історично виправданий спротив “виродкам з пекла”, тому “прапращури з неба милуються військом”. Авторка листа без зайвого пафосу обґрунтовує генетично закладений героїчний чин, відкрито й стоїчно сприймає нещадні виклики долі. Мальва Кржанівська розгортає ліричний сюжет в драматичний наратив часто з несподіваним, насправді внутрішньо вмотивованим фіналом, як у вірші “Дивись, там був пустир, а зараз – місто”. Подвійна експозиція (власне зав’язка) з присутністю – відсутністю урбаністичного топосу у двох початкових версах переходить в розвиток дії на підставі градаційної семантики спогадів з наґвинчуванням рефренних питань “а пам’ятаєш?”, “я пам’ятаю”, котрі поновлюють проминулу конкретику життя, аби завершитися сентенцією: “І все здавалось вічним нам, допоки / Ми не навчились плакати без сліз”. Однак композиція на цьому не завершується, сягає нових сюжетних обертів. Медитаційна інтрига “Буяє все, летить кудись, мов вітер, / Вмирає й відродитись поспіша” набуває сенсу ствердження онтологічних сутностей з духовною основою: “Єдине є у цілім білім світі, / Що не підвладне часові – душа”. Сюжетний пуант поки що не здійснився, лише був спроєктований на наступні верси. Вони окреслюють важливу змістовну мить людського екзистенціювання тут-і-тепер в любові, осягнення якої набуває надзвичайної значущості: “Кохай мене. Кохай мене сьогодні. / Бо “завтра” може статися без нас”. Любов на межі життя і смерті під час війни стає

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин