Мова єдина · с. 11сторінка оригіналу ↗
ЗАГРОЗА ІДЕНТИЧНОСТІ
Слово Просвіти, №38 за 2005 рік
НЕ МОЖУ МОВЧАТИ!
и варто звертати увагу на дрібниці? Варто. Бо диявол, як мовиться, ховається у дрібницях. Із дрібниць складається усе. Із дрібниць вибудовується система. Політична, економічна, соціальна тощо. Вибудовується загроза ідентичності. Приміром, нині для американської ідентичності становлять загрозу латиноамериканці, що переїхали до США. Нині, як ніколи, існує реальна загроза й українській ідентичності. Отож кілька прикладів. Дрібниць. На перший погляд. Житейських. Телефоную до голови однієї з райдержадміністрацій, що на Івано-Франківщині. Після трьох довгих гудків на другому кінці дроту чую голос автовідповідача “Здравствуйтє. В настоящєє врємя ми нє можем вам атвєтіть”. Телефонную до Києва — хочу подарувати одній із тамтешніх шкіл-інтернатів кілька примірників книжок останнього українського перекладу роману Жуля Верна “Діти капітана Гранта”. Моя співрозмовниця (директор інтернату) не приховує свого обурення: — І так вся (?!) література йде українською мовою. Не можна забувати російської. Ми Жуля Верна читаємо в оригіналі. — Французькою? — обережно уточнюю. — Російською. Телефоную у справах до Сімферополя. Розмовляю з працівником кафедри слов’янської філології тамтешнього національного університету. Відрекомендувавшись, пояснюю суть справи. Мене перебивають: — Гаварітє па-рускі. Я па-украінскі нє панімаю. Після того як я запропонував спілкуватися польською (кафедра ж слов’янської філології!) моя співрозмовниця погоджується використовувати українську. Львівський бізнесмен, із дідапрадіда галичанин, простягає мені візитку. Напис зроблено російською. Помітивши моє здивування, пояснює: — До нас на фірму різні люди приходять. Часто спілкуються російською. Таких “дрібниць” хоч греблю гати: офіційні вивіски, фірмові бланки дублюються не знати чого англійською мовою (за совєтських часів на бланку державної установи з українським текстом обов’язково сусідив текст російською мовою). Тепер маємо іншу лінгвістичну “моду”: офіційні вивіски державних установ часто дублюються англійською мовою. Приміром, МВС (?!), керуючись, очевидно, своїми внутрішніми відомчими мотивами, зробило переклад англійською мовою назви “Міністерство внутрішніх справ України”, навздогін такі ж “новації” зарясніли на будівлях УМВС в обласних центрах. На українських телеканалах триває совєтська практика приснопам’ятного “інтернаціоналізму” — на естраді двоє ведучих (російськомовний і українськомовний). На “Інтері” ведучий, який добре володіє українською мовою, під час розмов у студії із запрошеними українськомовними гостями не переходить з російської на українську. Політика телеканалу? Особисто мені, телеглядачеві, незручно в такій ситуації. Гадаю, що запрошені на телепередачу гості теж почуваються не краще. Але надана безоплатна нагода поспілкуватися з усією країною, мабуть, переважає психологічний дискомфорт. Очевидно, саме виходячи з таких “єдінонєдєлімських” концепцій та позицій, на “Інтері” й на
Ну, дуже вже схожі ці українські й російські слова. Дрібницею лише відрізняються. А постійне використання в рекламі зросійщених імен: Вітя, Ксюша, Маша, Толя, Пєтя, Саша… Червень 2005-го. Випускники середньої школи дають інтерв’ю кореспондентові УТ-1. На запитання українською демонстративно відповідають російською. Українську знають, розуміють, вивчають (15 років минуло від часу проголошення державного суверенітету!). Але ДЕМОНСТРАТИВНО воліють відповідати російською. Відповідь одна: так їх виховали педагогічні колективи шкіл, батьки. На українських телеканалах і радіостанціях (насамперед, ультракоротких) мало що змінилося після Помаранчевої революції. “Інтер”, приміром, продовжує демонструвати заідеологізовані серіали про доблесних російських вояків, що воюють у Чечні, про російський спецназ і розвідку, а також лубочні фільми совєтської доби з виразними “єдінонєдєлімскими” акцентами… А як пояснити ігнорування державної мови українськими вояками? На телебаченні неодноразово можна спостерігати за тим, як на запитання українською солдати й офіцери Збройних сил, працівники МВС відповідають російською. З ким вони себе ідентифікують? Чи може щось подібне бути в армії США, де служить чимало іспаномовних вояків? В Україні ж такі прецеденти — не виняток, а правило. Мимоволі подумаєш: чи не з озброєною “п’ятою колоною” маємо справу? Саме таке відчуття виникло 20 серпня 2005 року під час перегляду телерепортажу УТ— 1 з полігона, де змагалися українські (?!) спецназівці. Такі сцени в побуті чи на телеекрані — підкреслена демонстрація росіянами різних вікових категорій своєї “інакшості”, демонстративне відмежування від автохтонного населення — не поодинокі. Пояснення просте. Численна російська меншина в Україні своєї території не має. Це колоністи, нащадки колоністів. Іммігранти. І не треба спекулювати на “братерській допомозі” у відбудові народного господарства — досить лише згадати колонізацію українських земель після Голодомору. Нащадки колонізаторів ніяк не бажають розлучатися з привілеями. Навіть, коли це стосується мови. Саме цим пояснюється, чому росіяни в Україні так наполегливо вимагають надання офіційного статусу російській мові, водночас демонстративно не бажаючи послуговуватися державною мовою. Утім, можливі ще два варіанти відповідей: частина росіян в Україні не спроможна вивчити української мови (отже, мають проблеми з IQ); частина росіян зумисне не бажає за будь-яких обставин спілкуватися нею (а це вже нагадує ксенофобію). Невже українська мова така складна до вивчення, що, приміром, інформацію на залізничних квитках (місце, вагон, купе, час відправлення) треба дублювати російською? Чи є щось подібне у Франції, Німеччині, США? Неодноразово буваючи за кордоном, ніколи не чув, щоб на тамтешніх залізничних двірцях оголошення через радіотрансляційну мережу дублювалися різними мовами. В Україні на вокзалах усе ще перекладають з української на російську. Варіанти відповідей: Україну вщерть заполонили туристи з “братньої” Росії, які не розуміють української, або маємо один із виявів сервісу для гостей із Заходу, які послуговуються винятково російською. Однак правильна відповідь, як мовиться, лежить на поверхні… Молоді “прогресивні соціалісти” марширують вулицями Києва і скандують російською (не українською): “НАТО хуже, чем гестапо”. Дрібниці? На червоних футболках підлітків бовваніє золотиста абревіатура “СССР”. Розмовляють власники футболок російською. Може, й українською розмовляють, але я не чув і мої знайомі не чули. Нещодавно Влад Ряшин з “Інтера” заявив, що дублювати на українську мову російські фільми немає необхідності. Мовляв, в Україні всі знають російську. За такою логікою, може, взагалі українцям відмовитися від рідної мови? Чому мене ставлять перед фактом і не запитують, чи хочу я дивитися російськомовні фільми. Те, що я, приміром, знаю російську аж ніяк не означає, що я бажаю отримувати інформацію саме російською. Так, я можу доволі непогано сприймати інформацію російською, польською чи німецькою, але щоб краще аналізувати почуте мені значно зручніше, коли до мене звертаються рідною мовою. У даному разі українською. Однак в Українській державі мені інформацію чомусь надають переважно чужинецькою — різноманітні довідкові служби, мобільний зв’язок, туристичні, торговельні, сервісні фірми тощо. Інакше, як дискримінацією, назвати такий стан речей не можна. Якщо ви звернетеся до працівників представництва “АероСвіту” в Нью-Йорку чи Торонто українською мовою, то у відповідь почуєте російську. Ба, більше, в салоні літака “АероСвіту” на звертання до стюардес українською мовою вони вдають, що не розуміють. “Здравствуй Артек!”. Риторичне питання: яка робоча мова в знаменитому таборі відпочинку, де зібрані перші серед найкращих діти з України? Про окупацію інформаційного простору України мовою іноземної держави написано предостатньо. І що ж? Нещодавно український мас-медійний ринок поповнився ще одним виданням московського формату — російськомовною газетою “Коммерсант”. Виходить, Державний комітет телебачення і радіомовлення України поділяє позицію відомого російського сатирика М. Задорнова, що українці та білоруси — один народ? Переконаний, що мільйони моїх співвітчизників почуваються саме українцями, а не білорусами чи росіянами. Але прибуток над усе — німецькі й американські власники і видавці “Бурды”, “Лизы” чи “National Geographic” вважають (Держкомінформ та інші українські державні інституції, виходить, також?), що для українців не варто створювати українськомовної версії цих журналів. Йдеться насамперед про економічний успіх. Тільки якою ціною? За рахунок української мови, культури? На кого розраховане “Служебное расписание движения пассажирских поездов” видрукуване Львівською залізницею? Це державна інституція чи приватна структура міністра транспорту Євгена Червоненка? А чим керувалася в українському місті з неукраїнською назвою Кіровоград фірма “Ласка”, почавши виробляти морозиво з чужинецькою назвою “Твой шоколадный рубль” і зображенням на обгортці стилізованої російської 500- рубльової купюри — цар Петр I,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
