Село на нашій Україні · “Товаровиробники — це вже не селяни, а агрохолдинги, які сконцентрували десятки і сотні тисяч гектарів”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
РРИИННООКК ЗЗЕЕММЛЛІІ:: ВРАХУВАТИ ВСЕ
Слово Просвіти, №38 за 2011 рік
Броніслав ПАНАСЮК, доктор економічних наук, професор, академік НААН
Невпинно наближається час введення в дію ринку землі, і йде інтенсивне обговорення найважливішої проблеми народу — землі в українській долі. А який реальний стан села і всієї аграрної сфери перед введенням ринку землі? У результаті аграрних реформ селяни отримали невеличкі земельні паї, втративши незрівнянно більше: колективну працю як природну потребу людини, соціальну інфраструктуру, що була, і спроможність її розвивати, гарантовані робочі місця і надію на гідне пенсійне забезпечення. У селах залишилися здебільшого люди літнього віку, а нечисленна молодь, яку позбавили майбутнього, спивається. Навіть здобувши агрономічну, зоотехнічну, ветеринарну чи економічну освіту, молоді селяни не можуть застосувати свої знання на селі, де немає робочих місць і умов проживання для спеціалістів. Серед селян практично відсутні механізатори високого класу. У результаті вони втрачають свої земельні паї, бо офіційно ринку землі не існує, а її продаж і купівля йде повним ходом, тільки приховано. Людині одноосібно жити важко, працювати практично неможливо: земельні паї є, а роботи нема, зруйновано соціальну інфраструктуру. Реформатори аграрної сфери забули нашу історію, де завжди українці працювали гуртом, дотримуючись віковічних традицій. Щоб зберегти село, сільську громаду, не допустити обезземелення селян, державі необхідно (ще до впровадження ринку землі) зосередити увагу на кооперативній та інтеграційній складовій виробництва на селі. За основу треба взяти постулат, що земля — це не предмет наживи, а засіб ефективного прояву людської праці. Тому необхідно, щоб у законі, який визначатиме продаж землі, були гарантовані умови захисту цих національних інтересів. Основні серед них: категорична заборона продажу і приватизації землі сільськогосподарського призначення прямо або через підставних осіб іншим державам, іноземним юридичним і фізичним особам. Адже основними власниками земельних паїв є селяни, колишні працівники колгоспів і радгоспів і прямі їхні спадкоємці. Також необхідно, щоб особисті селянські та фермерські господарства об’єднували свої земельні паї, замість оренди і продажу, в кооперативні та інші інтегровані господарства місцевої громади. Розмір приватних сільгосппідприємств має бути унормований із урахуванням можливостей рентабельного господарювання, недопущення зниження якості земель. Країна має взяти курс на створення великих державних підприємств, які будуть взірцем ведення виробництва. Усі власники землі організаційно зосереджуються в структурах сільської територіальної громади. Перед введенням ринку землі треба враховувати одну з основних проблем українського села. Вона полягає в історичному існуванні суперечності між індивідуальними й колективними, зокрема державними, інтересами. Тому слід вирішити (і концептуально, і
Фото Олеся Дмитренка практично) проблему поєднання індивідуальних, колективних і загальнодержавних інтересів у сфері сільгоспвиробництва. Усунути ці суперечності можна на основі кооперації у володінні й використанні земель, виробництві продукції, її переробки, реалізації. Чому саме виробнича кооперація? Селяни, отримавши земельні паї, насправді реально мають тільки документи на володіння, але переважна більшість не знає, що з цими паями робити. На земельній ділянці від 2 до 10 гектарів землі важко ефективно вести виробництво через неможливість впроваджувати сівозміни, застосовувати потужну техніку. Ще на початку проведення аграрної реформи стало очевидно, що в основі самого розпаювання найефективнішим було кооперативне використання землі. Проте перевагу віддали іншим формам господарювання, для яких не було створено належних технічних, організаційних, фінансово-економічних умов. У результаті частина земельних паїв перейшла до великих орендаторів, чимало не використовується взагалі. Багато розмов про допомогу селянам бюджетними коштами, зовнішніми інвестиціями, дешевими кредитами, низькими податками, але насправді до села нічого цього не доходить, бо так звані “сільські товаровиробники” — це вже не селяни, а агрохолдинги, які сконцентрували десятки і сотні тисяч гектарів землі. Вони далекі від потреб села і держави, розвитку соціальної інфраструктури села, їх цікавить лише прибуток. А селяни (власники земельних паїв) просто живуть у селі, користуючись присадибною ділянкою та мізерною платою орендарів за земельні паї. Досить часто селяни втрачають права на свої земельні паї, — а це велика загроза для села і селянства, яке формує національні основи народу й держави. Якщо землі неконтрольовано продаватимуть без участі сільських територіальних громад, ефективність їхнього використання буде низькою, ніде буде виділити землі під громадські потреби. Уже й зараз місцева сільська влада відсторонена від управління земельними ресурсами на своїй же території, з нею не узгоджують ні будівельних, ні інших робіт, у яких нерідко громади не зацікавлені.
Законодавці мають враховувати при введенні ринку землі такі особливі обставини. Наша держава — майже єдина країна світу, де історично сформувалися сільські поселення, в яких мешкають селяни зі своєю неповторною культурою, традиціями і звичаями. Україна — аграрна країна з багатими чорноземами. Наша земля — безцінне багатство нації, її природний дар. Тому використання чорноземів має бути під контролем сільських громад, місцевої влади. Щоб не допустити частої зміни власників землі і спекулятивного використання її під час введення ринку, необхідно концентрувати земельні ресурси у колективному користуванні сільських громад на основі кооперації. Запропоновано створювати колективні аграрні підприємства (КАП) у межах сільських і селищних рад, до яких мають входити землі: комунальні, які є власністю сільської (селищної) ради; земельні паї селян і їхніх спадкоємців, включаючи землі, віддані в оренду; землі, якими володіє держава. Подібна кооперація формує четвертого колективного власника земель — сільську територіальну громаду. Саме у цих чотирьох власників мають концентруватися землі кожного села, селища чи іншого населеного пункту, між ними відбуватимуться процеси здачі в оренду, дарування чи продаж на підставі норм і правил кооперації. Кооперативні відносини сільських громад встановлюються з метою використання комунальних земель і земельних паїв на території великого села чи селища або 2—3 середніх чи малих сіл. До кооперації сільської територіальної громади на добровільних умовах можуть входити: сільська територіальна громада, яка має землі спільного користування; власники земельних паїв, які мешкають на даній території; власники земельних паїв, які проживають за межами даного села чи селища; орендарі, які користуються земельними паями мешканців села; селяни даного села, які беруть участь у виробничій чи соціальній сфері громади, а також в управлінні місцевої сільської влади. Участь у вирішенні загальних справ кооперативу кожним його членом визначається статутом, затвердженим загальними зборами територіальної громади. Враховуючи, що деякі орендарі уклали з селянами договори на десятиліття за мізерну платню, що є загрозою обезземелення селян, влада зобов’язана прийняти закон про призупинення всіх орендних договорів для їхнього перегляду сторонами, але вже на умовах кооперативних відносин сільських громад. Тут має бути враховано інтереси трьох сторін: власника земельного паю, орендаря, територіальної громади села чи селища як власника комунальних земель. Щодо черговості набуття права користування землею, то можуть бути такі рішення громади: власник земельного паю самостійно входить у кооперацію своїм паєм; якщо він хоче здати його в оренду, то перевага надається в такому порядку: спочатку мешканці певного села чи селища, далі сільська територіальна громада на умовах кооперації, потім держава, якщо вона має до земельної ділянки інтерес. Після цього право отримує зовнішній орендар, який зобов’язаний стати членом сільської територіальної громади на умовах кооперації, підпорядковуючись встановленим нормам і нормативам, вимогам агротехніки і правил оренди. У такому ж порядку має здійснюватися набуття права купівлі земель. Визначення рівня економічних орендних відносин держава має доручити сільській територіальній громаді, яка на підставі нормативів кооперації визначає ефективність орендних відносин і для громади загалом, і для кожного члена кооперативу зокрема. Продаж чи оренда земельних ділянок має бути унормована, приміром, так. Якщо земельна ділянка розташована між ділянками інших власників, то продаж чи оренда може здійснюватися за узгодженням із власниками сусідніх ділянок і колективом кооперативного господарства. Землі колективної і комунальної власності громад не можуть продаватися, а лише здаватися в оренду. Крупний орендар може орендувати частину або всю землю громади тільки за рішенням колективу кооперативного господарства та місцевої влади, які визначають відповідальність орендаря за соціально-еко-
y
y
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
