Шевченкіана · “У нашвидкуруч створеній музейній експозиції Шевченко майже зовсім не представлений як поет національний”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
МУЗЕЙ? ВИСТАВКА? ЧИ ДЕКОРОВАНИЙ ОФІС?
Слово Просвіти, №38 за 2010 рік
Володимир ЯЦЮК Фото Володимира БОЙКА Питаю себе, широкими очима дивля$ чись на нову експозицію музею Кобза$ ря у Каневі. “Ні те ні се, ні інше”, — сам собі відповідаю. А казали: “оригінально, по$ европейськи, на світовому рівні”. Останнє — неправда, бо жоден гідний себе народ через сучасні вулично-банерні засоби зорової рек$ ламної репрезентації свого великого поета у стінах музею не представляє. Та ще й де? На заповітній Чернечій горі, біля самісінької мо$ гили, куди звідусюди, як на прощу, іде люд, аби віддати шану духовному батьку відрод$ женої нації, пом’янути його “незлим тихим словом”, словом живим, щирим і тихим. Казав колись прихильний до Шевченка Великий Карл (Брюллов), що навіть ше$ девральне полотно, але без рами, на$ гадує йому вродливицю без корсета. Може, воно і справді так з огляду на то$ дішні уподобання й реалії. Однак при$ хований сенс порівняльного ототож$ нення картини з рамою-корсетом ґрун$ тується, насамперед, на бажанні Майс$ тра бачити ідеальну мистецьку красу в достойній вишуканій матеріальній об$ лямівці, яка складала б з картиною єди$ ну художню цілісніть. Зрозуміло, що до$ мінантою такої мистецької цілості є ше$ девральне полотно. Якщо проводити уявні історичні па$ ралелі, то в оформленні нової експози$ ції справді “талія в корсеті”, хоча й не в європейському, і вже сьогодні вірусною міллю поточеному. Коли ж погляд тор$ кається напнутого на підрамок щойно репрезентованого “музейного полот$ на” (точніше — його ескіза, етюда чи підмальовка), то воно ще геть далеке від досконалості. Якщо ж дивитися на нього звіддаля, то в контурах і плямах наки$ даного сюжету вгадуються обриси поетово$ го малюнка “Старець на кладовищі”, персо$ наж якого не позбавлений авторських рис самого Шевченка. Від асоціативної метафорики перейду до безобразної оповідності й констатуватиму факти. Отже, — чому новостворена експози$ ція не відповідає високому статусу Націо$ нального музею-заповідника Великого Укра$ їнця? Принаймні досі вважалося, що музей (латиною — храм муз) — науково-дослідна і науково-просвітницька установа, в якій ком$ плектують, вивчають й експонують твори мистецтва, пам’ятки історії, літератури та ін$ ші унікальні й раритетні предмети. Доволі чітко в енциклопедичних довідниках пропи$ саний і термін “експозиція” (з лат. — виклад, виставлення для огляду). Тим часом уже в “Концептуальних засадах створення нової експозиції” натрапляємо на категоричне і су$ перечливе: “Біографія і творча спадщина Шевченка розкриваються за допомогою ві$ деоряду і мультимедійних інформаційних за$ собів, відповідно в них слід зосередити опо$ відальну функцію. Натомість вибрані автен$ тичні предмети мають бути звільнені від на$ ративності та відображатимуть атмосферу Шевченкової доби”. Як написали, так і зробили: довільно, на свій смак (чи несмак) повибирали лише ок$ ремі унікальні музейні предмети, позбавили їх сутнісної інформативності, зробивши ні$ мими свідками “атмосфери” історичної до$ би. А відбір був найжорстокішим. Його не пройшли навіть раритетні видання поетових творів та ще багато чого. У музеї, де в широ$ кому обсязі мали б виставлятися рідкісні експонати, акцент перенесено на банерно$ мультимедійну оповідь, яка з цими експона$ тами іноді жодним чином не пов’язана. У та$ кий спосіб повністю підмінено критерії. Гі$ пертрофовані на догоду масовій культурі форми витіснили на периферію духовну сферу культурно-історичного змісту. Із інтерв’ю Лариси Скорик, авторки су$ часного музею Любові Голоті (“Слово Прос$ віти”, ч. 35) випливає, що в тамтешній фон$ довій колекції “оригінальних експонатів не$ має”, і “практично, експозицію треба шукати по світу”, щодо її, мовляв, оформлення “про$ екту ще не було жодного”. Кожна із залапко$ ваних тез хибує на неточність, яка, можливо, зумовлена швидкомовністю самого жанру інтерв’ю. Насправді, і над добором експона$ тури, і над концепцією нової експозиції му$ зею не один рік працювали наукові співробіт$ ники Заповідника. Інша річ, що, можливо, цього документа Ларисі Павлівні не показа$ ли, і вона “сама собі, самісінька, мов перст”
´
Біля калини на Тарасовій горі заходилася вирішувати шевченкознавчі і, власне, музейні проблеми, які лише опосе$ редковано пов’язані з її основним фахом. А що така альтернатива існувала, засвідчують кілька моїх зауваг щодо концепції й тематич$ ної структури експозиції канівського музею, надіслані Національним музеєм Тараса Шев$ ченка до Міністерства культури і туризму Ук$ раїни за №84/02 ще 25 лютого 2009 року ра$ зом з іншими рецензіями. Оприлюдню їх ще раз, як кажуть, “на потім”. Можливо, колись і комусь вони знадобляться. У своєму баченні нової експозиції колеги цілковито пов’язують останню з оригінально втіленим у 30(х роках минулого сторіччя Ва( силем Кричевським проектом музейної спо( руди у вигляді великої української хати “як національного сприйняття світобудови”. В концепції музейників чимало емоційних та полемічних рядків адресовано “Укррестав( рації”. З них можна дійти висновку, що му( зейні працівники обстоюють ідею докладно( го відтворення архітектурно(художнього проекту Кричевського винятково з творчими задумами митця, які з різних причин не були зреалізовані. Назагал, ідея зрозуміла, хоча насторожує така, як на мене, максималіст( ська констатація авторів концепту: “На думку Кричевського, в цьому музеї повинно все бу( ти виконане в єдиному стилі, в гармонії з усім художнім оформленням музею. Тому він сам проектував і меблі для експозиції та вес( тибюлю, і килимові доріжки, і гардини на двері, і штори для вікон, і навіть вазони”. Гадаю, що від відтворення бодай вазонів та вітрин (якщо їх також проектував Кричев( ський) музейники усе ж відмовляться (хоча б частково), бо при створенні сподіваного мо( дерного музейного проекту третього тися( чоліття художникам(експозиціонерам, ди( зайнерам та мультимедійникам при побудо( ві власне експозиції і без того вкрай важко буде пов’язати (або розмежувати) сучасне художнє бачення з (нехай і геніальною) сти( лістикою 30(х років ХХ ст. Щире співчуття викликає чи не відчай( душний зойк експозиціонерів, що вони зму( шені до сьогоднішнього дня працювати “всліпу, без визначеної експозиційної пло( щі”. Зрозуміло, з огляду на такі обставини, про представлену концепцію та тематичну структуру судити надто критично не дово( диться, тим паче, що вони напевно будуть коригуватися й видозмінюватися при спіль( ній роботі науковців музею і тих, хто безпо( середньо здійснюватиме реалізацію їхніх ідей у художньому просторі майбутньої екс( позиції. Прикро лише, що цих “організато( рів” досі ще не визначено. Тепер про посутнє і конкретне. Видаєть( ся, що при побудові нової експозиції після реставраційних робіт знову не обійтися без сегментування, предметного роз( межування величезних просторових обсягів задля того, аби уможливити розмаїття “індивідуальних підходів” при художньо(образному потрактуван( ні окремих тем, часових відтинків тощо. Цьому можуть прислужитися легкі, можливо, рухливі перегородки та “відірвані” від стін і винесені в просторінь зали доволі обсяжні, асоціативно пов’язані з архітектурою Кри( чевського (але теж легкі) мультимедійні мо( дулі з екранами для перегляду тематичних мікрофільмів, програм із елементами сен( сорного керування тощо. “Мультимедійні за( соби” лише кілька разів і без змістового на( повнення згадуються авторами тематичної структури. На мій погляд, їх варто використо( вувати системніше й функціональніше. Без них, як засвідчує аналіз концепції й тематич( ної структури, попросту неможливо буде ві( зуально втілити ні “найхарактерніші образи — концепти: хата, гора — могила, воля та ін.”, ні “представити образ Шевченка максимально через призму його варіантів самозображен( ня”, бо кожна з цих ідей потребує не лише концентрації зорового ряду, але і його вер( бальної (словесної) інтерпретації. Варто окремо розробити загальну кон( цепцію мультимедійної програми, передба( чивши її функціонування і як цілісної авто( номної структури, і як своєрідного медіагіда для розгорнутішого коментування тих чи тих важливих фраґментів предметної частини експозиції. Зокрема сучасні візуальні засоби з мож( ливостями фраґментування, монтажу, “наїз( дів(наближень” на художній об’єкт здатні адекватніше розкрити змістову й художню сутність малярських (олійних) творів Шев( ченка, ніж це роблять погані копії. Останні, навпаки, справляють протилежний ефект — в очах художньо освіченого глядача вони дискредитують великого майстра. У фондах канівського музею зберігаєть( ся сім автентичних творів графіки Тараса Шевченка. В концепції накреслено не надто ймовірні способи поповнення колекції ще кількома малярськими оригіналами та пор( третами Шевченка роботи його сучасників. Якщо ці мрії науковців з якихось причин не здійсняться, то є альтернатива: експонувати оригінали Шевченка з інших зібрань на вис( тавках однієї картини, чи інших презентаці( ях, репертуар яких може бути доволі широ( ким. Зрештою, ще один чи два оригінали, як кажуть, загальної погоди не зроблять. Водночас варто максимально зосереди( тися на проблемі більш адекватного й акцен( тованого представлення тих шедеврів, які є в музейній колекції. Зокрема це стосується й подачі багатющого музейного зібрання шев( ченківських видань (“Кобзарів” і не тільки їх). Тут, на мій погляд, не обійтися без роззосе( редження, виокремлення їх із деяких тема( тичних вузлів (скажімо, “Ілюстратори творів Шевченка”) й пріоритетного представлення найбільш знакових книг поряд із відповідним
У часописі “Слово Просвіти” (ч. 27, 8—14 липня 2010 року) ми розпочали публікацію матеріалів про те, що відбувається на могилі Шевченка: збереження культурної спадщини, концепція та сумнівна тематична структура експозиції Державного музею Тараса Шевченка Шевченківського Національного заповідника в місті Каневі стривожили громадськість і на шпальтах нашого тижневика із застереженнями виступили провідні митці, серед них — музеєзнавець, культоролог Микола Біляшівський (ч. 27), всесвітньо відомий музеєолог, Герой України Борис Возницький (ч. 29), директор НУНК “МІГ” Петро Гончар (ч. 31), багатолітній хранитель Зінаїда Тарахан-Береза, відомі письменники Роман Іваничук, Ігор Калинець, Богдан Стельмах, художники Людмила Семикіна, Євген Безніско, Володимир Патик, Іван Остафійчук, народна артистка України Ніна Матвієнко та інші діячі літератури, культури і мистецтв. Їх підтримали просвітяни з багатьох областей, жителі Канева (див. ч. 33), до них приєдналися перші відвідувачі Музею на Чернечій горі (див. ч. 35, 36). Сьогодні своїми враженнями про новий Музей ділиться знаний шевченкознавець і музейник, заслужений діяч мистецтв України Володимир Яцюк.
с. 10 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 7
На чотирьох із десяти його прижиттєвих світ$ линах бачимо поета у цих атрибутах україн$ ськості, ще на одному (парному, з Г. Честа$ хівським) шапка одверто демонструється на вишуканому круглому столику. Подібне спів$ відношення і в офортних автопортретах (два з чотирьох). Нарешті, два останні (олійні на полотні) самозображення: 1860 р. — у шапці, вишиванці й киреї; 1861 р. — усе та сама шапка і кожух. Звісно, нікому не заборонено кидати свій виклик викликам Шевченка, а людям чинов$ ним “вбивати людям” стереотип Шевченка у фраці й метелику. Поет справді був різним. Не накидав же він на себе кожушка, коли в майстерні Карла Брюллова 28 квітня 1838 ро$ ку разом із Аполоном Мокрицьким приймав юного намісника (згодом — Олександра ІІ). Шевченко і малював себе по-різному. Окрім реалістичних, психологічних, символічних са$ мозображень, у його творчому доробку бага$ то різного типу автошаржів. В одному з аль$ бомів мистця є рисунок, яким Великий Коб$ зар усім своїм шанувальникам і недоброзич$ ливцям дає гучного “символічного” ляпаса: малює себе майже голим, з усіма чоловічими достоїнствами. Щодо цього самозображен$ ня, то його, справді, не варто “культивувати” у святому місці — на Чернечій горі. А тим, хто прагне уявити колажований часом, але збір$ ний образ поета-художника, раджу хоча б по$ гортати мою книжку “Віч-на-віч із Шевчен$ ком” (К., 2004), де вперше зібрано й проко$ ментовано майже всі прижиттєві зображення поета: й автопортрети, і твори інших мистців. Там усячини надивитеся… І взагалі, якщо йдеться про велику й ве$ личну постать, то чи варто “зациклюватися” на одязі й на шпальтах поважних видань заклика$ ти до руйнування старого стереотипу (вже на$ дивилися, мовляв) і закликати до культивуван$ ня нового: франта, представника золотої мо$ лоді, в якого нібито всі петербурзькі дами за$ кохувалися. Як на мене, то це чистісінької води інтелектуальний наїв, що видається за спробу представлення “Шевченка, якого не знаємо”. Бо не франт лежить у могилі поряд із музеєм, а великий поет нації і світу. Обидві ці іпостасі Шевченка в музейній експозиції висвітлено вкрай незадовільно, а національне єство пое$ та геть затьмарене. У фондах канівського музею Великого Кобзаря зберігається унікальна колекція кобз і бандур — в експозиції — жодної. Нара$ зі вже школярі знають, чому Шевченко всі свої збірки поезій називав “Кобзарями”. Щоправда, ще й до Лариси Павлівни Скорик були автори, які дратувалися, коли в літера$ турних джерелах замість прізвища Шевчен$ ка вживали, як на їхній погляд, народницько$ архаїчне означення “Кобзар”. Глибинна пое$ това сутність, мовляв, цим поняттям не ви$ черпується навіть тоді, коли до нього долуча$ ють епітет “великий”. Іноді таке несприйнят$ тя аргументують іще й такою тезою: семан$ тика словосполучення “Великий Кобзар” настільки закорінена в національному, що її годі зрозуміти західному читачеві. Тимчасом самоототожнення Шевченка з кобзарем та$ кож загальновідомі. Через образ ліричного героя вони увиразнені вже в першому “Коб$ зарі” 1840 року. Прикметний у цьому сенсі також псевдонім безнадії “Кобзар-Дармо$ грай”, яким письменник підписував свої не$ вольницькі повісті. Вважаючи, мабуть, що модерн і етнос не$ сумісні, авторка експозиції вирішила позбу$ тися навіть розмов на цю тему і не подала ні кобзи, ні народної картини “Козак Мамай”, композиційну схему якої використав Шев$ ченко, малюючи свою “Катерину”, і багато чого ще не подала. Образно кажучи: обруба$ ла все національне коріння, яке не вписува$ лося в її “модерний” інформаційно-архітек$ турний модуль. Жаль, що в просторі цього модуля не знайшлося місця й світовому поетові, бо тут зовсім не представлені переклади його тво$ рів мовами народів світу, а про книжки, присвячені Шевченкові (як своїх, так і чужо$ мовних авторів), уже й говорити годі, так са$ мо, як і про знаменитих ілюстраторів “Кобза$ ря”. Назагал, у поспіхом створеному “мо$ дерному” музеї не відчувається залюбле$ ність його авторки у книгу, хоча видимий, ві$ зуальний вимір поета — це саме вона. Усі прижиттєві видання творів зуміли втиснути у два невеличкі пюпітри. Фототи$ пічне видання першого (1840) “Кобзаря”, не розкрите, без знаменитої офортної ілюстра$ ції Василя Штернберга (бо на ній знов-таки пюпітрах, у необрамлених паспарту, їх, наче ненароком, кинули на тло гранітної підлоги. Іде вже їм, невеличким, сірим “конкурувати” з кількаметровими кольоровими монумента$ лізованими проекціями акварелей і олійних творів митця, які в оригіналах своїми розмі$ рами не набагато більші, ніж “присоромлені” творчою волею авторки експозиції дивовиж$ ні поетові гравюри. Можуть запитати, чому увага акцентуєть$ ся переважно на представленні в новій екс$ позиції творчості поета й художника. А тому, що сподівана, доречна і вдячна тема “Історія могили”, яка так панорамно відтворена в дослідженні Зінаїди Тарахан-Берези “Святи$ ня”, в новому музеї увиразнена лише кілько$ ма вдалими (віддамо належне) штрихами. Але поза “кадрами” залишилася маса посут$ ніх і значимих подій, пов’язаних з оселею Його душі. Для прикладу: заснування Бра$ терства Тарасівців. Отож про це варто було б говорити окремо. Вдаючись до форми ліричного обрам$ лення своїх нотаток про перше враження від побаченого на Тарасовій горі, завершу їх у стилі ритмомелодики вірша мого улюблено$ го поета (звісно, гіперболізуючи). Пам’ятає$ те: “Сприймати світ всерйоз — твоя тяжка повинність, // І лущити зерно з гидких його одеж”. Отож: Спізнай усе як є, і хай гуде юрма… Бо ж тільки “рами” є — ще все довкола голо, Граніт і банери — музею ще нема… Але закінчити хочеться оптимістично, бо, як у народі кажуть, животворяща вода і ка$ мінь точить, сподіватимемося, що щире сло$ во українського люду колись підточить і отой сумнівно-символічний, що особливо нелю$ бим був Тарасові Григоровичу.
* * * Мене тепер інше лякає. Нині у глибокій кризі не тільки музейне, а й так зване акаде$ мічне шевченкознавство, зокрема та його галузь, що опановує графічно-малярський доробок митця. Ось уже десяток років три$ ває видання повного дванадцятитомного ви$
Біля Шевченкової світлиці дання творів Тараса Шевченка. Літературну частину вже видано (1—6 томи). Хоча й у ній не обійшлося без кількох неприємних “ля$ пів”, назагал, Шевченко-літератор пред$ ставлений тут доволі пристойно. 2005 року вийшов друком сьомий (перший із п’яти за$ планованих) том графічно-малярської спад$ щини художника. Одразу по тому з огляду на знаковість постаті Тараса Шевченка його бу$ ло названо великим соромом українського мистецтвознавства. Видання призупинили, однак, покликаючись при цім лише на брак коштів. Як член редакційної колегії дванад$ цятитомника знаю проблему зсередини і на$ важуюся стверджувати, що річ не в грошах. Нині, не те що видавати, тут ще писати, пи$ сати і ще рік писати треба, а вже потім до друку братися, аби по тому європейські вче$ ні мужі не сміялися. Президент у випадку з музеєм на Тара$
совій горі довів, що кошти на святе діло швидко знаходить і слово своє тримає. Отож боюся, що якийсь авторитет із науково-чи$ новницького світу, не відаючи про реальний стан речей, запропонує до Великого ювілею Тараса Григоровича (2014 р.) завершити ви$ дання дванадцятитомника і чотиритомної Шевченківської енциклопедії. А якщо з’я$ виться такий указ, то це буде зроблено. Але ціною великого сорому в майбутньому. Як на мене, коли вже конче комусь треба доконана форма дієслова, то можна запропонувати формулу: “підготувати до друку”. Щоб читач бодай у загальному зрозумів ситуацію, що склалася довкола завершення видання Повного зібрання творів Кобзаря, змушений опублікувати напівприватного листа до одного з повноважних членів ред$ колегії, написаного більш як два роки тому. Оскільки лист був не офіційним, то прізвища осіб у публікації позначаю трикрапками. Пропозиції щодо виходу з кризового стану процесу підготовки томів образотворчої спадщини поета-художника.
Шановний… Вам відома ситуація, що склалася в роботі групи науковців, які писа( ли коментарі й були призначені упорядника( ми 7—11 томів зібрання Шевченкових тво( рів. Колективна праця фактично припинила( ся 2006 року по виході у світ сумнозвісного 7(го тому, впорядкованого всупереч кон( цепції, затвердженої свого часу редакцій( ною колегією і втіленою в підготовленому до друку варіанті 7(го тому (його упорядника( ми тоді були…). Ознайомившись із видрукуваним, спот( вореним за формою і змістом томом, назва( ні упорядники, прізвища яких без їхнього ві( дома були зазначені у вихідних даних видан( ня, відмовилися від авторства і запропоно( ваного їм гонорару. Відмовилися не тільки вони, а й автори недолуго відредагованих новою упорядницею коментарів. По виході 7(го тому дванадцятитомника в газеті “Літе( ратурна Україна” я опублікував цикл із шести (можливо, надто полемічних) статей зі спіль( ною назвою “Поґвалтований том”, де навів
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
