Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

МАЛЕНЬКА ДЕРЖАВА

Слово Просвіти, №38 за 2005 рік

Чи потрібно знати свій родовід до сьмого коліна? Так! — відповість той, хто, як дерево корінням, живиться історією своєї сім’ї, свого народу. Чим міцніше це коріння, тим потужніша крона, тим кращі дозрівають на ній плоди. Наталія Олександрівна Кузьменко усвідомила це, коли сама стала дружиною, мамою сина й доньки, вчителькою початкових класів. Навчаючись у Прилуцькому педагогічному училищі, перечитувала Василя Сухомлинського й пригадувала, як її дід Микола Матвійович Макаренко на сільському кладовищі показував їй могилки близьких і далеких родичів, розповідав про їхнє життя. Очевидно, для нього коліно Макаренків із Монастирища Ічнянського району значило багато. Наталія Олександрівна показує мені фото дідуся в будьонівці, зроблене 18 грудня 1939 року. Він помер 1984 року, а його дружина-ровесниця, Тетяна Яківна, пережила чоловіка на 15 ро- Тетяна Яківна Макаренко з правнуком ків. Її зображень чи не найбільше в сімейному альбомі. Ось вона тримає на руках онуку Наталочку, а це вже біля її чоловіка Олександра. Ще встигла потішити і сфотографуватися з правнуками Сергієм, Романом, Оксаною і Вітою. Адже прожила 93 роки. І онуки, і правнуки запам’ятали її ласкаві руки, теплий погляд добрих очей. У багатьох сім’ях помічала, що онуків люблять більше, ніж дітей, — розповідає Наталія Кузьменко. — Батьки мої були проти того, щоб я, вже студентка, пофарбувала волосcя чи одягла модні на той час брюки. А дідусь тихенько віддав мені відріз тканини, подарований йому, як фронтовику, з нагоди Дня Перемоги. Уявіть собі здивування батьків і лукавство діда, коли я приїхала в Монастирище в широких модних штанях! “Колись популярне чоловіче ім’я Матвій дійшло до нас із сивої симітської давнини. У буквальному перекладі воно відтворюється як подарований Всевишнім (могутнім). Протягом багатьох епох і в різних народів наймення прибрало відмінні форми: Матвій, Махтій, Матвій, Матей... І хоча наше прізвище Макаренко, але в селі частіше говорять і краще знають прізвище Махтей. Так називали люди нашого прадідуся...” Це роз’яснення Наталія Олександрівна записала в альбом для своїх дітей Сергія і Марини. Адже вони сьогодні — верхівка родового дерева Макаренків, Кузьменків, Калінічів, Дяченків, Козиродів, Мірошників, Тищенків, Жадько. Прізвище з Ічнянського Монастирища географічно поширилося на Чернігівщині до Прилук, Бобровиці, Носів- Родина великим колом на дні народження Сергійка Кузьменка ки, Мени, Ніжина, а ще на Київщину, в Росію і Білорусь. Я назвала Наталії Олександрівні знайому родину ніжинських Калінічів, і вони виявилися теж із її родословника. В альбомі є фото Василя Яковича Калініна в офіцерській формі, який загинув 1 грудня 1941 року, захищаючи від фашистів Москву. Про подвиг комісара в 1988 році написала “Деснянська правда”. Сьорбнув фронтового лиха і Кость Якович Козирод. Після війни аж до смерті 1994 року він любив наспівувати рядки з відомої тоді пісні “Их оставалось только трое на безымянной высоте”. — Це його улюблена, — запитували молодші у старших? — Так, — відповідали їм, — бо він один з отих трьох. Наталії Олександрівні цю історію розповіла її мама Раїса Андріївна, підслухавши розмову чоловіка з Костею Яковичем. Тому що воїн ніколи не хизувався привселюдно. Інша війна підрубала ще одну гілочку родового дерева. В Афганістані загинув двоюрідний брат Наталії Кузьменко Василь Борщ. В альбомі він на фото з племінником Сергійком і на стенді в музеї Ічнянської гімназії імені Степана Васильченка. Родина опікується Василевою мамою, яка втратила сина, чоловіка і сама виховує ще двох дітей. Перегортаючи сторінки альбому, помічаю, як часто збиралися родичі великим колом. Найбільше групових світлин у батьківському обійсті: відзначають день народження Сергія Кузьменка — розмістилися аж у чотири ряди. А це вже в Черкасах вітають Сергія-солдата з прийняттям присяги на вірність Україні. Саме в Монастирищі, де закорінене родове дерево моїх героїв, з’явилася одна з перших на Чернігівщині, та й в Україні школа-родина. Там працювала вчителькою Лариса Юріївна Козирод, яка після смерті директора Надії Миколаївни Кондри обійняла її посаду і продовжила шкільні традиції. Кликали працювати до себе і Наталію Кузьменко. Але гілка її родини вже звикла до ніжинського простору і повітря. Тут працювала в дошкільному навчальному закладі, тепер — у школі-гімназії №16. У ніжинський дім привів дружину Олену син Сергій. — Вважайте, що ви пройшли дорогою знаменитої монастирищенської родини Забіл, — розказую Наталії Олександрівні. — Пармен Забіла — автор першого пам’ятника Миколі Гоголю в Ніжині. Він — дядько дружини Михайла Врубеля, відомої співачки Надії Забіли-Врубель і дід дитячої письменниці Наталії Забіли. — Так у нас до сих пір одну сільську околицю називають Забілівкою, — підхоплює мене співбесідниця. У сімейному альбомі вона описала історію села Монастирище. На її думку, рідня теперішня і та, що жила давно, — це рід. А рід до роду — початок народу. Її діти отримають у спадок дім, наповнений сімейною історією, в якій воювали, вчилися і трудилися. На фото жінки обробляють поле, а чоловіки косять і розпилюють дерево. А ще всі разом вивчають історію держави: на київському Хрещатику, у Тростянецькому дендропарку, в Уманській “Софіївці”, в ніжинській бібліотеці, де були визнані 2004 року кращою читаючою сім’єю. Цей сімейний альбом Кузьменки подали на конкурс “Моя родина”, організований Центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді в Ніжині та Чернігові, і виявилися найкращими. Усіх зворушило оце сковородинівське пізнавання самого себе через славний родовід. “Якщо добром наповнена душа, — не переквітне дерево життя”, — закликає нас усіх вчителька Наталія Кузьменко. — Що ви в ній найбільше цінуєте? — запитала я в доньки в невістки. Обидві відзначили життєву мудрість, відповідальність, уміння зберігати мир у домі, терпіння і любов. І якщо Марина сприймає це від мами, як належне, то Олексій — глибше й емоційніше. Адже Наталія Олександрівна замінила їй померлу рідну маму. Я впевнена, що ці листочки могутнього дерева, опираючись на його міцне духовно щедре коріння, проростуть славними ділами, добрими вчинками, які допишуть в сімейну історію. Сьогодні вони хочуть зібрати свою велику рідню на 70-ліття батька Наталії Олександрівни Олександра Миколайовича Макаренка. Солдат Микола Матвійович Макаренко (у центрі) Ті ж усміхнені обличчя на весіллі Надії Дяченко; поряд з Анатолієм Дяченком, який прийшов у відпустку зі служби 1 вересня 1975 року. Молодші і старші святкують Новий рік у карнавальних костюмах. Сімейні фотографії, як реліквії, збиралися давно. Саме родина виховувала з покоління в покоління духовну опору, моральні засади. Недарма ж, Наталія Олександрівна одним з епіграфів до альбому взяла слова Конфуція про те, що держава — це велика сім’я, а сім’я — це маленька держава. І тримається вона на любові. z Надія ОНИЩЕНКО

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин