Від першої особи · “Геть москву!” – найбільш місткий і справедливий сенс для майбутнього української Нації”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Бути українцями
Слово Просвіти, №37 за 2023 рік
Президент США Джо Байден на саміті G20 в Індії заявив: “Ми обговорювали жорстоку та незаконну війну Росії в Україні. І в залі була достатня згода щодо необхідності справедливого і тривалого миру, який підтримує принципи Статуту ООН і поважає суверенітет і територіальну цілісність”.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Однак у підсумковому комюніке прямого засудження агресії Росії так і не відбулося. “Жорстока й незаконна війна” московитів не знайшла належної політично-правової оцінки в офіційному документі. Зрозуміло, що наші партнери на рівні “Великої сімки” продовжують намагання залучити країни “Півдня” до тиску на москву, щоб та припинила війну, сподіваючись, що “партнери повернуться до своїх столиць з обіцянками гарантувати територіальну цілісність України”. Така собі “лагідна” дипломатія компромісів, яка насправді ще ніколи не вберегла світ від трагедій, не захистила його від навіжених диктаторів, агресорів, терористів, якими, безумовно, є сучасні путіно-ординці. І нібито в продовження цієї хибної даладьє-чемберленівської “традиції” минулого століття президент Бразилії Лула де Сільва тут же, у Нью-Делі, обіцяє не арештовувати російського диктатора путіна у разі його візиту до країни. Адже, за словами бразильського очільника, “…ми любимо мир і любимо добре ставитися до людей, а тому путін може безпечно поїхати до Бразилії”. Що це? Невже в цьому жесті давно відомі нам прояви запопадливості, цинізму, неправди й несправедливості, хоча й припудрені дипломатичними реверансами та гуманними образами “миру”, “добра” і “любові”, які нічого спільного не мають із нутром та діяннями найнебезпечнішого злочинця світу ХХІ століття? Тому нині має йтися не про певні “прориви”, що сталися на саміті, про які завжди полюбляють говорити політики та експерти-футуристи, а про те, що “великі економіки” далеко не завжди є такими ж “великими” культурами, цивілізаціями, морально-етичними системами. Бо інтереси великого капіталу, фетишу наживи, “право” сили все-таки переважають над будь-якими цінностями духовності, свободи й справедливості. Ще якось сприймається “логіка”, коли підписант-росія разом з іншими країнами-переможцями каліграфічно виводитимуть свої “ієрогліфи” на акті про капітуляцію рашкостану, але зовсім ніяково стає, з відчуттям морального розтління, коли світова спільнота на одному аркуші (не “гектарі”) ставить підписи “ні про що” поруч з путіно-лавровими. Україна найкраще знає ціну угод з росією. Знали їхню “вартість” і мудрі європейські мужі, які устами Бісмарка ще в ХІХ столітті оцінили всю їхню нікчемність, оскільки “угода з росією не варта того паперу, на якому написана”. Промовистий приклад наведений Іваном Огієнком у праці “Українська культура”, де вчений Пуфендорф у книзі “Вступ до історії європейських держав” характеризує москвинів: лютий, кровожерний, нетерпимий, брехливий і рабський народ. Вочевидь, що недоговороспроможний. На тлі кровопролитної війни з московським агресором доволі чітко проглядається незмінність окреслених характеристик. Навпаки, вони набули ще більш загрозливих масштабів. А це означає, що “оонівський” світ так і не виробив ефективної протиотрути для захисту від вселенського рашистського зла, що поєднало наймерзенніші “якості” диктатур, тоталітаризму, імперіалізму, колоніалізму, нацизму, фашизму, людиноненависництва. Яких аргументів, скількох сотень тисяч смертей безневинних людей (українців) потрібно для того, щоби сильні світу сього усвідомили, з якою екзистенційною небезпекою стикнулася цивілізація в особі кремлівського гібона? Проте зрозуміло щодо всієї безперспективності моралізаторства у світі, де домінує єдине правило – аргумент сили. Для України в цьому розхристаному, егоїстичному й жорстокому середовищі, щоби вижити, бути нездоланною і перемогти, – мусить існувати єдина аксіома: бути єдиною і сильною. Тому все, що відбувається в багатьох сферах, уся суспільна увага сконцентровані на мілітарному фронті. Водночас зрозумілим є і те, що всі ділянки життєдіяльності нації та держави мають підтримувати належний тонус, аби бути корисними, помічними для ствердження єдино пріоритетної загальнонаціональної мети – перемоги над рашистським загарбником. Задля цього спрямовуються помисли і дія громадського, державного, бізнесового, культурно-мистецького, релігійного чинників. Єдині ціль, зусилля, вороги, ідеали боротьби. І спільним знаменником для всіх і вся є закличні слова з давньої української народної пісні, духовного гімну України – “Боже, нам єдність подай”. Напевно, не знайти нині в Україні притомної людини, яка б цуралася цієї викарбуваної в народній душі вічно затребуваної цінності. Але оте Франкове звернення, що “ми мусимо чути себе українцями”, ставатиме в усі часи реальністю тоді, коли ті ж українці виступлять єдиною монолітною силою. У такому разі свою гідність, ідентичність і здатність “бути” відчують не тільки вони самі, але й вся спільнота світу, усвідомивши право українства на “місце під сонцем”. Кажу про цю, здавалося б, дещо абстраговану і нездійсненну мрію бути українцями “разом” на материзні і поза нею, оскільки вона містить у собі сутнісне екзистенційне начало національного буття. Адже без етно-політичної, духовної консолідації народи, нації неспроможні не лише прогресувати, але й виживати. Здається, що складнішого завдання й не існує, коли постає таке розмаїте плетиво індивідів, корпоративних груп, релігійних і соціальних спільнот, політичних і світоглядних уподобань, економічних й ідеологічних інтересів, якими є сьогоднішнє українство від Сіетлу до Сіднею, зокрема йна теренах України. Водночас немає і більш значущої проблеми в таких масштабах географії, геополітики, демографії, культури, якими окутане світове українство. Сьогодні ця єдність сфокусована на війні. Проте не тільки на ній, але й на світоглядній перспективі. З ким, заради чого, куди? Підвалиною, наріжним каменем консолідації є не просто найважніша цінність, якою є Україна. Нації необхідно чітко бачити й протилежний бік, у якому функціонують реальні загрози, небезпеки та виклики Українському народу. А цим реальним злом є і буде московщина, росія, російська федерація, рашкостан, кремлівський нацизм, чорносотенний москво-імперський шовінізм, а головне – “рассєйській народ” з його нетерпимістю до “іншого”, з його “вєлікой” культурой і ординським загарбництвом. Незалежно від того, яких “успіхів” досягатимемо в таких безплідно-безглуздих дискусіях, як, наприклад, чи писатимуть українці ганебне слово “ерефія” з великої букви. А хіба ще й досі незрозуміло?! Тому, мабуть, для окремих дещо контраверсійно звучатиме пропозиція (як фактор об’єднання), коли не тільки любов і шана до України, але й ненависть до кацапа-ординця має знайти своє усталене місце в ніші головних чеснот Українця. Ненавидіти цих звироднілих зайд, убивць і ґвалтівників, яких Т. Шевченко обзивав “злії люде” мусить стати нашою національною цінністю, моральним обов’язком. Будь-яке опертя на фальшиву пропагандистську ідеологему про “харошіх рузькіх” є неприйнятне і вкрай небезпечне для єднальних процесів українства. Нині маємо стояти значно вище тієї “світоглядної” платформи, коли прищеплювалася (за мічуріним) “на горобину вишня”, тобто впихувалася московськість сердешним синам немосковського народу. Коли навіть та частина української інтелігенції, котра знала добре, що москва є для українців мачухою з її злочинною роллю у трагедіях України, все ж орієнтувалася на москвофільську прив’язаність, тривалий час вкриваючи “московською полудою” не лише самих себе, а й народ. А тому коли непоодиноко, всілякими способами москвофільство й надалі (навіть в умовах війни) проникає в середовище українців, то знаймо, що нашу національну єдність чужинці й доморощенці намагаються “допомогти” нам будувати на піску. Бо чи здолаємо москвина, якщо він окупує національний духов-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
