Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Головна чеснота — не чистота крові, а православна віра та повага до власності громади”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ПІД ДЕВІЗОМ ГЕРБА «АБДАНК»

Слово Просвіти, №38 за 2008 рік

Людмила ДЕХТЯРЬОВА Уночі після Дня Незалежності отримала лист. Печатка на ньому була схожа на тризуб. Гетьман Богдан висловив споді! вання, що зможу розповісти охо! чим про геральдичний знак W на цій печатці. Таке траплялось і рані! ше, тому спокійно чекала продов! ження сну, схожого на сторінки ли! царського роману. Старовинні замки, сурмлять герольди, хтось падає з коня під час турніру. Як це хвилювало в юності, та й зараз теж. Тож до бою за честь герба “Абданк”! * * * Символ W — один із найстарі! ших геральдичних знаків лицарс! тва Середньовічної Європи. Тоді ще існувало Київське князівство. У старовинних гербовниках слов’ян! ських держав є легенда, що цей знак вперше з’явився на гербі чеха Скуба. Його висвятив у лицарі ко! роль у ХІІІ ст. Тож Скуб мусив термі! ново скласти власний лицарський девіз. За правилами геральдики, текст девізу узагальнювали на зображенні герба на щиті — щит не може бути порожнім. Усі слова Скубового девізу по! чиналися на V: Veritas, Viktoria, Vir! tus et Vita. У перекладі з латини — “Істина, Перемога, Життя як Стій! кість (або Мужність та Життя)”. За правилами, девізу відшукали ге! ральдичний символ — знак W. Із таким девізом лицар не має досить войовничого вигляду. Скуб був звичайним обивателем, а ге! роєм став зовсім не зі зброєю в ру! ках. Місто жило, остерігаючись страшного ненажерливого змія, якого громада мала годувати. Ко! ли йшло до того, що, окрім себе, годувати нема чим, Скуб узяв шку! ру ягняти, заклав сірку та смолу і підсунув змієві. У того запалали нутрощі, й він випив майже всю річку. Звичайно ж, луснув, а Скуба нагородили лицарським гербом. Минуло трохи часу, і знак W от! римав геральдичну назву “Аб! данк”. Марно шукати це слово в словниках, бо воно походить від вислову. Якого саме, дізнаємось у гербовнику. Король Генріх якось приймав польського посла Скар! бека. Хизуючись скарбницею, ска! зав щось образливе для Польщі. Посланець короля Болеслава знайшов гідний дипломатичний жест: зняв власний золотий пер! стень і додав до коштовностей ко! роля. Той також не схибив у двобої гонорів, а дуже чемно відповів: “Habe dank”, тобто “Подяка за скарб”. Так ці слова перетворили! ся в геральдистів на “Абданк”. Рід графа Скарбека походив від Скуба і мав на гербі W. Тому саме цей знак названо “Абданком”. Гербом “Абданк” володів пра! вославний шляхтич русин Михайло Хмельницький. У його роду це мог! ло статися за традицією. Геральдич! ні знаки високородних воєвод пере! ходили на штандарти дрібніших шляхтичів, які з власною двірнею ставали під прапори тих воєвод. Як! що не схибив у поході й бою, нащад! ки могли успадкувати герб з яки! мись новими додатками. На печатці гетьмана Хмельницького до W згори додано зображення хреста. Таке бачимо на гербі Сирокомля, що та! кож походить від “Абданку”. Шлюб із козачкою формально понизив статус Михайла Хмеля до соціального стану дружини, який мав його син Богдан. Але це зблизи! ло родину з козацькою верхівкою, коли Хмельницькі переїхали на Чи! гиринщину. Богдан дуже шанував батьків родовід. Після двох вирі! шальних перемог, під Жовтими Во! дами й під Корсунем, він дозволив, щоб у реєстрі Запорозького війська з’явився вірш “на старожитності клейнот панів Хмельницьких”: …Клейнот, котрий Хмельницьких дом приоздобляє, В мужності, в вірі, в правді міцно утверждає, Не диво, бо абданк є знак щедрої повольності, Хрест за фарамент віри, Хмельницьких мужності… (“Фарамент”— “суть”, “хліб на! сущний”). * * * Авторитетні галицькі історики минулих століть Садок Баронч та Іван Крип’якевич дійшли думки: родове господарство Михайла Хмеля було у селі Хмельнику біля міста Ряшева на Холмщині (зараз Польща). Герб “Абданк” також по! ширювався у Західній Україні. З іс! торичних розвідок: “Пан!козак (тобто шляхтич, одружений із ко! зачкою) Хмель гарно господарю! вав, був красень з обличчя, дружи! ною була заможна козачка з Пере! яслава. Коли виїздив із своєю че! ляддю з двору, жінки!шляхтянки аж очі зривали й дорікали своїм чо! ловікам, чом не такі, як пан!козак Міхаль”. Пани!сусіди спалили його садибу та знищили господарство. Загрозливе становище у Хмельнику непокоїло прихильну до Хмельницьких родину коронного гетьмана польського Станіслава Жолкевського. Він писав дружині Регіні, що “бунт той окраїнний є річ небезпечна. Грабежі загрожують Хмельнику”. Під час наїзду оскаже! ніле “товариство” оголосило Ми! хайла банітом — людиною, яку звинуватили у скоєнні ганебного вчинку, — і “погнало родину на ба! ніцію, що й голову ніде було прихи! лити”. Цікаво, наскільки ганебним був той вчинок, адже після нього долею Хмельницького почала опі! куватися гонорова верхівка поль! ської аристократії. Пані Регіна надала притулок вигнанцям. 1594 року Михайла призначено начальником охорони. Гетьман Жолкевський постійно пе! ребував на війні чи у дипломатич! ному відрядженні. Його мрія, міс! то!фортеця Жовква, лише закла! дала перші камені фундаменту. Маючи на руках дітей, Регіна муси! ла ще й наглядати за будівниц! твом. Відтепер жила біля Жовкви у добре укріпленій Туринці, й Хмель! ницькі були поруч. У грудні 1594 р. народився їхній син Богдан, у хре! щенні Зиновій. Прикро, що майже не чуємо “Богдан Михайлович”, адже батько цього вартий. Ще прикріше, що про дружину Михайла не знаємо майже нічого. І річ не лише у понівечених вітчизня! них архівах: нема традиції, справ! жньої, а не словесної пошани до берегинь козацького роду. * * * У Жовкві, що неподалік Львова, легше уявити, як на її теренах цвірінькало мале пташеня щасливих батьків! Хмельницьких. Це єдине ук! раїнське місто, яке цілком визнано архітектурним за! повідником європейського рівня. У ньому — гармонійне поєднання вишуканих ста! ровинних споруд ренесансу, бароко, класицизму. Кос! тьоли, церкви, монастирі часів пані Регіни ніколи не припиняли діяти, і зараз ма! ють вигляд музеїв сакраль! ного мистецтва. Не менш ці! каві будинки звичайних го! родян. Що підупало, зараз намагаються відреставрувати. Усю архітектурну розкіш можна оглянути за кілька годин. У серпан! ку історичної аури на тлі палацу ро! дини Жолкевських можна вималю! вати постать юного Богдана. Він готується стати студентом Львів! ського єзуїтського колегіуму. Його віра православна, тож мусить про! тистояти намаганням викладачів навернути до католицтва. Це розу! міє й батько, але відсилає до коле! гіуму заради належного рівня осві! ти. До такого рішення його схилив Станіслав Жолкевський, який зас! нував цей навчальний заклад зара! ди свого спадкоємця Яна. 1605 року поважний магнат Ян Данилович бере шлюб із дочкою Жолкевських Софією. З цієї датою пов’язують переїзд Хмельницьких на Чигиринщину. Це могло статись і раніше, бо Данилович був сусідом Жолкевських і добре придивився до Михайла. Йому терміново була Сучасна композиція на тему герба та печатки "Абданк" їнської заможної верхівки, чиї інте! реси абсолютно протилежні. На не! заселені пустирі тікали від гноб! лення білоруси Мозирщини, холо! пи Вінниччини, Київщини, трапля! лися московити, молдавани, греки, татари, волохи. Цей інтернаціонал встроювався у гени тих, хто встиг осісти раніше. Головна чеснота — не чистота крові, а православна ві! ра та повага до власності громади. Якщо поцупив — тавро казнокрада на подальші покоління. У такому конгломераті Михай! ло Хмельницький був писарем під час збору податків. Спочатку він виконував обов’язки осадчого — виділяв площі під нові села й за! охочував до них переселенців — осаджував. Поліпшує інфраструк! туру населених пунктів, засновує нові православні церкви, сприяє розквіту діючих. Собі на околиці Суботова закладає хутір Новосе! лицю. Врешті, як підстароста за Парафіяльний костел св. Лаврентія, усипальниця роду Жолкевських

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин