“Щоб земля була не голодна, щоб на той рік був гарний урожай”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
ВОЗДВИЖЕННЯ ХРЕСТА ГОСПОДНЬОГО (Здвиження)
Слово Просвіти, №38 за 2007 рік
Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього — велике дванадесяте свято, одне з найдавніших, відоме з IV століття, відзначати його почали відразу після обретіння (знайдення) в Єрусалимі Хреста, на якому був розп’ятий Господь наш Ісус Христос. А сталося це так. Два з половиною століття тривали страшні переслідування християн поганами. Коли ж на римський престол вступив імператор Костянтин Великий, віра християн подолала поганство, і в Церкві запанував мир. Костянтин спочатку був язичником, а мати його, цариця Єлена — християнкою, і коли розпочалася війна між східною і західною частинами Римської імперії, Костянтин, за порадою матері, просив допомоги в Бога християнського. І коли він молився напередодні вирішальної битви, опівдні він і все його військо побачили на небі хресне знамення, що складалося з зірок, вишикуваних у формі хреста, які сяяли яскравіше за сонячне проміння. І коло нього був напис, який також складався з зірок, по-грецьки: NIKA, що означало “Цим переможене”. А вночі Костянтину в сні з’явився Ісус Христос із хрестом у руці та запевнив його в своїй підтримці, а також звелів намалювати знак хреста на прапорах і щитах вояків та носити подобіє хреста перед полками. Цар зібрав талановитих майстрів і звелів зробити хрест із золота, бісеру та коштовного каміння, і сміливо пішов на ворога. 312 р. Костянтин здобув вирішальну перемогу, а ще через деякий час об’єднав під своєю владою всю Римську імперію. Після того він оголосив християнство державною релігією, а замість Риму обрав собі нову столицю — Царгород або Константинополь. Християнство почало процвітати, будували храми Божі, створювали школи. Незадовго до смерті 337 р. Костянтин Великий прийняв святе Хрещення разом з Матір’ю — свята Православна Церква називає їх рівноапостольними. Св. рівноапостольний цар Костянтин побажав збудувати храми на святих місцях у Палестині, зокрема на місці народження, страждань і воскресіння Ісуса Христа, і знайти хрест, на якому розп’ято Спасителя. Виконати бажання царя з великою радістю взялася його мати, св. рівноапостольна цариця Єлена. 326 року вона вирушила до Єрусалима розшукувати місце, де може бути Хрест Господній. За іудейським звичаєм, знаряддя страти клали в могилу разом з тілами страчених, тому і хрест Ісуса Христа було поховано з розбійниками біля Голгофи. На початку II ст. імператор Адріан розкопав Голгофський пагорб, засипав печеру Святого Гробу і спорудив на тому місці храм Венери. За 200 років іудеї забули те місце, і тільки після довгих пошуків цариці Єлени престарілий єврей Юда показав їй це місце. Єлена наказала зруйнувати язичницький храм і відкопати печеру. Так знайшли Гріб Господній і лобне місце, біля нього — три хрести і цвяхи, якими був прибитий до хреста Господь. Окремо лежала дощечка з написом “Ісус Назарей, Цар Юдейський”. Потрібно було з’ясувати, який же з хрестів є хрестом Спасителя. За порадою Єрусалимського патріарха Макарія віднесли хрести до однієї недужої вдови і по черзі поклали на неї. Коли поклали Хрест Господній, жінка несподівано одужала. Є й інше свідчення, коли несли небіжчика на поховання, щоб упевнитись у правдивості святині, хрестом доторкнулись до тіла покійника — тієї ж миті мертвий ожив. Так Господь показав животворчу силу Свого Хреста. Цариця Єлена і патріарх Макарій із почтом радісно та побожно поклонились Хресту Христовому і цілували його. Християни, довідавшись про цю велику подію, зібралися величезним натовпом біля місця, де було знайдено Хрест: усі хотіли прикластися до святого Животворного Хреста. Та через великий натовп зробити це було неможливо. Люди просили хоч показати його. Тоді патріарх Макарій став на підвищенні й кілька разів “воздвигав” (піднімав) Хрест. Народ кланявся Хресту Господньому і вигукував: “Господи, помилуй!” Св. рівноапостольні царі Костянтин і Єлена на місці страждання, поховання та воскресіння Ісуса Христа збудували величний храм на честь Воскресіння Христового, а також на Єлеонській горі та у Віфлеємі. Цариця Єлена частину хреста принесла своєму синові, цареві Костянтину, а ікону залишила в Єрусалимі. Цей коштовний уламок Хреста Христового і досі зберігається в храмі Воскресіння Христового. А Юда, що вказав на місцезнаходження Хреста, прийняв хрещення з новим ім’ям — Киріяк і згодом його рукоположили на єпископа Єрусалимського. У пам’ять про знайдення Хреста Христового і його Воздвиження Свята Православна Церква встановила свято Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього, яке почали відзначати з 335 р. У день свята єпископи та священики прилюдно воздвигали Хрест та благословляли ним чотири сторони світу, а люди співали “Господи, помилуй!” Обряд і досі здійснюють у церквах наприкінці всеношної, Хрест, прикрашений квітами, виносять з вівтаря на середину храму і кладуть на аналої. Співаючи “Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє Воскресіння Твоє славимо”, віруючі поклоняються Хресту. Прикрашають Хрест зеленню і квітами на знак того, що через нього даровано нам вічне життя. “Хрест — хранитель всієї Вселенної, Хрест — краса церкви, Хрест — царів влада, Хрест — вірних утвердження, Хрест — Ангелів слава і демонів мука, Хрест воздвигається нині — і світ освячується!” — в цих святкових піснеспівах викладено сутність значення Животворчого Хреста для всього світу. В це свято годиться постувати, щоб поглибити благоговійний спогад про хресні страждання Спасителя. У народі це свято має назву Здвиження, яку пояснюють так: “На Здвиження земля движеться ближче до зими”. У цей час настають холодні дні, птахи відлітають у вирій, навколо панує неповторний світлий спокій. Цей настрій природи відчували люди, тому виникло багато різних повір’їв про землю та її мешканців. Згідно з традиційними народними уявленнями, від Воздвиження до Благовіщення земля спить. Період “сну”, до речі, збігається з періодом між осіннім та весняним рівноденням (весняне, за уявленнями, символізує схід сонця, а осіннє — захід, отже, зима асоціюється з ніччю). З весняним “пробудженням” і осіннім “засинанням” землі пов’язано її “відкривання” і “закривання”, поява з-під землі й відхід під землю рослин — трави і квітів, різних гадів — змій, комах. Наприклад, вірили, що цього дня “птаство і гади здвижуться у вирій”, тому не ходять до лісу, бо в лісі в цей час повно змій. Цього особливо дотримуються ті знахарі, що вміють шептати від гадюки. Існує також повір’я: щоб захиститися від гадюки, треба втікати від неї проти сонця — вона не може дивитись на сонце і повзти, тому не бачить людини. Ще вірили, що не всі гадюки влазять на зиму у вирій, а лише ті, які нікого не вкусили. Ті ж, які кого-небудь вкусили, залишаються мерзнути в холодні осінні дні. А вирій, за уявленнями наших предків, — це теплий край біля моря, де ніколи не буває зими і де живуть тільки птахи та змії: птахи — в долинах, а змії — на горбках. Першою до вирію прилітає й останньою відлітає зозуля, бо саме вона, за легендою, має золотий ключ від тієї країни. Її фольклорна традиція називає “ключницею вирію”. Про сойку, яка не відлітає до вирію, кажуть, що вона не раз туди вирушала, але вертається — або тому, що ще тепло, або тому, що вже холодно. Тому існує приказка про мляву, нерішучу, ледачу людину: “Ходить, як соя у вирій”. У моєму рідному селі на Хмельниччині вірили, що, “на Чесного Хреста вужі звиваються в клубки і ховаються в землю на зиму спати”. Оскільки моє село належить до етнографічної Волині, то можна доповнити класичними волинськими легендами про те, що “всі гади земні сповзаються в одне місце під землю і сидять там всю зиму до першого весняного грому”, а щоб не вмерти з голоду, лижуть там гадючий камінь. До Воздвиження Чесного Хреста здебільшого завершували озимий посів жита і пшениці, бо від Воздвиження до Благовіщення не можна рухати землю — ані орати, ані сіяти, ані копати — заборонено звершувати будь-які дії, що передбачають необхідність торкатися до землі — вбивати в землю стовпи, кілки, копати ямки, городити плота, закладати хату чи інші будівлі. Все це заборонялося, щоб не викликати посухи наступного літа. Надзвичайно цінний запис про жертвоприношення землі зробила я 1 вересня 1992 року від своєї матері Тетяни Варсонівни Варави, 1939 р. н., уродженки села Губча Старокостянтинівського р-ну Хмельницької обл.: “Перед Чесним Хрестом озимину сіють — пшеницю і жито. Хазяїн як має сіяти восени, то бере хліба цілушку і закопує в ріжкові, там, де має сіяти — хліб на хліб. І приказує: “Щоб хліб родився, щоб не зводився, щоб не виводився!” Для того, щоб це жито і ця пшениця мали зимою що їсти — цю шкуринку, цю цілушку хліба. Щоб земля була не голодна, щоб на той рік був гарний урожай. Так землі дають їсти”. Цей обряд поширений в усьому слов’янському світі. “Хліб з хлібом сіяти іду, аби був хороший урожай”, — приказували вс. Поляна Свалявського р-ну Закарпатської області. Хліб повинен був нагодувати землю, повернути їй силу, яку вона витратила на його вирощення, і допомогти знову відродитися. Це була жертва землі перед засівом нового врожаю. Сіючи зерно, господар говорив: “Роди, Боже, на всякого долю: і на трудящого, і на болящого, і на ледащого, і на просящого, і на крадящого, не остав і мене без хліба!”
Матеріали підготувала Людмила ІВАННІКОВА
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
