Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Інформаційний простір · “У нас дуже багато свободолюбних людей із характером, із внутрішніми цінностями”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Віталій ШЕВЧЕНКО: НАЦІОНАЛЬНА РАДА — СПРАВЖНЄ МІННЕ ПОЛЕ

Слово Просвіти, №38 за 2010 рік

Це солодке слово свобода… Свобода думки, слова, почуття. Чи не ризикуємо нині її втратити? Адже журналісти оцінили за десятибальною шкалою стан свободи слова в Україні в березні 2004 року — 2,4, у березні 2005-го — 7,0, у вересні 2010-го — 4,3 бали. Про це розмова Надії Кир’ян з відомими журналістами Віталієм Шевченком, екс-головою Національної ради з питань телебачення та радіомовлення та Андрієм Шевченком, народним депутатом України, заступником голови Комітету з питань свободи слова та інформації. — Віталію Федоровичу, Ви в Національній раді з 2002 року. Розкажіть про її функції, становлення, що вдалося зробити як керівнику цього органу. — Я був єдиним опозиціонером у Національній раді до 2004 року. Пам’ятаю ще той час, коли наші загальноукраїнські радіокомпанії ретранслювали московські прог$ рами, нічого не змінюючи. У колишньому законі була така цікава норма, що рішення дійсні лише ті, які підписані всіма, хто брав участь у засіданні. Норма не$ розумна, бо якщо хтось один голо$ сує “проти”, він може зривати всі рішення. Але вона була. У перед$ день помаранчевої революції, коли визріли всі політичні конфлікти, вдень засідання, я навіть у ліфт не сідав: раптом через якісь технічні неполадки не втраплю на засідан$ ня, без мене приймуть якесь не$ справедливе рішення, і я не ско$ ристаюся своїм “правом вето”. В таких умовах ми працювали. І пе$ режили все. Національна рада — це специ$ фічний орган у державі, справжнє мінне поле. Про неї весь час кри$ чать у пресі, у ній ніколи не було спокою, все, що вона робить, зав$ жди в центрі якихось політичних су$ тичок. Ще коли я був депутатом, брав участь у створенні закону про На$ ціональну раду, поправок до нього, змінилося кілька керівників. Мені здається, що найгарячіші дебати навколо Національної ради були тоді, коли працював наш склад. У ті часи дехто говорив: “Може, в Національній раді є якісь помилки, але це орган, якого не помітити не можна, зрозуміло чого він вимагає”. Національна рада завжди була заполітизована, ос$ кільки її складали презентанти різ$ них політичних сил. Попри цю обс$ тавину, коли ми прийшли, одразу провели прес-конференцію, виго$ лосили основні принципи роботи, що до цього таким органам було не властиво. З нашим складом ми зробили Нацраду абсолютно від$ критою, вели відкриті засідання в чітко визначені дні, брифінги. Бри$ фінгів і конференцій було навіть більше ніж днів у році, якщо зважи$ ти, що їх проводили і в регіонах. Робили засадничі речі, які по$ сприяли становленню та розвит$ ку українського інформаційного простору. Працювати було непрос$ то. Наприклад, колишні оператори кабельного телебачення (тепер їх називають операторами програм$ ної послуги) взагалі відкидали можливість ліцензування, вважали, що Нацрада до них не має жодного відношення. Але ж вони поширю$ ють інформаційний продукт, який формує державу, свідомість, заса$ ди, принципи, суспільну мораль! На жаль, Національну раду тоді ніх$ то не підтримав, але самостійно, хоча й з великими зусиллями, ми досягли обов’язкового ліцензу$ вання. Потім воювали за те, щоб будь-хто з операторів програмної послуги на місцях в обов’язковому порядку включав у своє меню, яке вони пропонують телеглядачам, усі програми українських телекомпа$ ній, чий сигнал приймають на цій території. Був страшний ґвалт. До$ водили, що ми знищимо галузь, що це антиринково тощо. Та й цю бит$ ву ми виграли. Третя велика війна з операто$ рами програмної послуги відбула$ ся, коли Нацрада наполягла, щоб прибрали з мовлення програми тих зарубіжних компаній, які не визна$ ють українського законодавства, їхні програми до нього не адапто$ вані. Думаю, що жоден інший склад Нацради на таке б не наважився. Це були непопулярні кроки, але ма$ ли такий резонанс, що після нас подібні речі запровадили навіть в азійських країнах СНД. Почалися позитивні зміни. Спо$ чатку українське телебачення й радіо почало давати 50 % власного про$ дукту, потім понад 50 % українсько$ мовного. Ми зрозуміли, що погане телебачення не через те, що люди не люблять українського. Просто про нього держава ніколи не дбала. Ко$ мерційні компанії вишукували гроші, щоб цей бізнес утримувати. Легше купити поганий російський продукт, ніж виготовляти власний. У цьому основна причина. Ми зрозуміли, що змусити всіх одномоментно виконувати закон неможливо. Тож прийняли консен$ сусний документ — меморандум із компаніями. Про те, як поетапно Віталій Шевченко досягти результату. За 2—3 роки ситуація змінилася. З’явилася ма$ са компаній, які давали цілком за$ довільні показники. — Як оцінюєте нинішню ситуацію? — Зараз ми спостерігаємо від$ кат, бо ті, кому ми поставили заслін як порушникам не лише україн$ ського законодавства, а й дотри$ мання європейських правил, тепер знову прийшли, мовлять і поши$ рюють те, на що ми вказували як на неприйнятне. Колись я був єдиним опозиціонером у Нацраді. Нині від опозиції ніхто туди потрапити в принципі не зможе, політика стала цинічна. До Національної ради об$ рали людей, які за кваліфікаційни$ ми вимогами не вкладаються у ви$ моги закону. У законі написано, що це має бути фахівець у цій галузі, зі стажем роботи в ній не менше п’яти років. Нині обрані члени Нац$ ради, які не працювали жодного дня! І всі це знали, про це говори$ ли, однак обрали. Нині дуже погана ситуація. Ре$ гуляторні органи заплющують очі на все, борсаються у своїх інтере$ сах, інформаційний простір розви$ вається стихійно і почався відкат. Якщо провести моніторинг протя$ гом тижня навіть центральних те$ леканалів, це буде хрестоматія всіх можливих і неможливих порушень. Відповідно й на місцях. — Що скажете з приводу свободи слова? — Я весь час говорив, що в Ук$ раїні є свобода слова. Може, й за$ раз є. У тому сенсі, що журналіст може знайти те джерело чи той ка$ нал інформації, через який доведе свою думку. Але загалом ситуація гнітюча. Є речі, з якими ми, здавалося, попрощалися назавжди. Страйки журналістів перед помаранчевою революцією нібито окреслили ме$ жу, нижче якої опускатися не мож$ на. Вірилося, що так і буде. Жур$ налістика для України дуже багато важить. Пригадую, коли Україна пробуджувалася, письменники йшли в політику, це були націо$ нальні герої. А які були черги за га$ зетами! Прокотилося кілька рево$ люційних хвиль, пов’язаних із жур$ налістикою, вбивством Ґонґадзе, “темниками”. Сталися резонансні речі, які пробуджували суспіль$ ство. Але зараз з’ясувалося, що справа навіть не в “темниках”, а втому, що журналісти самі готові продавати себе. Можна боротися проти свавіл$ ля власників, чиновників чи тиску держави. Але коли такі процеси розвиваються зсередини, це си$ туація тяжка. І зараз ми спостері$ гаємо, коли одне зімкнулося з другим. Журналісти не можуть об’єднатися, немає тієї солідар$ ності, яку ми спостерігали раніше. Якщо це пов’язано з політичним моментом, то це переживемо. Але якщо ми виховали покоління безпринципних журналістів — та$ кий журналіст продасться за будь-якої влади.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин