Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Стоїть сторозтерзаний Київ і двістірозіп’ятий я”. П. Тичина · с. 10сторінка оригіналу ↗

НЕВІДОМИЙ ТИЧИНА

Слово Просвіти, №38 за 2007 рік

20 вересня о 17 год. у столичному Будинку вчителя відбудеться літера7 турно7мистецький вечір з нагоди 1007-річчя написання Павлом Тичиною першого вірша “Блакить мою душу обвіяла” та 407-річчя від дня смерті ви7 датного українського поета. Наші публікації — жмуток вересневих квітів на могилу незабутнього автора “Арф…” і “Сонячних кларнетів”. Ніна ГНАТЮК Коли заходить мова про Павла Тичину, кожен з нас, і молодий, і літній, згадує набір хрестоматійних віршів радянської доби — “Партія веде”, “Чуття єдиної родини”, “На майдані коло церкви”… Але ніхто, майже ніхто не цитує ранньої лірики поета, якою Павло Тичина ввійшов у світову літературу, здобув визнання геніального поета, обезсмертив своє ім’я. Життєвий і творчий шлях Павла Тичини — тріумф і трагедія, яскравий взірець того, як геніальний дух рятував слабке тіло і загинув сам, бо випробування славою з одночасним катуванням страхом не кожен може перенести. Не будемо строгими суддями людини, яка, народившись з князівською поставою, змушена була блазнювати при найвищих вельможах соціалістичної епохи. Перечитайте блискучу літературознавчу працю Василя Стуса “Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)” і ви зрозумієте, що йому, Тичині, судилася доля генія, але генії радянській епосі були непотрібні. І щоб не піти на Соловки, поет одягає на своє високе чоло лавровий вінок державного співця. Той вінок виявився терновим. Яким же був Павло Тичина, чиє земне життя завершилося 16 вересня 1967 року в Києві, на Рєпіна, 5, де зараз літературно-меморіальний музей автора “Сонячних кларнетів”? Що любив Павло Тичина? Насамперед музику. Мав прекрасний слух. У його робочому кабінеті стояло фортепіано, він любив бандуру. А ще малював. У квартирі-музеї побачите його роботи. Був надзвичайно добрим. Усе життя піклувався про численних родичів, постійно слав комусь грошові перекази. А коли запрошував до себе на квартиру молодих поетів, обов’язково примушував їх теж брати гроші. На книги і, звичайно, на хліб. Павла Тичину звикли вважати людиною обережною, поступливою, але це не зовсім так. Він міг бути і суворим, не поступатися принципами. Коли приймали сумнозвісний закон про зміцнення школи з життям, про право батьків добровільно обирати мову навчання дітей, Павло Тичина зрікся “сану” Голови Верховної Ради України, щоб не примушувати депутатів голосувати за цей закон. Коли побачив, що не переконав Коротченка у шкідливості такого закону, то сказав, що він уже старий, не все розуміє і не зможе за таких обставин головувати під час засідання. Головою Верховної Ради України став Корнійчук. Закон пройшов, як по маслу. Про ввічливість і шляхетність Тичини ходять легенди. Він завше поступався дорогою іншій людині, а зустрічні — йому, тому часто в дверях Спілки письменників можна було побачити Тичину, який вмовляє когось пройти першим. Або така історія. Кожен поет любить писати за певних обставин. Єсенін перед тим, як писати, завше одягав чисту сорочку. Мопассан любив нюхати гнилі яблука, і це давало йому натхнення. Агата Крісті писала свої детективи, сидячи у ванні. Зрозуміло, голісінька. Наш видатний лірик Володимир Сосюра писав за столом, але теж без одягу. Так захоплювався творенням вірша, що забував, у якому він вигляді! Якось заходить у московському готелі до В. Сосюри М. Рильський з кількома поетами, випили. І вирішили розіграти Тичину таким чином. Кажуть Сосюрі, який уже перехилив кілька чарчин, що Тичина про нього щось лихе сказав. Емоційний Сосюра відразу ж кидається в номер до Тичини з’ясовувати стосунки. Стукає. Павло Григорович відчиняє і мало не непритомніє: перед ним голий-голісінький Сосюра. Але Тичина вдав, що нічого особливого не трапилося, галантно запрошує його в номер, пропонує крісло. Володимир Миколайович механічно сідає. І починається розмова. Довга, ввічлива. Десь на хвилині двадцятій Сосюра випадково опускає очі собі на коліна, потім переводить погляд вище і схоплюється, як від електричного струму. Просить пробачення і халат. Тичина подає йому халат і люб’язно відчиняє двері. А червоний від горілки, сорому і злості видатний український поет стрілою летить до Рильського з’ясовувати стосунки. Тичина любив самотність. У студентські роки жив на різних квартирах. Обридли йому компанії, тож вирішив знайти затишну кімнату. І ось тоді доля привела його на Кузнечну. Тут він і зупинився восени 1916. Двоповерховий будиночок належав вдові Катерині Кузьмівні Папарук. Молодий поет для вдови і її доньки Ліди став за сина і за брата. Будиночок цей пережив громадянську і Велику Вітчизняну, а ось у період, коли Київрадою керував улюбленець Брежнєва Згурський, не зміг вистояти. Знесли і побудувати на його місці гаражі. До кінця життя Тичина вже не розлучиться з цією сім’єю. Хоч Лідія Папарук офіційно стала Лідією Тичиною аж у п’ятдесят першому. “Обнімаю кріпко, цілую і в уста, і вушко, і в носик”, — таким ніжним був Тичина в листах, які надсилав дружині з різних кінців світу. Він дуже любив дітей. Але в їхній шестикімнатній квартирі дитячий сміх не лунав. Павло Тичина хотів прожити життя як Сковорода, як Шевченко — неодруженим і бездітним. Жінка — це найвища насолода, але й гріх. Не перед Богом, а перед творчістю. Геній хотів віддати всі сили творчості, не витрачати часу і душі на зайві клопоти, потрясіння, хвороби дітей. Тичина знав ціну своєму обдарованню, відчував, що геній народжується раз у століття, і тому не хотів розпорошувати сили, як багато хто з його високоталановитих колег. Тут варто сказати й про те, що діти геніїв дуже рідко бувають високоталановитими. На дітях природа, як кажуть, відпочиває. А раптом вони народяться такими, що стануть докором сумлінню батьків? Лідія Петрівна прийняла на свої тендітні плечі тягар життя з ним, відмовилася від щастя материнства, вичитувала коректуру його книг, деяким збіркам навіть давала назви. Вона була матір’ю багатьох його ідей, задумів, образів. Вона жі передала державі квартиру під музей. Була єдиною жінкою для нього протягом останніх трьох десятиліть. Мадонни, Ундіни, Гудруни, Ізольди мої Злотокосі, любив я вас тисячу тисяч, а жінки не знаю ще й досі. Стрічав я вас тисячу тисяч, і все ж не знаходив по спаю. В еротику кличуть поети, а я її знаю й не знаю. Дата під цим віршем — Харків, 1923 р. Лідія Папарук не змогла без Тичини, сіла в поїзд і сама приїхала до нього в Харків. Там вони і стали близькими. Але вийшла заміж вона за Тичину аж через сімнадцять років. Зустрічалися то в Криму, то на Кавказі, то в Києві, то в Харкові. Вона не відступала, хоч Тичина вмів закохуватися і його теж любили. Імена кількох жінок, яких кохав Тичина, відомі нам. Палкою любов’ю юності була Поля Коновал. Це була драма поетової душі. Поліна зрадила Павлові, його ідеалам. Фраза “Поля зрадила” переслідувала поета до кінця життя. Була в Поліни сестра Нюся, яку він називав Інною. Це їй, Інні Коновал, присвячено рядки “О, панно Інно”. Дослідник творчості П. Тичини Станіслав Тельнюк переконаний — поет ніжно любив Інну. Він узагалі любив закохуватися в сестер. Сестри Коновал, сестри Котови, сестри Пилинські. А ще була Оксана Петрусенко, співачка світового рівня. Співала ж дзвінко, дужо, незрівнянно! А голос був — із чистого срібла! Ой рано, рано, дуже рано, Оксано, ти від нас пішла! Коли померла Оксана Петрусенко, він цілий день сидів, обхопивши голову руками, і плакав… Павло Тичина по-синівському любив односельців. На гонорар, отриманий від “Сонячних кларнетів”, купив для хліборобів рідного села трієр. А на гонорар за друге видання збірки “Плуг” придбав для Пісок бібліотеку. Трієр згодом загубився в сусідньому селі, а книги з бібліотеки пісківчани розтягли на куриво. Не любив горілки. Не терпів цигарок. Міг випити лише невеличкий келишок лікеру. “Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху”, — це рядки зі збірки “Замісць сонетів і октав”. Лідія Петрівна мала гарний голос. Вони любили співати вдвох. Тичина видрукував кілька десятків збірок. Вийшло академічне видання в 12 томах — 15 грубезних книг. А чистими, народженими з натхнення, з музики, з глибин душі залишилося всього чотири — “Сонячні кларнети”, “Плуг”, “Замісць сонетів і октав”, “Вітер з України”. Двічі Павла Тичину висували на Нобелівську премію, але він відмовлявся брати участь у конкурсі. Про творчість Тичини видрукувано сотні книг, досліджень. Та зпоміж усіх мене вражає глибиною, тонкістю розуміння кожного образу дослідження Василя Стуса “Феномен доби”. Саме ця праця і стала звинуваченням під час розгляду його справи в суді на початку осені 1972 року. Доктор філології Арсен Каспрук назвав її “антирадянською писаниною”. І Стуса відправили у спецтабори. Про Павла Тичину можна розповідати багато. Але схід і захід сонця в його творчості потрясають. Читайте Тичину. І відчуєте — щось у душі заворушиться…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин