Гаряча тема · с. 13сторінка оригіналу ↗
Як національні культурні центри, заповідники та історичні ареали міст повинні бути захищеними і від відомчого невігластва, і від сваволі місцевої влади.
Слово Просвіти, №38 за 2005 рік
У нових ринкових умовах, що змінюють майнові відносини в музеях і суспільстві, гостро постає питання оцінки вартості скарбів музейних фондів, здійснення їхньої грошової оцінки та відображення її у балансі установ. Архаїчна категорія “безцінності” в сучасній музейній практиці може призводити до зловживань, подекуди унеможливлює оцінку нанесених збитків. Серед реалій сьогодення — відновлення церковних обрядів у культових пам’ятках архітектури. Відповідно до постанов та рішень директивних органів частину об’єктів заповідників передано в безоплатне користування різним церковним конфесіям. Богослужіння відновлені в Кирилівській та Андріївській церквах, Українській Православній Церкві передані пам’ятки Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Невизначеність деяких положень чинного законодавства, зокрема з точки зору контролю і впливу з боку органів державної влади за дотриманням пам’яткоохоронних зобов’язань, ускладнює взаємовідносини музею і церкви. Зафіксовані прикрі випадки перебудов, спотворення, перемалювання культових пам’яток. На часі здійснення аналізу правових актів, які регулюють музейно-релігійні відносини. Зокрема в плані термінологічному. Потребують чіткого визначення поняття “культове майно” та ін. Для урегулювання і гармонізації музейно-церковних взаємин доцільно пригадати досвід функціонування в Російській імперії інституту єпархіальних архітекторів, що здійснювали фахове керівництво церковним будівництвом та опікувалися питаннями збереження пам’яток храмового зодчества. На виконання указу Президента України триває процес передачі в постійне користування церкві музейних предметів сакрального походження. Зміна форми власності на культурні цінності, зняті з музейного обліку і передані церковним громадам, також потребує відпрацювання механізмів державного контролю за їх збереженням. Повернені у храми музейні предмети церковного та культового вжитку, що мають наукову, історичну та культурну цінність, на думку окремих фахівців, руйнуються під дією кіптяви церковних свічок. Цей висновок спростовують прихильники іншої точки зору, які вважають, що перебування в діючому храмі сприяє консервації, зокрема пам’яток живопису. Виникнення такої дискусії переконує в нагальності серйозної фахової експертизи і висновків спеціалістів реставраторів. У будь-якому випадку актуальним є поновлення списку музейних пам’яток, які в силу своєї музейної цінності не підлягають передачі релігійним конфесіям. Збереження культурної ідентичності окремих пам’яток і комплексів на заповідних територіях пов’язане із застосуванням реставраційних методик. Серйозне занепокоєння викликає сьогодні стан української реставрації як наукової галузі. Успішність охоронно-реставраційної діяльності залежить від професійної і загальної культури реставратора, а справа підготовки реставраційних кадрів випала з поля зору освітян, у той час, як за підрахунками для забезпечення попиту на здійснення реставраційних заходів,
Фото О. Цеацури досховища музею опинилися 33 тисячі музейних предметів. Відсутність державних замовлень, зваженої політики на підтримку державних інститутів реставрації призводить до їх занепаду, монополізації галузі непрофесіоналами. Чого варте введення в інтер’єр відновлюваного Георгіївського собору Видубицького монастиря ХVІІ ст. на догоду смакам малоосвічених церковників і всупереч історичній достовірності мозаїчних композицій! Як національні культурні центри, заповідники та історичні ареали міст повинні бути захищеними і від відомчого невігластва, і від сваволі місцевої влади. Симптоматично, що в нових правилах забудови Києва, що обговорювалися в Київраді в червні 2004 р., заповідники не були згадані жодним словом. Насторожує і те, що згідно з новими правилами право на забудову та розробку генпланів надається районній владі. Тепер уже не тільки міські, а й районні будівельні програми реально загрожуватимуть нерухомій спадщині Києва. Чи не першою ластівкою цих нововведень треба сприймати перспективний план реконструкції Подолу, точніше, восьми кварталів між вулицями Костянтинівська і Межигірська, який був схвалений містобудівною радою. Тривожно, що проектом передбачено здійснення “капітальної реконструкції, а то і знесення” пам’яток допожежного Подолу, “санація” території від “безнадійних” будівель. Хотілося б, щоб критерії “безнадійності” були об’єктивними, а не підігнаними під інтереси інвесторів. А щодо створення комфортних умов для відвідувачів музеїв-заповідників, у кожному окремому випадку можна передбачати створення мережі спеціалізованих підприємств торгівлі (музеєфіковані торгові ряди), або обслуговування відвідувачів із залученням приватних кафе, майстерень, ательє, а також клубних і видовищних закладів (літературні салони, молодіжні, краєзнавчі центри, лекційні, концертні, виставочні зали, бібліотеки тощо). Важливо лише не забувати зважувати комерційний ефект і можливі небажані наслідки. Безалкогольні кав’ярні навряд чи допоможуть музеям вирішити їхні фінансові проблеми. А прибуткові розважальні заклади ресторанного штибу не виключають можливості актів вандалізму щодо цінних об’єктів національної культури, охорону яких буде важко забезпечити. Окрім того, музеєфікація пам’яток передбачає музеєфікацію їхнього безпосереднього традиційного оточення. “Софія Київська” — це колишня митрополича кафедра Києва. Сьогодні під час великих релігійних свят тут відновлені богослужіння. Важко уявити, щоб, наприклад, на території Михайлівського монастиря духовенство дозволило розміщення кафе та ресторанів для задоволення та розваг усупереч богослужебному настрою та тихому молитовному співу. Ніхто не проти економічної діяльності музеїв-заповідників. Але комерціалізація — не панацея від негараздів у царині охорони пам’яток, збереження яких, як невід’ємної частини національної і світової культурної спадщини, повинно бути пріоритетом державної культурної політики з комплексним вирішенням усіх економічно-правових засадничих проблем.
z
у рік необхідно випускати 20—25 фахівців-реставраторів. Важко переоцінити роль реставратора в збереженні пам’яток у музейних зібраннях. Музейний фонд України нараховує 12 млн. одиниць збереження. Проте значна кількість пам’яток зберігається в невідремонтованих, непристосованих старих приміщеннях. За статистикою потребують реставраційного втручання 900 тис. музейних предметів, а наявний реставраційний потенціал дозволяє реставрувати на рік не більше 9 тис. одиниць збереження. Тільки в Музеї українського народного декоративного мистецтва під загрозою знищення грибком внаслідок аварійного стану приміщення фон- Оксана ФІСУН
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
