Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“У часи німоти вистачить Слова”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ЛЮДМИЛА ТАРАН: «ПОДОЛАТИ КОМПЛЕКС ЖІНКИ#ЖЕРТВИ»

Слово Просвіти, №38 за 2007 рік

Невипадково, напевне ж, збігся в часі вихід збірки новел “Ніжний скелет у шафі” (К.: “Дуліби”) та книжки літературно7критичних статей “Жіноча роль” (К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”) Людмили ТАРАН, а також укладеної нею антології “Тіло чи особистість? Жіноча тілесність у вибраній малій українській прозі та графіці кінця ХІХ—по7 чатку ХХ століття” (К.: “Грані7Т”). Як журналістка ця авторка має бага7 то публікацій і окрему книжку про роль сучасної жінки в суспільстві. АБЕТКА ВІДОМИХ ІМЕН — Пані Людмило, Ви більш відомі як поетеса. І ось — книж7 ка новел “Ніжний скелет у ша7 фі”, що, як на мене, не дуже на7 дається до серії “Для дамської сумочки”, у якій вона вийшла. Ви пропонуєте серйозну розмо7 ву. Однак тексти дуже легко чи7 таються і матимуть широку жі7 ночу (і не тільки) аудиторію. Так вийшло само собою чи Ви свідо7 мо підлаштовувалися під певне читацьке коло? — Ідею “книжки для дамської сумочки” заклало видавництво “Дуліби” у проекті-серії. За логікою видання, мені потрібно було адаптувати так звані жіночі проблеми для сприйняття певної аудиторії. Надзвичайно цікаво було працювати в новому для мене ракурсі. Раніше я писала про жінок статті та есеї. Виникла потреба збагнути на іншому рівні, що ж таке жіноче письмо, хоч кілька років тому я видрукувала книжку “Жінка як текст”. Нині “від себе” спробувала артикулювати жіночий, відмінний від чоловічого, досвід. Адже існує цілий пласт проблем, які й досі сприймають як марґінальні, неважливі. Це, наприклад, самоідентифікація жінки, її самоствердження чи тілесність у широкому сенсі. Усе те, що складає специфічний жіночий досвід, у нашому випадку варто розглядати з погляду постколоніальних проблем. До речі, наші національні, зокрема, мовні проблеми і загалом проблеми самовизначення — в одній низці з тим, що складає проблемне поле реального, а не декларованого, стану і статусу сучасної української жінки. Хотілося сказати, що жінка може і повинна сама розпоряджатися своїм життям. Вона не мусить миритися зі становищем жертви. Тому, хоч про кого пишу, — художницю чи домогосподарку, бізнес-вумен або селянку — свідомо майже скрізь пропоную вихід із ситуацій, коли жінка в той чи інший спосіб зазнає дискримінації та експлуатації. — Про це добре говорити тео7 ретично. А в реальному житті ук7 раїнська жінка, надто на селі, фактично не має вибору. Візьмі7 мо Вашу новелу “Звичайна істо7 рія”, яку так вирізнив Василь Ге7 расим’юк на презентації книжки у Національному музеї Шевчен7 ка. Текст, написаний від першої особи, вражає глибиною і прос7 тотою проговорених дуже складних для української куль7 тури проблем. Як Ви наважили7 ся деміфологізувати жінку7се7 лянку7матір і “святе” для нашої традиційної культури село як оберіг моральності? Ваша геро7 їня — це присуд такій міфології. Чи не остерігались гострого несприйняття такої позиції? — Не думала про поруйнування міфу. Я писала правду. І самою назвою хотіла підкреслити: особливо на селі жінка залишається заложницею патріархального світу. Вона страждає, але звично повторює: “Така наша доля”. Це жахливо. Вона зв’язана страшним побутом, чоловіком-п’яницею, навіть власними дітьми. Отже, вся відповідальність, увесь тягар життя падає на жінку. Та про це чимало написано до мене, мені ж хочеться “надати слово” сучасній міській жінці, такій, як я: рефлексуючій, яка шукає нових шляхів у житті. Жінка не має забувати, що, крім народження дітей, у неї є й інші покликання. Через те надзвичайно цікаво, як сучасна жінка бачить себе у мінливому світі. — Саме тому Ви й написали розвідку про автобіографізм у сучасній жіночій українській прозі? — Так, це основна проблема моєї книжки “Жіноча роль”. Я простежила різні стратегії автобіографізму у повістях Оксани Забужко та Теодозії Зарівної, романі Ніли Зборовської, есеї Євгенії Кононенко, листах і щоденникових записах Ніни Матвієнко. Досі у нас побутує думка, що мемуари й автобіографічна проза — прерогатива чоловіків: мовляв, тільки вони можуть сказати щось важливе світові. Свого часу Соломія Павличко нарікала, що українські жінки-автори бояться писати від першої особи. Мені здається, я вловила тенденцію, що набирає обертів: коли раніше письменниці “замовчували себе”, нині з’являється дедалі більше відвертих текстів про власне життя, осмислення його. — Щодо відвертості, маєте на увазі передусім сексуаль7 ність? — Не тільки. Та й сексуальність — лише один бік феномену тілесності. Елен Сіксу недарма писала: “Більше, більше тілесності!” Така настанова по-іншому структурує жіноче письмо. Це я намагалася простежити на прикладі творів наших письменниць. А ще необхідно було вдатися до “археології”: перечитати й збагнути, як жіночу тілесність відображено в українській класиці. — Маєте на увазі антологію “Тіло чи особистість”? — Так, перечитування хрестоматійних текстів — переосмислення начебто відомого. Жінки-письменниці зовсім по-іншому, ніж чоловіки, бачили себе. Маю на увазі передусім Ольгу Кобилянську. Та часто авторки відображають жінок через “чоловічу” оптику — і це досі триває в нашій літературі. Хоча нагромаджується інша тенденція. До речі, візуальний ряд, який додала до текстів антології мистецтвознавець Ольга Лагутенко, демонструє: графіка випереджала слово, мобільніше освоювала новий простір. — Вам не здається, що нас7 правді більшість населення ду7 же далека від цього? Чи не шкідливий для нашого сього7 дення, переобтяженого іншими проблемами, наприклад, полі7 тичними, похід на усталені цін7 ності, як7от жінка7берегиня… Міфи і стереотипи дуже зручні й вигідні. — Подумаймо, кому? Маємо осмислювати все те, що відбувається з нами. Традиційна сім’я переживає кризу. У безробіття жіноче обличчя. Якщо перед суспільством не ставити “дзеркала”, то не матимемо шансів на зміни до кращого. Наприклад, зміна ставлення до жінки, ґендерний паритет у суспільстві збагачує його економічно. Це вже в мені журналістка говорить! У зв’язку з цим хотіла б, аби чоловіки задумалися, наприклад, про відповідальність за долю тих жінок, яких вони взяли собі за дружин. Про їхню самореалізацію як особистостей. — Дехто вважає шкідливими оприлюднення феміністичних ідей та принципів ґендерної рів7 ності. Мовляв, поки що немає сенсу. Якою Вам бачиться пер7 спектива для тієї ж сільської жінки? — Вихід такий самий, як і для міської жінки: будувати життя разом із чоловіком, взаєморозуміння, взаємодопомога. Якщо чоловік трудиться заради сім’ї разом із жінкою, якщо поряд із жінкою-матір’ю — чоловік-батько, то це і є перспектива. — Вам багато вдалося сказа7 ти у виданих книжках. Дай Бог, щоб усе й прочитали адекватно. — У своєму намаганні оприлюднити певні проблеми, аби спонукати задуматися, наприклад, над роллю і реальним статусом нашої жінки, я, звісно, не самотня. Розмову вела Ірина ГРАБОВСЬКА

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин