Подія року · “Колесо історії, яке нещадно котиться по нашій долі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
ЧАС ДУМАТИ! (На 17-му Форумі видавців у Львові)
Слово Просвіти, №38 за 2010 рік
Богдан ЗАЛІЗНЯК
“І КУЛЯ ЗЕМНА — НЕ ФУТБОЛЬНИЙ М’ЯЧ…” “На Івана Драча” я прийшов заздалегідь — у залі ще читав свої вірші попередній за програмою поет. Згодом з’явився профе$ сор Дрогобицького педагогічного універси$ тету Михайло Шалата. Через деякий час — поет, Герой України, голова Комітету захис$ ту України, шістдесятник Дмитро Павличко. А Івана Драча немає і немає. Як згодом по$ яснив професор Євген Пшеничний, Іван Федорович — у Празі. Тож вирішено було презентувати дві поетичні книжки із серії “Сто поезій” — Миколи Вінграновського “Ріка моєї долі” і Дмитра Павличка “Пок$ лик”. “Вітаю вас, дорогі читачі, львів’яни, — звернувся до присутніх (а їх було в залі 27 осіб) Дмитро Павличко. — Серію “Сто пое$ зій” — задумав Євген Пшеничний, серію з видань найкращих поетів ХХ і, може, ХХІ століття. Я маю честь вам сказати, що 1958 року в журналі “Жовтень” (Львів), коли я був завідувачем відділу поезії, надрукували перші вірші Миколи Вінграновського. Петро Козланюк привіз тих кілька віршів із Москви від Олександра Довженка. Козланюк був ні$ бито комуністичним письменником. Хоча нині треба добре подивитися на літературу журналу “Вікна”. З часом Петро Козланюк почав розуміти, що радянська влада — це влада проти українського народу. Тоді й Ярослав Галан, уже після війни, “хитався”. І довго вибирали ту особу, яку на$ чебто має вбити УПА. Випало на Галана. Він, повторюю, уже тоді опирався радянській владі. Приніс в обком партії хліб, у якому був іржавий цвях, зі словами: “Оце — радянська влада”. Ми повинні придивитися до того всього, що колись було написане. Були й обдурені люди. Батько і чотири сини Кру$ шельницькі виїхали на Велику Україну і за$ гинули: два сини і батько — в Сандармосі, а ще два сини — в Києві, в катівні. Я був завідувачем відділу поезії журналу “Жовтень”, і Петро Козланюк дав мені ці вір$ ші і сказав: “Я був у Довженка в Москві, таму нього є аспірант”. Кілька тих віршів я про$ читав, підписав до друку, поніс до редакто$ ра: “Це — поет, який народився десь на Миколаївщині, живе у Москві, але це — така Україна!”. Так журнал “Жовтень” уперше надрукував Миколу Вінграновського. З моєю невеличкою передмовою. Пишаюся, що належу до людей, які відкрили Миколу Вінграновського. Вже 1962 року через свого друга — рек$ тора Львівського університету Євгена Лаза$ ренка, викликав до Львова Миколу Вінгра$ новського, Івана Драча й Івана Дзюбу. Стат$ ті Івана Дзюби, його критичні статті зробили певний переворот, бо ніхто до нього глибо$ ко не аналізував радянської літератури. Іван Дзюба був лідером шістдесятників. А за ним стояли молоді поети — Микола Вінгранов$ ський і Іван Драч. Ми провели зустріч в уні$ верситеті, в Шевченківській аудиторії. Ска$ жу вам, шістдесятників уже почали тоді лая$ ти в Києві, наприклад, Платона Воронька. Максим Рильський, навпаки, зустрів їхню поезію з великою прихильністю. Я належав до шістдесятників умовно, бо моя книжка “Правда кличе” на два роки ско$ ріше вийшла, була порізана, дійшла до Ва$ силя Симоненка. Він сказав, що після “Правда кличе” так не можна писати, як пи$ шуть інші… Вінграновський — один із най$ талановитіших наших поетів, він був най$ більшим політичним ліриком. Вінгранов$ ський відновив ті мотиви, які звучали в Шев$ ченка, — мотиви національно-визвольного мислення. Він був уже поетом за народжен$ ням, за характером, за всім на світі, що ста$ новить єство людини. “Йдуть по вулиці й сміються Вінграновський і Драч”, — писав у своєму вірші Тиміш Одудько. Ірина Вільде, відома наша письменни$ ця, зібрала гостей у себе вдома. Запросила знайомих дівчат. Таким чином Іван Дзюба і Микола Вінграновський знайшли у Львові свої “половинки”. Це була велика підтримка з міста Лева. Мене українські патріоти звинувачува$ ли, що я — комуніст. Якби ж не Михайло Шолохов, то мене б виключили з партії. Але Микола Грібачов, на прохання Михайла Шо$ лохова, зателефонував у львівський обком партії, і “Правда кличе” була спущена на гальмах. І я приїхав до Києва, щоб бути в контакті з Вінграновським, Дзюбою, а також — із представниками київської поетичної школи, які йшли паралельно з шістдесятни$ ками. Це — Василь Голобородько, Василь Рубан, Віктор Кордун, Микола Воробйов… Вони не прийняли тоді позиції, на якій стоя$ ли шістдесятники. 1968 року вийшла збірка Б.$І. Антонича. І почалося: поети київської школи сприйняли досвід Богдана-Ігоря Ан$ тонича, а на нього мала вплив європейська поезія. Антонич звернувся до часів дохрис$ тиянських, вибудовував своє “захоплення життям”. Шістдесятники не відмовлялися від на$ ціональних мотивів. Але вже при тому була і космічна тема (“Атомні прелюди”). І на цій базі вибудовувалося певне світоглядне мислення (“і куля земна не футбольний м’яч у ногах генералів і президентів”). Це — Ми$ кола Вінграновський”. Самого ж Дмитра Павличка представ$ ляв професор Михайло Шалата. Головні його тези: “Подивіться, яку Україну ми нині будуємо!”; “Щось треба робити”. Тобто пе$ ревів діяльність Дмитра Павличка на полі$ тичну стезю. “Справді, шістдесятництво по$ чиналося з Дмитра Павличка, — констату$ вав літературознавець. — Це — не просто потужний поет. Це людина широкого діапа$ зону”. Він також зауважив, що поезію Мико$ ли Вінграновського потрібно починати ста$ вити на наукову основу.
“ЦЕ НЕ ВСЯ БІОГРАФІЯ — Я ДУМАЮ ЖИТИ ДОВГО” Через дві години ми — в конференц-за$ лі Палацу мистецтв, де заплановано зустріч із Марією Матіос. Хоча місць у залі майже двісті, — яблуку не було де впасти. Молодь, і не тільки молодь, стояла, чи й сиділа, у проходах. Письменниця запропонувала “хвилиною мовчання” вшанувати тих, хто ві$ дійшов від нас: Ігоря Римарука, Юрія По$ кальчука, Олеся Ульяненка… Тоді предста$ вила своїх батьків (“Найперше хочу, щоб ви подякували моїм батькам. Бо якби вони ме$ не не зробили так, як треба, то й я б не ро$ била так, як треба”, — у буковинському сти$ лі висловилася письменниця).
Марія дякувала Василеві Габору, ініціа$ тору видання “Приватної колекції”, видав$ ництву “Піраміда”, її директору — кандида$ тові історичних наук Василеві Гутковському, а особливо — художникові Сергію Іванову, який оформив художньо її дев’ять останніх книжок. “А взагалі з “Пірамідою”, — зізнала$ ся Марія Матіос, — із 2003 року, ми видали 13 книг: п’ять “Націй”, п’ять “Солодких Да$ русь”, “Майже ніколи не навпаки” і т. ін. “Со$ лодка Даруся” цього року вийшла поль$ ською мовою. Я зробила тур по містах Польщі, з “Нацією” — також. Польська сто$ рона запросила на жовтень Івано-Франків$ ський театр з “Дарусею”… “Даруся” вийшла в Москві. Єлєна Марінічєва — російський перекладач. Вона, може, робить більше, ніж наша держава. Перекладає Євгенію Коно$ ненко, Оксану Забужко. Це, справді, дипло$ мат із російського боку для України”. Згадавши Маргариту Бойко — дівчину з Івано-Франківська (“Це — та, яка колись в коридорі готелю у Франківську вхопила ме$ не: “Я вас хочу сфотографувати”. Зробила фото, які художник Іванов відібрав до кни$ ги”), сконстатувала з гарною усмішкою: “Випадковості непрогнозовано дають ваго$ мі сліди”. Книжка, яку на Форумі видавців презен$ тувала Марія Матіос, називається “Вирвані сторінки з автобіографії”. “Я писала її після перебування у Львові 28 липня, коли відкри$ валася книгарня імені Богдана-Ігоря Анто$ нича. Це для мене неймовірна зустріч… Книга жива, вона дихає, пульсує, — розпо$ відає Марія Матіос. — Ця робота — це кни$ га мого життя. Писала майже до самого Фо$ руму. Дуже молода книга. Мені часто дорі$ кали, що я не пишу про себе. Я сказала, ко$ ли я напишу про себе, — тоді й скажу, але напишу про себе окремо. Я відділю ці речі: моє і не моє. Я на неї, якби то було потріб$ но, поклала б руку: отут — правда, тільки правда і нічого, крім правди. Вже півстоліт$ тя топчеш землю. Дуже багато людей впли$ вали на твоє формування і деформування. Це — такий дайджест. Це не вся біографія
— я думаю жити довго. І ця книга мого жит$ тя буде продовжуватися. У ній дуже багато відомих і невідомих людей. Тут є люди, яких ніхто не згадає. Через 38 років я розшукала свою першу вчительку. Мені її шукали років шість. Вона живе в Черкаській області, де й народилася. Для мене прізвище Івасюк — це ще і сестра Володі, і батьки їхні — Михай$ ло Григорович і Софія Іванівна… Я цією книжкою хотіла сказати декому, хто каже, що ми “спустилися з полонин”. Але ми зна$ ємо свою історію. Ми маємо історію. Так, ми з полонин (для тих, хто не вловив, скажу: це натяк на одного великого міністра, який не втомлюється стверджувати, що дехто щойно спустився з полонин, ще й рук добре не помив. — Б.З.). Але звідти, зверху, краще видно, ніж із долини. У книжці є дуже багато інформації, але й багато мого світогляду, моєї філософії. Я б сьогодні хотіла сказати кілька слів про інший проект, який презентуємо цьогоріч. Це книга “Солодка Даруся” українською і російською мовами разом. У рамках благодійного соці$ ального проекту “Від серця до серця. Від Заходу на Схід”… Є там і післямова “Може, то мій дядько конфету Дарусі давав”. За ос$ танні чотири роки я як автор відчула дуже велике зацікавлення російськомовного чи$ тача тією тематикою, на яку я пишу (про “За$ падную”). Є багато людей, які послугову$ ються в побуті російською мовою, але вони для України часом роблять більше ніж наші штатні патріоти… Держава зовсім не заку$ повує для бібліотек художньої літератури. А ця, моя книжка — художня книжка і словник одночасно. Це — перша спонука, чому я на$ писала цю книжку. Друга: в Україні йде ше$ ренга політичних мінерів нашої історії. Має бути на мінному полі той, хто має розмінову$ вати, — сапери. Знешкоджувати ж мінні не$ безпеки можуть тільки митці. Ще одна спонука. Я маю ексклюзивно$ го “шанувальника” в Україні — Дмитра Та$ бачника… Пером Дмитра Володимирови$ ча, як я прочитала його розмірковування про “Солодку Дарусю”, водила чорна заз$ дрість: люди купують, ідуть на виставу. З іншого боку, читаю в газеті, що, за пові$ домленням Вадима Писарєва, художнього керівника Донецького театру, “вся наша донецька трупа плакала”, коли дивилася виставу франківців — “Солодка Даруся”. Я не знаю, що на те скаже Дмитро Володи$ мирович. І — остання спонука: 12 липня надійшов лист — “Може, то мій дядько Да$ русі конфету давав” (Володимир Григоро$ вич Панченко, живе в Києві). А перед тим, 28 травня у газеті “День”, висловлено було враження від історії з “Солодкою Дарусею” (“Фактично той енкаведист міг бути…”). І ось це всі причини, які нанизалися одна на одну, що ми зробили колесо життя — коле$ со історії, яке нещадно котиться по нашій долі. І вони зрозуміють, як було на Заході. Бо нині настав час безбатченків, бездип$ ломників… Дійшли до втрати гідності. Я дуже боюся, щоб ті люди не стали голово$ різами державності. Ми чуємо з їхніх уст кремаційні виступи, вислови… Я колись дуже хотіла поїхати на Багами. Але дізна$ лася, що в них нема слова “працювати”. Ав нас атрофовано слово “думати”. Вміємо продавати, вислужуватися, хоча ніби вміє$ мо працювати. Але в мене таки виникає пі$ дозра, що ми мало думаємо. Я хочу своїми книжками сказати: “Думаймо! Бо думання — то є робота мозку”. Тож хотілося б закінчити цим словом — “Думаймо!”. І над тим, що сказав Дмитро Павличко, і над тим, до чого нас закликала Марія Матіос. І над тим, що відбувається на Форумі видавців: де духовна стезя, а де — тільки бізнес. І над тим, що діється в Україні нині. І над тим, чому організаторам Форуму не спадає на думку запрошувати як гостей моральних авторитетів — своїх, україн$ ських, до речі, знаних у світі. Замість післямови. “Ми зібралися для того, щоб подумати, як відродити славу “Лі$ тературної України” кінця 80(х — початку 90(х років. Тоді вона першою надрукувала статут Руху, боролася за українізацію. Нині маємо ті самі проблеми. Потрібна республіканська газета, яка була б дзвона( рем в обороні українських ідеалів. Щоб ця газета була на іншому рівні. І щоб журна( лістський корпус оновився… Є добрі пись( менники, але ще треба добрих редакторів”. (Володимир Яворівський. З виступу на презентації газети “Літературна Украї( на”, 16 вересня ц.р.). Знову ж таки — “Думаймо!”
Що таке Форум видавців у Львові? Це майже 800 учасників, серед яких на цей раз 291 автор, 70 бібліотек, 30 книгарень, а ще громадські організації, інститути післядипломної освіти, фонди, літературні організації, заклади культури й освіти. Це — свято. А отже, й люди, охочі до читання, а ще — діти, приваблені — на перших порах — гарними обкладинками, неперевершеними малюнками. Діти — наш золотий запас. Звісно, за умови, якщо читатимуть, якщо учитимуться. Якщо їх будемо належно виховувати задля блага України. Як відобразити найточніше й промовисто робочу атмосферу книжкового свята, аби читачі, які не мали змоги побувати у Львові в ці вересневі дні, зримо відчули, як б’ється пульс Форуму? Пульс не просто торговища — “купипродай”, а пульс виховання конкурентоспроможності української нації, її потуги, її неминучого поступу до саморозвитку, без огляду на те, що скаже (чи навіть накаже) той чи той сусід. Я вибрав епізоди, які, як на мене, вселяють надію. Вони промовисті, передусім, самим підходом наших письменників до ситуації в Україні. І політичної, і суто літературної. Але скажіть, коли українська література була поза політикою?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
