Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ми не просто відроджуємо радіоп’єсу, а створюємо власну національну школу радіодраматургії”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

ЕММА БАБЧУК: «Я ЛЮБЛЮ ЛЮДЕЙ»

Слово Просвіти, №38 за 2008 рік

Мої Ометинці від Жорнищ, де народилася відома радіо0 журналістка Емма Бабчук, — за десяток кілометрів. Туди на базар ходили мої односельці. Якось навідалася до Емми Ан0 тонівни, ми довго розмовляли на різні теми. Пропоную фраґ0 мент нашої розмови. — наша остання надія”. Допомо! жіть, мовляв, порадьте, розкажіть! Я тим щаслива. — Буває ж так, що люди обі0 йшли всіх чиновників, пообби0 вали всі пороги. І Ви для них ос0 тання пристань. Чи вдавалося допомагати? — Бувало, хоч не так часто, як хотілося б. У моїх руках лише сло! во. Колись його боялися, бо чекали належної реакції профспілки, рай! кому партії або місцевого керів! ництва. Хоч була і подвійна мора! ль, в якій ми росли: для трибуни, для виставки, для показухи — од! не, а в житті — зовсім інше. Згадую один кумедний випа! док. Учителька з Умані Валентина Василівна Діхтяр дописувала до газет, нам теж. Розказала, що їй до того набридли червоні прапори й зірки уже в період незалежності, що зайшла в держадміністрацію і висловила свою думку. А там зна! ли, що ми з нею листувалися. Ка! же: “Не встигла я вийти, а один чи! новник до другого: “Треба зняти, бо та Емма Бабчук розголосить про нас на всю Україну!” Того са! мого дня не стало радянських сим! волів! Це один випадок, а було всього багато… — Через ту подвійну мораль, певне, важко вам, Еммо Анто0 нівно, було в ефірі? А тепер що непокоїть? — Такі догми закладали з ди! тинства. У нас із братом були одні чоботи, і по черзі ходили в школу: він у першу зміну, я — в другу. Але виходили на сцену і дякували “за наше щасливе дитинство”. Але і добре втрачається з нашо! го минулого й відходить на другий план: почуття моральності й чисто! ти, колективізм — хотілося б, щоб це збереглося. Але на все свій час. — Еммо Антонівно, Ви вели передачі з багатьма відомими людьми: науковцями, поетами, художниками… Чи хтось із них став вашим однодумцем, прия0 телем, близькою людиною? — Люблю людей. Навіть тих, хто не любить мене. Є листи, дзвінки… Тепер замислюємося, хто ми, звідки, де наше коріння, куди йдемо. Це вічні питання укра! їнства. Не всі шукають відповіді на них. Я зрозуміла, що ми — народ особливий: працьовитий, добрий, який ніколи не прагнув завоювань, не нав’язував свого. Народ, який всі хотіли підкорити. Коли кажуть, що я націоналістка, бандерівка, бо пропагую своє, відповідаю: не закликаю зневажати російську

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин