Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ми існуємо в епоху, що нагадує розпад античного світу”. Микола Бердяєв · с. 13сторінка оригіналу ↗

ВИСОКИЙ МОДЕРНІЗМ ЛІТЕРАТУРИ РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Слово Просвіти, №38 за 2008 рік

Михайло НАЄНКО Майже як у Гоголя: “В ворота… губернского города NN въехала… рессорная небольшая бричка, в какой ездят холостяки…” Цього разу був не “город NN”, а дале! ченьке (понад 200 км від Києва) село Пальчик, що на теперішній Черкащині. У бричці (минувши “з вітерцем” мальовничі містечка й села Васильків, Лисянку, Звениго! родку, Калниболот1, Гуляйполе) їхав справді “холостяк”, однак не герой Гоголя, а один із маловідо! мих поетів!“хатян” Микола Кова! ленко (1887—1956)2. Був 1918 чи 1919 рік, у Києві то народжувалася-то захлиналась українська держав! ність, наш “хатянин” одержав тоді якийсь гонорар (за видані збірки віршів “Огненна сльоза”, 1917; “В кривавім тумані”, 1918) і дозволив собі провідати земляків “ресор! ною” бричкою. Від такого “шику” в нього перехоплювало дух, бо 10 років тому він залишив село лиш у благенькій одежині та з… торбою віршів під пахвою. У кількох газетах (альманахах) та в “Українській хаті” йому вдалося деякі з тих віршів опублікувати (“До співця”, “Еле! гія”, “Щастя, щастя…” та ін.), не дуже ними прославитися, але один рядок із них западе в пам’ять… Павлові Тичині й золотою луною озветься в його (як скажуть В. Бар! ка і Ю. Лавріненко) “кларнетизмі”3. Порівняймо: “Але смерть перехит! рю я, / Бо зовсім ще не умру я…” (М. Коваленко, 1912)4. “І як я вмру — не розумію: / Життя моє — одвіч! неє…” (П. Тичина, 1915)5. Це чи не найхарактерніша риса нового етапу в українському мо! дернізмі: на місце суму, безнадії й передчуття апокаліпсису ставала віра в безсмертя, у вічність життя. А проймалися цією вірою, як бачи! мо, і не завжди вдатні віршуваль! ники, і поети чистого, як щира ду! ша, слова. На чому могла ґрунту! ватися та віра? Більш знаним М. Коваленко був як автор поетичної збірки “Під хрестом життя”. 1910 р. вона поба! чила світ у Києві за сприяння С. Єфремова (земляки ж!), а через рік її перевидано і в “закордонно! му” тоді Львові. Прикметна в ній бу! ла метафорична назва, яка симво! лізувала тяжкий хрест української неволі й віру в те, що до розп’яття на тому хресті справа не дійде. 1917—1919 роки показали, що втому був резон: лютнево!жовтне! вий переворот 1917 р. в Петербур! зі6 спричинив у тодішній Російській імперії “парад суверенітетів”, і Ук! раїна проголосила себе спочатку суверенною республікою в складі імперії, а на початку 1918 року — й цілком незалежною. Поети, як зна! ємо, володіють якимось “бічним чуттям”: навіть у найпохмуріші часи вони здатні (як “рядовий” у літера! турі М. Коваленко чи майбутній “князь” поезії П. Тичина) несподі! вано відчути, що “їхнє” життя — “одвічнеє”. Можна пробачити їм “локальність” такого (лише з Украї! ною пов’язаного) оптимізму, бо ж надто болючим і тривалим було че! кання його… Протягом двох революційних років змінилося три форми дер! жавного правління в Україні (Укра! їнська Народна Республіка — Геть! манат — Директорія), паралельно з ними “гуляла” в різних реґіонах України й отаманщина (більші й менші напіввійськові з’єднання на чолі з “батьками!отаманами” на кшталт Махна, Григор’єва, Зеле! ного та ін.), а в 1920—1921 роках з усім цим покінчили кровожерні вій! ська “перефарбованої” Російської імперії. Переінакшену, її спочатку назвали Російською Федерацією, а згодом (1922 р.) — есесером (СССР). Силою втягнутій у той есе! сер Україні надали офіційний ста! тус липово!рівноправної республі! ки — УСРР, яку пізніше (через не! пристойність абревіатури) заміни! ли на “пристойнішу” — УРСР (Ук! раїнська Радянська Соціалістична Республіка). Як (у ширшому розумінні) впливали ці події на розвиток но! вітньої історії й літератури? Для ук! раїнського письменника В. Винни! ченка вони були початком нового відродження нації7, для російсько! го І. Буніна — “проклятущими дня! ми” (свої записи 1918—1920 рр. він назвав “Окаянные дни”)8, а фі! лософ!емігрант М. Бердяєв за! примітив у них темряву нового Се! редньовіччя. “Я означив би наш час, — писав він 1923 року, — як кі! нець нової історії та як початок но! вого Середньовіччя… ми існуємо в епоху, що нагадує розпад антично! го світу”9. Для найпереконаніших письменників!модерністів, які орі! єнтувалися на світ краси і прагну! ли утвердити в правах спочатку просто індивіда, а потім і надлю! дину (за Ніцше — “Ubermensch”), означений Бердяєвим розпад оз! начав цілковитий крах їхніх ілюзій: у них на очах краса розліталася на шмаття, як чисте плесо — на бриз! ки, коли в нього кинути каменюку. А обожнюваний модерністами ін! дивід у реальному житті поступово почав набувати рис інд!іота. Ко! рінням своїм цей інд!іот сягнув у… вчення звульгаризованих теорети! ків розвитку цивілізації Карла Мар! кса і Фрідріха Ніцше. “Екстреми ся стрічають”, — казав І. Франко. Хоч К. Маркс був сповідником колекти! візму, а Ф. Ніцше — “юберменшів! ського” індивідуалізму (“Гомунку! лів пекли й варили, — / То “Uber! mensch”, то “колектив”10), нап! рямні їхніх візій несподівано пе! ретнулися. І насамперед на шляху пошуків замінника Бога на землі. К. Маркс вважав, що на Його місце прийде безбожник!пролетаріат і так “добро может быть осущест! влено через зло”11. Ф. Ніцше на місце Бога поставив “не что иное, как дьявола” і навіть “осмелился дальше всех пройти по личному пути атеизма, раскрыв его сущ! ность ценою “сверхчеловеческо! го” эксперимента над самим со! бой… он закончил свою жизнь ду! шевнобольным”12. У певному ро! зумінні, теорії Маркса — Ніцше бу! ли не дуже прихованим шельму! ванням християнства з позицій юдаїзму, але хто тоді над цим за! мислювався? Інд!іоти від К. Мар! кса (бомжуватий юрист, який ніко! ли не працював за фахом, В. Улья! нов!Ленін, і недовчений семіна! рист, що “перебивався” тюрмами та засланнями, Й. Джугашвілі!Ста! лін), захопивши владу, свою діяль! ність базували на марксовій теорії “світової революції”; відчуваючи авантюрність своєї вигадки (звер! німо увагу, що обидва свої справ! жні прізвища заховали під псевдо! німи!), вони в різні кінці світу роз! силали зі спецзавданнями і туго набитими гаманцями підривну агентуру, а в окремо взятій імперії (СРСР) канонізували диктатуру творця світової революції — про! летаря (насправді диктатуру однієї — псевдокомуністичної — партії) і… шлунок. Творчість і духовність вони проголошували “надбудо! вою” над шлунком. Як підсумок — “органічна й досі неподільна куль! туро!цивілізація розпадається на, сказати б, “чисту” культуру й “чис! ту” (голу) цивілізацію, і між ними постає зловісна прірва… Постає диявольський міф про класи, що перетинає живе тіло народу. Лю! дину відривають від землі й приро! ди, що є ґрунтом усілякої творчос! ті. Врешті, викорінена й атомізова! на людина випадає з органічної системи всесвіту, зриває свій зв’язок з природною творчістю, а відповідно і з самим Творцем…”13. За двадцять пореволюційних років ці інд!іоти винищили найпотужні! шу творчу інтелігенцію. Цим здій! снено замах на генетичний код кожної нації, яка входила до складу імперського СРСР. А Європа… Там 1918 року теж розпалася одна з найбільших імперій минуло! го — Австро!Угорська. До її складу входила й частина Західної Украї! ни. Через деякий час там прийшли до влади свої інд!іоти. По!фашист! ськи орієнтуючись на ідею надлю! дини Ф. Ніцше, вони або намага! ються створити нову імперію — ти! сячолітній Рейх (німецький “юбер! менш” А. Гітлер), або встановлю! ють фашистські режими в Італії (Б. Муссоліні), Іспанії (Ф. Франко) та інших країнах. У Європі й світі зчиняються такі криваві оргії, що в них гине більше людей, ніж загину! ло у війнах за всю післяантичну по! ру. Тільки за час так званої грома! дянської війни в Росії (1917—1921) наклали головами “15 миллионов… своего населения”14; всі вони ціл! ком на совісті першого в “новій” Росії інд!іота В. Леніна. Його нас! тупник Й. Сталін закатував голодо! морами, репресіями та війнами близько 100 мільйонів того “насе! ления”. Друга світова війна, пере! могу в якій комуністичні ортодокси і досі приписують Й. Сталіну, за! брала близько 50 мільйонів жит! тів15, а під час похорону цього ти! рана (1953) загинуло близько трьох тисяч… ідіотів. Тут вживаю це сло! во в первісному значенні (в перек! ладі з грецьк. ідіот — невіглас), за! позичивши його в голови сталін! ського КДБ Лаврентія Берії. Він не дозволив своєму синові йти на по! хорон Й. Сталіна, сказавши: “Не ві! домо, що вчинять ті ідіоти, які не встигли віддати честь тирану за йо! го життя; а тепер, прагнучи “надо! лужитись” перед мертвим, можуть що хочеш вчинити!” Слово “тиран” не знає, скільки голів полетіло з пліч в азійських країнах — Китаї, Кореї чи В’єтнамі, в африкансько! му Конго чи на американській Кубі, які через тридцять!сорок років піс! ля лютнево!жовтневого переворо! ту в Росії теж захопилися колекти! вістським інд!іотизмом К. Маркса. Пов’язувати все це з відхре! щенням модерністів від колекти! візму та з їхньою орієнтацією на ін! дивідуальність, звичайно, не мож! на. Або не настав час, щоб зрозу! міти: Ісус Христос теж не закликав нікого до хрестових походів, а скільки їх було і скільки життів вони забрали?! Ще раз прислухаймося до ви! словлювань М. Бердяєва про “кі! нець нової історії” та Є. Маланюка про зловісну прірву між культурою й цивілізацією; звернімо увагу на те, що сучасні політологи Росії при нагоді не забувають пробурчати: лютнево!жовтневий бунт, варвар! ське знищення царської сім’ї тощо спровокували… поети російського “срібного віку”, тобто модерністи! символісти (К. Бальмонт, Ф. Сол! логуб, В. Брюсов, О. Блок та ін.). Вони, мовляв, своєю творчістю по! сіяли зерна нігілізму в ставленні до “отечества”, “народа” і “государя”, внаслідок чого виникла типова для Росії “смута” і захопили владу… 1 Офіційно це містечко мало тоді й має нині назву Катеринопіль, але ще до середини ХХ ст. літні люди послуго! вувалися назвою Калниболот. 2 У збірнику “Українська хата” (К., 1990. — С. 84) упорядник його Вал. Шевчук писав, що відомостей про М. Коваленка немає. Пізніше їх зібрали вчитель!поет Я. Івашкевич, літерату! рознавці В. Поліщук і М. Пономаренко, внаслідок чого в “УЛЕ” з’явилася від! повідна стаття про поета (Т. 2. — С. 509). 3 Див.: Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. — К., 2005, — С. 757. 4 Українська хата. Поезії 1909— 1914 рр. — К., 1990. — С. 86. 5 Тичина П. Зібр. творів у 12 т. — К., 1983. — Т. 1. — С. 304. 6 Згідно з радянською історіогра! фією, в лютому 1917 р. в Російській ім! перії відбулася “буржуазна” (зі знаком “мінус”), а в жовтні того самого року “пролетарська” (зі знаком “плюс”) ре! волюції. Нині утверджується думка, що ті революції були (передусім лютнева) “предательским ударом в спину, после Україна переживає найсумніший ювілей: 750-річчя національ0 ної катастрофи, що сталася внаслідок розстрілу радянською владою духовного відродження 20—300х років ХХ ст. і спричине0 ного нею Голодомору 1932—1933 рр. Ці події знайшли віддзер0 калення у творчості українських письменників, змінивши есте0 тичну парадигму модернізму як художнього напряму кінця ХІХ— початку ХХ ст. Пройшовши шлях “раннього” (І. Франко, Леся Ук0 раїнка, О. Кобилянська), “відчутого” (В. Стефаник, М. Черем0 шина, М. Коцюбинський) і “декларованого” (М. Вороний, О. Олесь, “молодомузівці” і “хатяни”), модернізм набув, як і в усіх європейських літературах, ознак “високого”. Про деякі ри0 си високого модернізму в українській літературі часів “розстрі0 ляного відродження” йдеться у циклі статей Михайла НАЄНКА.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин