Куди йдемо? · “Альтернатива — або йти в партизани, або братися за створення позапарламентських структур громадянського суспільства”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
НОТАТКИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА
Слово Просвіти, №38 за 2010 рік
Володимир ВОЙТЕНКО, професор
ТРИДЦЯТЬ СРІБНИХ НЕ ВІДМИВАЮТЬСЯ К. Затулін, директор інститу) ту СНД, відсвяткувавши прихід “своїх”, закликає не втрачати пиль$ ності. Цитую його статтю в москов$ ських “Известиях”, передруковану українським клоном газети (2010, №19—20): “Идет борьба и борьба нешуточная: за язык, за веру, за истолкование прошлого и модель будущего Украины. И за место России в этом украинском буду$ щем. Всего можно достичь в слу$ чае успеха грамотной федератив$ ной реформы, гарантирующей оп$ ределенную степень самоуправле$ ния и культурно-национального своеобразия каждому субъекту Ук$ раинской Федерации. Именно та$ кую перспективу может и должна поддержать Россия. Цена такой поддержки и сегодня еще не впол$ не просчитываема: ясно лишь, что отказ обернется для России гран$ диозным геополитическим прова$ лом. В случае с Украиной, как и с шедеврами Леонардо да Винчи, нет таких расходов, на которые не следовало бы пойти”. Їхні расходы — прибутки для всіх від Я(нуковича) до А(зарова), проте сьогодні Українська Федера$ ція очільників держави не цікавить: хочуть мати не лише своє, донець$ ке — хочуть мати все. Хотілося б під себе “зшити” Україну, а як? О. Швирков, кандидат філо) софських наук зі смутком конста$ тує, що багатьом в Україні йдеться про західну ліберальну демократію “з історичним націоналістичним компонентом” (“Дзеркало тижня”, 2010, №12). Вважаючи побудову “класичної держави” (з титульною нацією, єдиною державною мовою тощо) безперспективною, філософ формулює дві тези. Першою О. Швирков засвідчив об’єктивність ученого, другою виводить читача на стежку політиканства. Отже: “Ми повинні бути вдячні україн$ ському націоналізму та україн$ ським націоналістам за ту ідеоло$ гію, яку від них перейняли. У най$ важливіший момент нашої історії вони дали роз’єднаному, розгуб$ леному суспільству ідеологію, зав$ дяки якій наша держава всупереч усім прогнозам не припинила існу$ вання”. Зауважимо, що “вони” для філософа це прихильники побудо$ ви в Україні саме Української дер$ жави, а “ми” — це ті, вожді, кому адресована стаття. Національно орієнтований напрям розвитку держави потрібно змінювати, вва$ жає О. Швирков, але “зламати його вряд чи вдасться”, а до того ж “ломка може привести до розко$ лу”. Таким чином силовий і “сєвє( родонєцкій” способи вправити нам мізки автор статті не вважає опти$ мальними. То що “їм” робити, щоб усунути наше прагнення бути укра$ їнцями? “Що можна порадити полі$ тичній партії, котра бореться за владу — тій, звісно, яка має ресур$ си і хоче визначати стратегію роз$ витку держави?” — запитує теоре$ тик. Шановних читачів закликаю приміряти рекомендації О. Швир$ кова до сьогоднішніх реалій. “На$ самперед її (партії — В. В.) спіке$ рам розмовляти винятково україн$ ською мовою. Принаймні на теле$ баченні. У західних областях такий простий прийом може підняти рей$ тинг партії (1). Не слід різко реагу$ вати на спроби “канонізувати” ге$ роїв УПА тощо. Слід “спускати все на гальмах (2). Те саме стосується закликів до федералізації (3). Уні$ тарний устрій України не повинен ставитися під сумнів”. Перші три рекомендації (нуме$ рація моя. — В. В.) пан філософ за$ раховує до політико-психологічної майстерності ухиляння від лобових сутичок з опонентами; погоджую$
соною Президента мусить визнача$ ти творчі смаки, але маємо море стурбованих, обурених і навіть роз$ пачливих відгуків стосовно “декоро$ ваного вокзалу”, на який п. Скорик “реставрувала” національну святи$ ню в Каневі. “Слову Просвіти” і вельмишановній п. Любові Голоті побажаємо і в подальшому тримати цю тему в полі зору, бо вона пече. Не скажу напевно, скільки разів я перечитував зашифровану поему Євгена Плужника “Канів” (1925). Вона зачаровує свідченнями любо$ ві до Вкраїни і бентежить рядками, в яких ідеться про її спролетаризова$ ну й урбанізовану долю. Плужникові (як і багатьом його ровесникам) хо$ тілося вірити в комуністичні пасто$ ралі, але віри вже не стало. Хоч ко$ лективізація, Голодомор і репресії були попереду, ставав усе гидкі$ шим той ґатунок людей, які переби$ рали на себе всю владу. Ліричне ре$ зюме поеми важко визначити од$ нозначно. Найкраще для цього мо$
же слугувати уривок із 43$ої строфи (нагадаю, йдеться про Канів): “Та навіть пес десь на селі кудлатий, // Найближчий друг дитячої юрби, // На греблі тінь похилої верби, // Парфуми гною, конопель і м’яти // Мені рідніші, ніж майбутні шати, // Що ці ж долини тихі і горби // Десь приберуть, коли мені лежати // У тій землі, що я її робив”. Прошу фахів$ ців з викриття хліборобського кон$ серватизму не метушитися, бо я на цьому трохи розуміюся, але дещо знаю і про психологію сьогодніш$ нього Дикого поля. Блискотливий, як нова копійка, музей Кобзаря у Каневі має для когось стати яки$ мось контраргументом проти мис$ тецького Арсеналу в Києві. Побійте$ ся Бога, марнославні!
ЗНОВУ ЙТИ У ПАРТИЗАНИ? Незалежна Україна не виступає державою українців, що становлять абсолютну більшість її людності. Держава не виконує націєзахисних функцій, які є її обов’язком, і в цьо$ му сенсі є нефункціональною. Це провокує відчуження держави від нації, а нації — від держави. Стати інтелектуальною альтернативою, висунути проект розвитку країни, мобілізувати попутників, рекруту$ вати прибічників, організувати рух — хіба не це є завданням патріотів? Сьогодні в опозиціонери записали$ ся колишні владоможці, які через пересвареність, некомпетентність і корумпованість згаяли п’ять років,
Фото Олеся Дмитренка а між собою чубляться за електо$ ральний ресурс, повернення до влади. Чи маємо забути перелік всує проголошених реформ: адмі$ ністративну, адміністративно-тери$ торіальну, соціальну, пенсійну, ме$ дичну, правоохоронну? Націонал-демократи з різних партій не годні зробити те, чого ми чекаємо, насамперед тому, що “поганими” виявилися самі партії як форма боротьби. Альтернатива — або йти в партизани, або брати$ ся за створення позапарламент$ ських структур громадянського суспільства — рухів, спілок, об’єд$ нань і товариств. Не маю наміру ставити під сумнів засади демо$ кратії — йдеться про форму її реа$ лізації. Українізацію слід визнати справжньою, якщо вона спираєть$ ся на європейські традиції, бо ри$ туальне плекання рушника з виши$ ванкою тягнеться з радянських ча$ сів і саме по собі не перешкоджає втраті ідентичності. Намагаючись перетерпіти нинішніх тріумфато$ рів, доведеться руйнувати монопо$ лію тих, хто зі своєю місією лідерів не впоралися. Показушному патрі$ отизмові, який не зачіпає засад функціонування суспільства, про$ тиставити реальний, що ґрунтуєть$ ся на модерному розумінні народу і світу. Сьогоднішні партійні холдин$ ги на це виявилися не здатні. 1959 року Євген Маланюк оп$ рилюднив розвідку “Малоросійс$ тво”, в якій запропонував кілька тез щодо соціології цього явища. Укра$ їнське малоросійство, писав він, є однією з найважливіших, якщо не центральних проблем, безпосе$ редньо зв’язаних з нашою держав$ ністю. Більше: це є та проблема, що “Першою встане перед держав$ ними мужами вже Державної Укра$ їни. І ще довго, в часі тримання й стабілізації державності, ця проб$
лема стоятиме першоплановим завданням, а для державності — грізним мементо”. Позиція тієї час$ тини інтелігенції, яка там, де фур$ шет, зрозуміла, але в розмові про стратегію мусимо визнати кілька загальних гірких істин. В. Вітков$ ський (“Універсум”, 2003, №7— 10): “Неправда, що демократія завжди й усюди є благом. Якщо всередині суспільства домінують самодурство, здирництво, міжкла$ нові протистояння, то саме вони й підуть в ріст під демократичним сонцем. Неправда, що ринкова економіка конче означає високий рівень добробуту, раціональне ви$ користання ресурсів, продуктивну працю, високу якість товарів та послуг тощо”. Ринкові відносини можуть по$ єднуватися з бідністю, відсталістю, застоєм, масовим шахрайством, низькими якістю та продуктивністю й т.п. Певна частина інтелігентів за$ лишилася послідовною в опозицій$ ності щодо влади. Однак і ця верс$ тва нонконформістів, пише В. Віт$ ковський, не продукує свіжої думки й не виявляє уміння приводити ма$ си в рух. Занепад України є довго$ тривалим її станом, за якого вже зросло ціле покоління. Чому партії, які декларують на$ ціонально-демократичні гасла, в процесі політичних змагань деге$ нерують? Логічно, що (крім минув$ шини й сьогоднішніх зазіхань із пів$ нічного сходу) маємо говорити про вплив внутрішнього чинника.
РАЗОМ НАС БАГАТО, АЛЕ СЬОГОДНІ МИ НЕ РАЗОМ Нам болить, казав на других Всеукраїнських зборах НРУ його
Розвал Радянського Союзу значно скоротив Росію територіально (76 % території СРСР), демографічно (50 % населення СРСР), економічно (45 % виробництва СРСР) і за кількістю військовослужбовців (33 % чисельності збройних сил СРСР). Проте наша північно-східна сусідка не втрачає імперських амбіцій. Відтак зміна влади в Україні — довгоочікувана подія для Москви.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
