Книжка в газеті · “Не буває людей ні простих, ні святих. Є лиш щирі й не щирі. Таке життя”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
“Кевларові в мавок тепер обладунки, Карбонові нині у мавок птахи”
Слово Просвіти, №37 за 2023 рік
Мальва КРЖАНІВСЬКА
*** Тривожить серпанок, несе на плечі птахів. Сховавши відлогою трави й плющі у косах. Повз гавкання псів, димарі охололі дахів. Босоніж по гострій стерні після сінокосу,
У місячнім сяйві, крізь вереск і череду, Неназваний хтось, хто вийшов із лісу в білому, Приходить, голубить камінь в чужім саду, І стан незворушний статуї гріє тілом.
Тече по щоці і спадає дзвінка сльоза На плечі, на груди, на стопи Його мармурові. На ниточку серце, мов ягідку нанизав Гравець, що без правил вигадує ігри крові.
Спадає волосся, лиця щоб не взрів бува Непроханий хтось, хто підгледів би ненароком, Як ніжно і гірко покоїться голова На грудях холодних, і їх не позначив вроком.
Холодні осінні ночі далися взнаки. Навідалась знов, і в ногах його задрімала. І перший лапатий сніг на світанку, як пух, легкий, Голубив, горнувся, копичивсь на ній помалу.
І хтось, хто із неба смертним диктує вірш, Незримий нікому знімав амулет натільний. І дихання лісу ставало тихіш, тихіш, І мохове серце свій цокіт вело повільно.
Повільніш, прозоріш спиняло свою ходу, Обох їх лишаючи поряд такими вільними... ...І сад їй весняним снився, а в тім саду – Живі і гарячі чекали її обійми.
І сніг вже не танув на їхніх блідих руках. І марево синє знімало свою завісу. В світанку осіннім останній співочий птах З плеча її знявся і полетів до лісу.
*** Власне, добре, що він читав, і ні разу не відповів. Бо інакше б мені не вдалося з цим справитися повік. Просто це треба прожити, стільки, скільки потрібно часу. Комусь пару місяців, рік. Я ж чомусь це несу й несу. Але знаю, що з часом багаж мій дедалі легший. Пам’ятаю, що кисню було недостатньо спершу, І у кожному схожому силуеті у пікселі, йдучи у центр, Я боялася роздивитись його лице. І щовечора, їдучи тими ж дорогами, тими ж мостами, Котрими він повертається також, рахую до ста, Щоб не думати, що це місто таке дрібне, Що я дихаю зараз повітрям, котре з ним в нас на двох одне, І він бачить цей само захід понад Дніпром, Потім п’є свою каву, сміється, говорить про, І так важко себе примусити врешті-решт припинити вірити В те, що він, як і я, майже стер телефон до дір,
Боячись, що без звуку, що сів, що пропустить звіт: “У вас одне непрочитане”. Вам написали “Привіт...”
*** Я люблю тебе, чуєш? Шалено люблю! Божеволію щастям в твоєму полоні. Не тужу ні за чим, добровільно гублю Всіх і все, у твої повернувшись долоні. Щоб, коли обіймеш мої плечі, у ніч У мовчанні дивитись, як світиться місто, У мовчанні тремкім мерехтіння від свіч, Танець тіней казковим наповнити змістом. Я тебе і боюся, і так бережу, Що тандем наш все більше складає паролів. Я тобою хворію, тобою тужу, Я в тобі кам’янію й змовкаю поволі... І волію до тебе, і чахну, і мру По молекулі десь у глибинах, у надрах. І підштовхую з блиском в зіницях – “Вируй!” І тамую в собі життєствердне торнадо... І щодня вільний розмах крилатий несу, І щовечора пір’я скубу і змітаю... І в тобі чую сенс, і в тобі виджу суть. І об тебе калічусь, і тобою латаюсь. Як багато тебе. Захлинаюсь, тону, І за тебе хапаюсь, моя соломинко. Мій солодкий нектар зі смаком полину, Моя музико жвава на серця поминках... Лиш з тобою я повнюся духом ідей, Та з тобою від світу дано відділитись... Так багато навколо красивих людей, Подивися! Я знаю, ти любиш дивитись. “Я тобі покладу всі ці зорі до ніг!” – Ти шепочеш. І в шепоті тім – незворотність. Я з тобою росту, ти – ростеш у мені. Моя дивна, прекрасна, кармічна Самотність.
*** І розпач, і страх переходять, величні і горді. О, скільки ж в них сили, хоч ноша їх справді важка. Жінки, що щоразу самі одягають підковдри, І гріють собою самотні холодні ліжка. І дивляться мовчки, як сонце чарівно фарбує У проймі вікна у мадженту сусідні дахи. І сон їм не йде, їх одне і те саме турбує – Чи вернуть до гнізд на весні сизокрилі птахи. Чи завтра, схопивши до рук телефон, вп’явши заспані очі, Тривоги постійної в ребра впіймавши ножі, Зелений кружечок засвітиться їм після ночі І напис під фото їм скаже, що Він в мережі... Жінки, що чекають, плетуть заговорені сіті, Щоб покручів очі не взріли під ними сердець. І йдуть, мов живі, на підборах в життя розмаїтті, В порожню оселю, латать незагойний рубець. Їх дні наче кадри мигтять чорно-білі у фільмах. На фото усміхнені, ніби їм світ й не пече. Жінки, що забули, як затишно спиться в обіймах, Але пам’ятають, як пахне кохане плече. Вдягаються в шовк сорочок помережених – звичка. Та вже не зважають на пасма тонкі сивини. Жінки, що вкладають дітей і цілують їх личка, Вжахаються тому, як швидко ростуть їх сини...
Жадані “привіт” – їх торкнутись не можна, а гріють. Відштовхують кухлі, по вінця з жалем трутизни. ...Жінки, що живуть, ніби час зупинився, старіють. І мріють, що встигнуть хоч “врешті” набутися з Ним.
*** Мамо, привіт. Я усе ще жива. Шатром наді мною повисла молитва Твоя, від ворожих “очей” я закрита, І ціла шалена моя голова.
Був ворог сполоханий. Зважені ми. Безсильно ревли “урагани” і “гради” – Не влучні були їх смертельні снаряди, А ми їх палили, як вірус чуми.
У серці, матусю, священна скрижаль – Пісні й колискові. Нема в ньому страху. Шкода мені ліс, і тварину, й комаху – А виродків з пекла ні крихти не жаль.
Вони по собі полишають пустир. Повзуть, мов лишай, пожираючи села. Та всупереч цьому я нині весела – Веде їх на знищення їх поводир.
А ми – ми стіклися з поранених міст, Щоб грати богами призначені ролі.
Бо зараз весь світ – це будинку під’їзд, Русня ж в нім – сусід живодер-алкоголік.
Що варте життя на всесвітньому тлі? Про тих, хто ховається, віршів не лишать. Брати мої, мамо, історію пишуть, Спроваджують нечисть назад до котлів.
Я вдячна тобі за казки про світи, Народи, їх гонор, їх щастя і муку. Вернуся – читати їх буду онукам, А ні – замість мене читатимеш ти.
Спасибі тобі за життя і за кров, У котрій нуртує неспокій дідівський. Прапращури з неба милуються військом. Їх душі вспокоєні родяться знов.
*** Під берцями килим – кульбаби, медунки І грицики, й ряст, і вологі мохи. Кевларові в мавок тепер обладунки, Карбонові нині у мавок птахи. Що мавка для світу? Життя берегиня. Пантрує вона кожне боже стебло. І душу від Бога приводить в дитині, І світ огортає любов’ю й теплом. Та в люту годину – і люті закони. І реверс життя різко змінює шлях. Вогнем термобаровим в мавок дракони Випалюють нечисть у наших полях. Раніше слізьми омивала у лісі Прогалини пнів. І садила квітки. Тепер же немає межі її втісі, Як ворога дрон розбира на шматки. Коли все скінчиться, стеблиння зелене Проб’ється, між ребер й хребтів проповзе, Земля втягне в себе вороже поріддя, І лишиться після лише чорнозем. І птахи повернуться, справжні, співочі, І гнізда зів’ють, розщебечуть політ. І в мавок тоді потеплішають очі, І руки згадають, як зцілювать Світ.
*** Час проковтує тижні й дати, І, глузуючи з нас, шепоче, Що потомляться нас ждати Ті, хто з нами ділив ночі. Якось мириться проти волі Усміх з щемом, святе з грішним, Щебет з гуркотом, де торішні Чорні соняхи сплять у полі. Припади до землі грітись, Що незаймана знов плугом. Солов’їний п’янкий квітень Непомітно минув вдруге. Другорядні і ледве зримі, Самозречено граєм ролі. Завмирають в душі рими. Застрягають слова в горлі. Розростається, мов вірші, Чистий спокій, без люті й віри. І нічим, і ніким більше Не заповнити цю прірву. Порожнеча така й тиша У обіймах гучних світу... Серед вибухів й диму вишень Вітер грається з їх цвітом. Під ногами земля мліє. Понад нами моря тануть. ...Світ тримається й жде Месію. Бог закурює й каже: “Рано”.
*** За руїнами цього міста – Сяйво спалахів і заграв. Ми з тобою з одного тіста, Та для різних місились страв. Я замішана на любові, На надривній дзвінкій сльозі, На палкім і гарячім слові, На раптовій з небес грозі В найясніший із днів травневих, Якщо в хмару згустився сум. На тумані, що між дерева Осідає вагою дум. На росі, що лягає лугом, Щоб поїти живе стебло. І на сонці, що йде за плугом Чорноземом, моїм селом.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
