Час і стиль · с. 15сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №38 за 2005 рік
Слово Просвіти, №38 за 2005 рік
МИСТЕЦТВО СПОГЛЯДАННЯ КВІТІВ
Шість років тому все почалося просто, без далекоглядних планів. Зібралися небайдужі мешканці будинку 3-а, що по вулиці Луначарського, поміркували й вирішили: треба запровадити в під’їзді послуги консьєржки: щоб за порядком наглядала, щоб діти могли спокійно приходити зі школи чи якщо увечері хтось пізно йде... Нормальна ініціатива розвивалася далі. Чому сходи повинні бути закутані в темінь? Ні, всю їхню підступність і лукавість можна мінімальним зусиллям вивести на чисту воду: вкрутити лампочку. Далі — більше... Захотіли, люди, щоб і в під’їзді красиво було. Десь картинку повісили, десь вазоном причепурили стіну... Там комору розмістили, решітку... А потім якось захотіли, щоб і довкілля око тішило. Ну, і пішло, поїхало. Привезли землю, посадили квіти, лавочку змайстрували. Сподобалося. Органічно склалася основна група, яка ось уже шість років працює разом. Олександра Шаповал, Людмила й Леонід Лук’яненко, В’ячеслав Репіцький і Наталія Савчук. Кожен має свої обов’язки. Наприклад, пані Савчук вважається головним перукарем дерев. Вона відчуває, як їх гарно й правильно підстригати. Разом з Олександрою вони — основні креатори, даруйте, за кучеряве слово... Скажемо простіше,
по-людськи: основні ініціатори краси. Кожну осінь у тамтешньому мікрорайоні їхня творча група займала призове місце в конкурсі “Квіткове подвір’я”. Їм давали тисячу гривень премії, з котрої “чистими”, після виплати податків, залишалося на кілька сотень менше... Але люди не засмучувалися. Те, що залишалося в кишені, пускали в діло. І фарби треба, і землю, і добрив... Клумби впорядкувати, гофре решіток вимагає послуг зварника... Поступово. Коли з села привезли старовинні бабусині гребені, надщерблені глечики, мотовило, випурхнула ідея зробити тин. Спочатку склепали самі, по-аматорськи. Групою виїхали до лісу й наламали ліщини. Тин прослужив чотири роки, було вже що прикрашати глечиками. На великі свята вивішують рушники, яким по сто років. Звичайно, тільки вдень. Сидить жіноцтво поруч на лавочці й пантрує... Яка робота? Свято, спілкування... Жаль великий буде, якщо якийсь бомж чи п’яничка потягне під пахву за собою... На щастя, обвальних випадків вандалізму не траплялося. Хіба що одного разу вночі зрізали всі троянди. Хтось, мабуть, такий чутливий, що спокусився на запах, бо пахли вони неймовірно... А ще було зграя підлітків із порожніми очима приблукала. І ніби не п’яні, але якісь наче зомбі чи обкурені... Вперлися, що хочуть забрати з собою гарбуза. З тих, що порозсідалися на возі. Красиві такі, немов велетенські помаранчі... Ой, здається, я ще нічого не розповіла про віз! Справжній, із Сумщини. Уже й свекра пані Шаповал немає на світі, а віз його, яким об’їжджав своє лісництво, тепер милує око на лівому березі Дніпра... Ось так. Але далі про підлітків... Приблукавши зграєю на чужу територію, дзявкотять, обирають загрозливу позу... Звикли, бідаки, що на них усі кричать і відганяють, наче шакалів. Тому, коли жінки спокійно звернулися до хлопців, це розхитало їхню агресивну рівновагу. Підібгавши хвоста, вони, дещо здивовані, повільно відчалили... Оце й усе. Чогось серйознішого ні Олександра Шаповал ні Людмила Лук’яненко не могли пригадати. Кажуть, що людей навпаки тягне сюди, наче магнітом, милуватися квітами. І нічого дивного немає. У Японії, наприклад, традиційне не тільки мистецтво ікебани, але й мистецтво споглядання квітів. Дітлахам тут також заняття — допомагають дорослим. Буває, щой квіточку зірвуть із клумби, і що? На них ніколи не гримають. А те, що тут загорожа, — то тільки від котів і собак, особливо навесні, коли пагінці ще тендітні.
БАБА З ДІДОМ ЗБИРАЮТЬ ГРОШІ НА ВНУЧКУ...
Ідея ляльок належить Наталі Савчук. “Треба зробити бабу з дідом”. Мовляв, який тин і подвір’я без них? І зробили. Виїхали в село, зайшли в мочари й нажали очерету. Потім висушили і, пов’язавши в снопи, привезли в Київ. Уже тут для баби Соломії та діда Панька пошили одяг, придбали хустку, бриль... Щоб по-справжньому... Тож якщо вас випадково занесе в ті краї, і ви зустрінете їх біля тину, то не поскупіться їм у скарбничку кинути копійчину: баба з дідом збирають гроші на внучку Марійку... Потім, коли ми сиділи на четвертому поверсі в спеціально прилаштованому куточку для відпочинку, я вирішила трохи розпізнати психологію, так би мовити, намацати ґрунтові води цієї активності... Зрештою, не загортаючи в позлітку, спитала прямо в пані Олександри. Її подруга, Людмила Лук’яненко, сховалася за її спиною... — Для чого це Вам? Патріархальна естетика в мегаполісі... Ностальгія? Чи не краще було б жити в селі? — Не думаю, що це ностальгія. Уже хоча б тому, що батьки мої болгари і народилась я у місті Болград Одеської області. Тож фактично не знала українського села. Думаю, все простіше. Люди тягнуться до справжнього, до краси. І це природно. Так набридла вже ця мертва пластмаса. Цемент, асфальт, чавун... Навіть оті мультики закордонні наче з пластмаси... Що вкладається в голови наших дітей? Страшно жити в цьому кам’яному мішку... Я так думаю. А ще в нашому суспільстві таки щось змінилося. Ніби хруснуло щось... Люди вже трохи поїздили, побачили світ... Хочеться чогось такого, щоб воно тебе тішило, щоб красиво було. Я вже тридцять років живу в Києві. Хоч і болгарка, але вважаю себе повноцінною громадянкою України. Щоправда, болгарської мови не забуваю... — Знаєте, довкола так професійно зроблено, Ви, мабуть, спеціальною літературою цікавитеся? — Дещо читаю. Але якісь консультації можу давати тільки на побутовому рівні. Не по-науковому. Уся моя професійна освіта тільки й того, що курси флористики з сухоцвітів. Та й багато залежить від фінансових можливостей. У нас вони невеликі. Ось на тин нещодавно збирали всією громадою. Попередній ми самі переплітали.
Не дивно, що він швидко розсипався. А цей замовили фірмі... Дорогий, сімсот п’ятдесят гривень, але принаймні років десять прослужить... (До розмови з Олександрою Шаповал приєднується Людмила Лук’яненко. Хоча перед тим сахалася диктофона) — Шура і Наталя Савчук це в нас такі дві “творчіскі лічності”, що коли б у них була можливість, то вони аж до гідропарку понасаджували б квітів... — Квіти квітами, але як Ви відважилися ось цю височенну стіну обклеїти кахлями й розписати? — Це ж бойлерна. Вона була сіра, як мара. Дивишся з вікна чи балкона й аж нудота підходить. У нас якось одночасно виникла ідея розмалювати стіну. Навіть за законом Фен-шуй... — Як-як, за яким законом? — Це японське вчення, в основі якого лежить гармонія. Будинку, інтер’єра, людських стосунків... У домі повинно бути якнайменше гострих кутів. Правильно підібрані меблі згладжують їх. Дуже важливо правильно розташувати ліжко і дзеркало. Це спеціальна наука. Якщо дотримуватися основного, тоді буде гармонія в сім’ї. Багато хто підсвідомо відчуває, що в нас тут гарно, що аура здорова. Це ще й тому, що поруч школа і дитячий садок... — Але ж діти галасують... — То й що? Коли багато дітей, вони витворюють прекрасну ауру. Захисну. Нехай кричать. Від них іде позитивна енергія. Інколи мені здається, що я чогось не досягла, хочеться ще щось зробити. Але у мене немає можливості. Я — домогосподарка. Сім’я, різні проблеми... — До речі, чи всі сусіди солідарні з Вами? — Не всі, є такі, що демонстративно крутять пальцем біля скроні, мовляв, божевільні, займаються незрозуміло чим... Та ми не ображаємося. Бо коли Бог не дав відчуття краси, то й не навчиш. Бачили на клумбі червоний гранітний камінь? Це ми його з будови притягнули. Коли вирили котлован, почався дощ, він намочив граніт і той заграв багряною барвою. Такий красивий, що я вирішила його прилаштувати для наших клумб. Сірий асфальт, чорна земля і червоний граніт... Заплатили екcкаваторнику десять гривень і він нам його викопав.
НА ТЛІ ПОЛІТИЧНОГО ЛИЦЕДІЙСТВА...
У кімнатці, в якій розмовляємо, за проектом радянських архітекторів, мабуть, повинні були б сушити білизну. Але жінки тут зробили собі веранду. Зручні фотелі, столик... Вечорами разом п’ють чай, розмовляють. Коли в когось іменини, то частуються також тут. Випікають солодощі, наливають у келихи десертне вино. Сухе, кажуть, щось не те, кисле... Пані Олександра любить курити кальян. Особливо увечері, коли захід сонця приваблює химерні сутінки. Тоді зелений вітраж в останніх променях сонця віддзеркалює неймовірну смарагдову барву... Жінки принесли мені альбом із фотографіями. Один із багатьох. Я спочатку злякалася, що ось будуть зараз поіменно називати всіх родичів, друзів, колег. Але помилилася. Цей альбом не що інше, як архів їхньої шестирічної творчості. Тут і світлини всіх квітів, які почергово, в залежності від пори року, змінюють одна одну. Гортензія, клематіс, лілія, вербена, декоративні соняшники, айстри, хризантеми... Не перелічиш... У жінок є мрія: хочуть зробити альпійську гірку. Це така висока клумба, обкладена каменем, зі спеціальними рослинами, які ефектні в будь-яку пору року... Коли світлина за світлиною почали гортатися фотографії дітлахів, я подумала, що це просто свято якесь у дитячому садку... Хлопчики й дівчатка в карнавальних костюмах... Виявилося, що режисура цих дитячих карнавалів також справа рук наших жінок. І Новий рік, і свято Осені. Тоді випікають пиріжки, ліплять вареники, а дітей наряджають у фантастичні костюми. У спеціальній комірчині їх майже шістсот! Людмила Лук’яненко хоч і страждає від присутності диктофона, не витримує: “Уявляєте? Випрані, випрасувані, висять на плечиках. Усе підібрано ідеально, навіть трусики і біленькі шкарпеточки...” Карнавальна краса первинно лежала жмутом на гуманітарних веретах. Потім у рух йшов пральний порошок, ножиці, швейна машинка, гірлянди, сріблясті блискітки, мереживо... У залежності від настрою і сприйняття, кімната по черзі перетворювалася на балаган або феєрію... Це ж яку треба мати наснагу, щоб цим займатися... Може, думаєте, що вони одинокі, не мають дітей? Із цим усе гаразд: і чоловіки, і діти... Чудеса. Які ж вони гарні, ці жінки... Прості, добрі, розумні. На тлі огидного політичного лицедійства їхній тин і помаранчеві гарбузи такі тривожні та беззахисні... “Мабуть, вам більше відомо, скажіть, що ж це сталося? Ми всі дні були на Майдані... Що ж буде далі?” Мов діти, збентежили мене...
z
Уляна ГЛІБЧУК Фото Олександра ГАЛАТИ
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
