Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На часі · “Автори заборони не лише обмежують фахівця у виборі джерел, а й “вирізають” розділи та напрями літературознавчого знання”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Про метод батога Репліка щодо заборони використання в наукових працях джерел, опублікованих російською

Слово Просвіти, №37 за 2023 рік

На перший погляд, немає сенсу виносити на обговорення проблему, яка серед загальносуспільних, зокрема гуманітарних, викликів (руйнацій пам’яток, нищень архівів, бібліотек, освітніх та наукових інституцій) має значення локальне, адже стосується тих нечисленних збірників наукових праць (зокрема філологічних), які є в Україні. Та це лише на перший погляд… Вадим ВАСИЛЕНКО, кандидат філологічних наук Повномасштабне вторгнення Росії сколихнуло світ філологічних кафедр (іноді буквально: з вибитими вікнами, продірявленими стінами та знесеним дахом, якот у зруйнованому університеті ім. Каразіна в Харкові). Доти здебільшого не реагуючи на окупацію частини України (з 2014 року жодна з чинних освітніх і наукових програм із української мови й літератури не зазнала істотних змін, а деякі філологи до 24 лютого 2022 року публікувалися в російських виданнях і брали активну участь у наукових заходах у Росії), вони вирішили по-своєму зреагувати (зрештою, коли на голову провалюється дах, реагувати доводиться хоча би задля самовиживання). Кафедри російської мови й літератури в державних університетах заходилися перейменовуватися, приміряючи на себе новий, зокрема східнослов’янський, одяг (ракетний удар по центру Києва змусив навіть кафедру російської філології в університеті Шевченка “перевдягнутися”, себто переназватися, щоб законспірувати свою російськість). Українські ж кафедри відреагували не новими спецкурсами з вивчення антиімперської (культурної і, зокрема, літературної) практики, колоніальних міфів, зашитих у художніх наративах, а… рішенням, що взагалі унеможливлює такі дослідження: повною забороною використання джерел, написаних російською мовою будьколи (вчора чи в ХІХ столітті) й будь-ким (українським дисидентом або російським імперіалістом). Так, у забороні йдеться не лише про праці російських або російськомовних дослідників із, скажімо, якогось Уральського університету, а – зауважте – про джерела, літературні зокрема. Дослівно: “Забороняється цитування в тексті та внесення до бібліографічних списків тих джерел, які опубліковані російською мовою в будь-якій країні, а також джерел іншими мовами, якщо вони опубліковані на території Росії та Білорусі”. Така позиція, прописана як норма редакціями різних наукових вісників, звісно, пов’язана із законопроєктом № 7633, для авторів якого джерела інформації на кшталт телеканалів і новинних сайтів, освітні програми й наукові праці – речі одного ґатунку (про його патріотичні наміри й сумнівні наслідки для науки вже висловилися вчені з різних галузей знань). Побачивши цей законопроєкт, я спершу не повірив власним очам, але… на жаль, це не перший і, з огляду на нинішню реальність (зокрема, на освітній і культурний рівень деяких народних обранців і “лідерів думок”), гадаю, не останній “шедевр” національної законотворчості (нагадаю: ще недавно, в розпал повномасштабної війни, деякі парламентарі обговорювали зміни національної символіки, а дехто – навіть зміну назви країни!), тому всерйоз сприймати ці ініціативи не доводиться, але й зовсім не зважати на них не можна. Зрештою, це питання не лише професійного обов’язку, а й здорового глузду. Можливо, комусь ця заборона здається проявом патріотизму (наприклад, намаганням перекрити не запломбовані канали російської псевдонауки)? Комусь – доцільною, адже, зважуючи на шальках терезів наукову свободу та національну безпеку, неважко спокуситися віддати перевагу другому (хоча яка безпека без свободи – це питання). Я омину той факт, що між поняттями патріотизму й науковості зв’язок, якщо і є, то вельми опосередкований: учений, на відміну від політика, керується не принципами відповідності насущним потребам (в іншому випадку – він звичайний кон’юнктурник), а відповідністю методу. Лише за цієї умови його напрацювання стають значущими (зокрема, і суспільно затребуваними), якщо вони не ідеологічно, а науково, отже – методологічно вивірені. Зайве говорити, що спрощеними засобами (в цьому випадку – методом батога) проблеми такого рівня, як багаторічна залежність української інтелектуальної, зокрема наукової, думки від російської, не вирішуються. Чи варто зазначати, що подібна заборона (саме це слово вжито у вимогах до наукових публікацій: не рекомендація, а заборона!), як і будь-яке втручання держави в наукові дослідження через встановлення обмежень (насамперед у виборі джерел), – це не що інше, як цензура (в науковому світі, за винятком тоталітарних і теократичних режимів, – річ неприпустима!). Тут можна було би поставити крапку, бо там, де починається цензура, говорити про науку немає сенсу. Але насправді ця вимога – не демонстративний патріотизм народних обранців або горе-вчених, суть якого, як можна передбачити, – не написання якісних наукових праць, а штампування ідеологічно “правильних” текстів, і не лише цензура: за нею криється проблема більша, хоча, може, й непомітна. Те, що редакції наукових вісників відреагували на повномасштабне російське вторгнення саме так – забороною джерел, свідчить про кризу цих і схожих наукових (або тих, які прагнуть видавати себе за наукові) видань, кепсько закамуфльовану в патріотичні барви. Якщо реакцією вчителів зарубіжної літератури після російського вторгнення було негайно “вирізати” російських авторів із підручників (у яких вони, поміж іншого, займали чи не третину всієї шкільної програми із зарубіжної або, в іншій версії, світової літератури) – крок хоч і критично (навіть драматично, бо на російських авторах, а ще гірше – з переконанням у їхній значущості та на сповідуваних ними “цінностях” – виросло не одне покоління!) запізнілий, але в системі середньої освіти необхідний, то в науковій (зокрема літературознавчій) діяльності – трагікомічний. Те, що здається (вірогідніше: може здаватись) ефективним в освіті, в науці – безпорадне (звісно, і в освіті метод заборон кульгавий, а в нинішніх реаліях – дикунський): хоча в результаті бездумних рішень наука й освіта в Україні давно об’єднані під “шапкою” одного міністерства (до речі, ще недавно до них був приєднаний і спорт!), – це паралельні виміри, які перетинаються лише в окремих пунктах. Та замість того, щоб вести мову про кожен із цих вимірів окремо, з розумінням їхніх функцій, цілей і пріоритетів, автори згаданого законопроєкту вирішили звести все до одного (через це й питання шкільних підручників і академічних праць тут подані як рівноцінні). Можливо, ця заборона (зрозуміла як емоційна реакція чи громадянський жест?) – відповідь на засилля російських авторів? Таке засилля, певна річ, існує. І йдеться не про конкретних авторів (список забороненої для цитування літератури – річ не нова навіть у світі демократичному: наприклад, заборону нацистських, якот расових, теорій ніхто не скасовував), не про російських квазінауковців, праці яких несуть у собі загрозу пропаганди, поширюючи погоджені російською владою погляди на історію, культуру й суспільство, а про табу на всю літературу, друковану російською, зокрема на джерела. Щодо українських пушкінознавців і булгаколюбів, то їх ця заборона, імовірно, не торкнеться так само, як і пам’ятників Пушкіна в Одесі чи музею Булгакова в Києві: більшість із них завчасно перекваліфікувалася (чи перефарбувалася?) в зарубіжників; деякі, щоправда, подалися в україністи, і нині це окрема та, можливо, ще складніша проблема. Часто нездатні розуміти російську літературу як літературу, а не набір священних текстів, вихідці з російських філфаків накладають і на українське письменство російські мірки, співвідносячи його із зовсім іншою художньо-естетичною системою, що майже завжди – як під тріснутим склом – викривлює його історію та зміст. В основі заборони цитувати джерела, імовірно, лежить проблема глибша, пов’язана не лише з вимушеним або удаваним патріотизмом, із цензурою (а вірогідніше – із прагненням цензури, як за “старих” часів із ідеологічним тиском на науку), а й із загальним науковим рівнем таких видань, з уявленнями (часто заідеологізованими) їхніх редакторів про те, чим, власне, є філологічне дослідження, які його мета і суть. Заборона цитувати джерела виявляє і те, що подібних цитувань досі було надміру, отже, як останні дев’ять років працювали редакції цих вісників – можна лише здогадуватися. До речі, в деяких із них ще донедавна обов’язковою вимогою були російськомовні анотації; окремі статті виходили російською (тобто не розвивали український, а підживлювали російський науковий дискурс!), а згадки про російських науковців і їхні “здобутки” росли, немов гриби після дощу. І це не дивно: багатьом українським філологам, навіть тим, які асоціювали себе з українською, а не з російською чи іншою літературою, дистанціюватися від привиду російської науки про літературу із сонмом її “видатних” імен (Бахтін, Лотман, Лихачов та іже з ними), вдавалось непросто, а декому й досі не вдалося. З огляду на суть цієї заборони й на те, як глибоко вкорінена Росія у свідомості не лише українця-обивателя (що радше емоційно, інтуїтивно, ніж усвідомлено, під ударами ракет дистанціюється від неї – повільно, але неухильно), а й сучасної української наукової еліти, напрошуються кілька запитань. Як у цьому випадку відбуватиметься розвиток згаданих постколоніальних студій, які повинні бути пріоритетом, але замість того, щоб, увійшовши в український науковий і суспільний дискурси, деколонізувати Росію, зокрема через розко-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин