“Ми все ще живемо на спадщину, не бажаючи творити власне багатство”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХ
Слово Просвіти, №38 за 2007 рік
а лише на основі простого антагонізму стосовно зовнішнього об’єкта. Якщо Росія проти НАТО — то ми маємо бути обома руками за! Якщо в СРСР була планово-адміністративна економіка, то у нас має бути абсолютно вільний ринок і то якнайшвидше!.. Травматичний досвід співжиття з Росією викликав появу комплексу, який виявляється саме в такій вторинності дій та бажанні втечі куди завгодно, аби тільки якнайдалі від демонічного архетипу Москви як уособлення “метафізичного зла” — центрального елементу ретроспективного націоналізму. Така прив’язаність призводить до того, що український націоналізм фактично стає дзеркальним відображенням націоналізму російського, з точністю до навпаки копіюючи всі його рухи. Без знищення прив’язки ми приречені вічно танцювати цей божевільний танок, і годі навіть мріяти про якусь самодостатність. Ліберальність означає зануреність українського правого руху в ліберальний дискурс із яскраво вираженими українськими етнокультурними та лінгвістичними акцентами. Ліберальність є чи не найнебезпечнішою хворобою українського націоналізму, що перетворює його на малоцікаву й аморфну “націонал-демократію”, явлену в лібералізованих етнографічних гуртках. У цьому контексті вкрай важливо зазначити, що саме слово “лібералізм” націоналісти загалом помірковано критикують, але при цьому надають йому неадекватного змісту. Під “ліберальністю” в таких випадках розуміють пасивність, нерішучість, зрадливість, непослідовність, тобто коли націоналістичний публіцист критикує лібералів, то він критикує їхню нерішучість у досягненні цілей, але аж ніяк не самі цілі. З цього випливає, що націоналіст і ліберал мають, по суті, спільні цілі, тільки націоналіст рішучіший і послідовніший у їхньому досягненні. Тобто виходить приблизно так: ліберали обіцяють вступити в НАТО і ЄС, але ніяк не можуть, бо вони нерішучі, прийдуть націоналісти і вступлять; ліберали хочуть створити абсолютно вільний ринок, але не можуть, прийдуть націоналісти і зроблять. І цей дегенеративний абсурд — загальне місце у “націоналістичній” публіцистиці! Хоч як прикро, але “націоналісти” позиціонують себе як “рішучих лібералів” і “правильних, послідовних помаранчевих”, тобто критикують помаранчевих не за їхні принципові основи, а лише за їхню нерішучість у досягненні цілей, “які для всіх спільні”! Таке “позиціонування”, крім завчасної згоди на марґіналізацію, ще й на руку різного роду комуністам і прогресивним соціалістам, які у своїй пропаганді малюють українських націоналістів як найзапекліших борців за вступ до НАТО й “західний спосіб життя”, такий собі “передовий загін лібералізму й американізму в Україні”. Пасивність виявляється в усьому, починаючи від ідеологічних установок і закінчуючи конкретними методами боротьби. Дотепи про “революційних продавців книжок” (вигадані й поширювані, до речі, самими українськими націоналістами) вже стали хрестоматійними. Але іронія в тому, що в тих книжках якраз пишуть про активні методи боротьби, агресивність і чин заради чину. Ілюзорність означає безоглядну й наївну віру в те, що як тільки вдасться донести до “широких зденаціоналізованих мас” якесь майже сакральне знання (яке, знову ж таки, майже завжди стосується інтерпретації історичних подій минулого), то це автоматично призведе до їхнього (мас) прозріння та навернення до українського націоналізму. А ситуація, коли це сакральне знання не призводить до очікуваного ефекту, викликає в українського націоналіста болюче нерозуміння й розгубленість. Культурництво — ще одна болячка українських націоналістів. Це зведення усього спектра проблем, які потребують розв’язання в українському соціумі, до питань так званих “гуманітарних” і розуміння національної культури як примітивної шароварщини і колгоспної творчої самодіяльності.
Далі буде.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
