Столиця · “Фахівці ЮНЕСКО висловили побажання включити живописні придніпровські схили Києва в Список всесвітньої культурної спадщини”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
НАЦІОНАЛЬНА ШКОЛА РЕСТАВРАЦІЇ
Слово Просвіти, №38 за 2011 рік
Михайло ДЕХТЯРЬОВ, мистецтвознавець, член Національного союзу художників України, дійсний член Нью-йоркської академії наук 65
років тому при Раді Міністрів УРСР було створено спеціалізовану структуру “Трест по будівництву монументів та реставрації пам’яток”, від якої бере свій початок нинішня виробнича корпорація “Укрреставрація” і державний інститут “УкрНДІ проектреставрація”. Реставрацію пам’ятників у повоєнні роки було поставлено на високий науковий і технічний рівень: достовірний історичний вигляд повернули таким прославленим архітектурним ансамблям, як Києво-Печерська лавра, Софія Київська, фортеця Кам’янця-Подільського, Хотина, Меджибожа, Луцька, Лівадійський палац у Криму, Троїцько-Іллінський монастир у Чернігові та ін. Уже в той період були відреставровані окремі споруди з унікальним живописом в інтер’єрах: поряд із Софією Київською це церкви Андріївська та Кирилівська і Володимирський собор у Києві. За проектами інституту “Укрпроектреставрація” (з 2001 року “УкрНДІ проектреставрація”), цієї головної організації країни в галузі реставрації архітектурної спадщини, надалі було відреставровано безліч пам’ятників найрізноманітнішого типу: житлової, культової, фортифікаційної, садово-паркової, господарської архітектури, зокрема видатних будівель-пам’ятників адміністративного та суспільного характеру. До категорії останніх можна зарахувати приміщення Верховної Ради та Національного банку України, театр опери та балету в Києві та Львові, Маріїнський палац та Національну філармонію в Києві тощо. Розробці проектів передувало ретельне дослідження пам’ятників. У той час, як архітектори-реставратори, виїжджаючи в різні куточки України “на натуру”, здійснювали фотофіксацію, обмірні креслення, копали шурфи для визначення планувальної структури напівзруйнованих споруд, оббивали зондування по стінах, наукові співробітники провадили необхідні історико-архівні дослідження по пам’ятниках, копітке виявлення і вивчення в архівах, бібліотеках і музеях, іконографічних і текстових матеріалів, які належать до пам’яток. Значною мірою заслуга в тому, що справу реставрації пам’ятників в Україні було піднято на високий науковий рівень, належала співробітникам київського інституту НДІТІ (Науково-дослідного інституту теорії і історії архітектури і містобудування), кандидатам і докторам архітектури і мистецтвознавства, які виступали об’єктивно-безпристрасними експертами і рецензентами всіх етапів реставраційних робіт. Наші проекти, як правило, розглядали і затверджували на наукових радах, до складу яких входили відомі науковці І. А. Ігнаткін, Г. Н. Логвин, Ю. С. Асєєв, С. К. Килессо та ін. До 1980 років значно зріс об’єм робіт, здійснюваних інститутом, у зв’язку з чим збільшилася чисельність його співробітників (до 500 осіб). Будівля колишнього келійного корпусу Софійського заповідника, в якому до цього розміщувався інститут, стала затісною, й інститут було переведено в масштабну двоповерхову будівлю колишнього Гостинного двору (Торговельних рядів) на Подолі, спеціально реконструйованого для цієї мети. Туди ж із дому митрополита Софійського заповідника було переведено наукову бібліотеку з архітектури Держбуду України. У цей же період було створено низку нових відділів в інституті: технологічний із хімлабораторією, благоустрою території з фахівцями садово-паркового мистецтва, відділи конструкторів, геодезистів та ін. До нашого часу національна школа реставрації вже мала великий авторитет серед колег-фахівців союзних республік і широке міжнародне визнання. Неодноразово проводилися міжнародні конференції з фахівцями Болгарії, Угорщини, Польщі та інших країн. Наші реставратори публікували наукові статті в спеціальних загальносоюзних і зарубіжних виданнях. Нині, хоч як прикро, але доводиться констатувати, що із настанням епохи ринкових відносин справа збереження культурної спадщини та історико-архітектурних пам’ятників прийшла в повний занепад. Держава практично перестала виділяти кошти, необхідні для реставраційних робіт, передавши пам’ятники на відкуп орендаторам. У держбюджеті 2011 року, як і в попередньому, було заплановано суму до 20 млн гривень. Це крапля в океані порівняно з необхідними коштами. На порятунок лише київської Андріївської церкви (шедевра архітектури і мистецтва світового значення, що перебувають у гостроаварійному стані), потрібна (за найприблизнішими підрахунками) сума втричі більша. Таких грошей немає ні в розпорядженні музейних працівників, ні в церковної общини, що частково орендує приміщення храму. Але ж до Євро—2012 чиновники обіцяють привести пам’ятник до ладу! Що вже говорити про долю багатьох інших безцінних святинь, що стоять у тріщинах і потребують невідкладних ремонтно-реставраційних робіт? Цей Михайлівський собор Видубицького монастиря, і церква Спаса на Берестові, і трапезна Михайлівського Золотоверхого монастиря та ін. Де відповідальність посадових осіб? Де фахівці, які колись піднімали в ЗМІ великий шум за подібних обставин? Чому зараз таке стало можливим? За останні роки український уряд ратифікував низку міжнародних угод (хартій, конвенцій), що декларують необхідність дбайливого ставлення до культурної спадщини, яка є значною і невід’ємною частиною загальносвітової культурної скарбниці: збереження автентичної подоби будівель-пам’ятників і їхніх охоронних зон, збереження історичних ландшафтів тощо. Але зараз часто-густо ми бачимо грубі порушення цих угод. Якщо в розвинених і культурних країнах Європи (у співтовариство яких, нібито на рівних, ми сподіваємося бути прийнятими) історичні центри — це, образно кажучи, музеї просто неба, де мало не в кожній старовинній будівлі туристи можуть виявити окремий невеликий музей або меморіальну кімнату, а сучасні величезні будівлі (банкові, торговельні, готельні й т. ін.), як правило, виносять у так звані ділові центри в нових районах, то у нас в історичному середовищі старовинних міст безцеремонно і протиправно споруджують висотні будівлі, що не вписуються в це середовище за масштабом, руйнують ауру старовини візуально і загрожують її фізичному існуванню. Незрідка для розчищення місця для новобудов зносять будівлі, що мають статус пам’ятників архітектури та історії. Автентичну подобу пам’ятників частенько до невпізнання спотворюють прибудовами, надбудовою нових поверхів і мансард. І якщо в цивілізованих країнах чиновники за порушення пам’ятникоохоронного законодавства втрачають посади і потрапляють під суд, то у нас не було прецеденту, щоб винний у нанесенні збитків культурній спадщині (хоч би які значні ці збитки були) поніс би адекватне покарання. Причини того, що відбувається, зрозумілі: ви-
Будівництво підземного двоповерхового паркінга біля фундаментів Софійського собору. Фото 2001 р.
сокий рівень корупції в країні і низький культурний рівень її керівництва. Чи можна зазначене вважати характерними, природженими рисами нашого національного менталітету? Думаю, що ні, якщо пригадати, як інтелігенція 1930-х років, захищаючи пам’ятники, робила це самовіддано, ризикуючи життям, отримуючи за це заслання, а то й розстріл. Нинішнім же “охоронцям” культурної спадщини розстріли не загрожують і відстоювати виконання положень законодавства — їхній службовий обов’язок. Але ці посадові особи, втрачаючи совість і честь, у наші дні перетворюються на прислужників “золотого теляти”, убезпечивши себе колективними підписами документів і круговою порукою. Вражаючі приклади будівельного беззаконня ми споглядаємо в столиці України, а на неї рівняються й інші міста. У буферних зонах об’єктів, що перебувають під охороною ЮНЕСКО, Києво-Печерської лаври і Софії Київської, один за одним зростають гігантські будівлі-монстри, наближаючись майже впритул до всесвітньо відомих історичних ансамблів. Якщо дивитися на Лавру з лівого берега Дніпра, то її панораму — візитну картку Києва, — вже непоправно знівечено. Те, що сталося, можна назвати не інакше як “Чорнобилем нашої культури”. І чи можна тепер без іронії міркувати про якийсь імідж країни? Відзначу, що експерти ЮНЕСКО за останні роки неодноразово зверталися до уряду України із застереженням, що ці київські об’єкти можуть бути виключені зі Списку всесвітньої культурної спадщини.
Але належної реакції немає, і зрозуміло чому! Добре відомо, що будівельний бізнес найвигідніший і найприбутковіший, незалежно від того, в яких координатах розвивається політика й економіка країни. Тому немає політичної сили, представники якої не займалися б цим бізнесом. На користь цих людей “будівництво лобі” вже давно діє і в парламенті, і в уряді. Ці люди будують свої садиби як палаци, а в Києві забирають палаци у людей “під державні потреби” (маю на увазі Маріїнський і Кловський). У культурних країнах палаци, як правило, — це загальнодоступні музеї. Очевидно, декому з олігархів-забудовників сняться солодкі сни, що і Лаври вже немає, а придніпровські пагорби вони забудовують прибутковими готелями і торговельно-розважальними закладами. І справді, у ЗМІ дедалі частіше з’являється інформація про розробку архітекторами найрізноманітніших фантастичних проектів забудови київських літописних придніпровських пагорбів, хоча за чинним законодавством — це зона історичного ландшафту, що охороняється. Повідомлення про це як про реальний намір років 15 тому могло з’явитися лише як жарт на 1 квітня. У зв’язку зі сказаним слід зауважити, що нещо) давно фахівці ЮНЕСКО висловили побажання включити живописні при) дніпровські схили Києва в Список всесвітньої куль) турної спадщини і, поряд із цим, оголосити мораторій на подальшу безсистемну забудову історичного цен) тру міста. Проте міські чи) новники зі зрозумілих при) чин прагнуть приховати цю інформацію від киян. А слід було б в даному випадку добитися позитивного рі) шення питання про збере) ження історичної забудови центру Києва! І тоді багато старовинних будівель, що виконують важливу роль так званої фонової забудо) ви, були б врятовані від за) махів забудовників. І це свідчило б про ре) альні, а не про голослівні наміри нової влади застосувати істинно європейські, цивілізова) ні підходи до вирішення сучасних містобу) дівних проблем в історично значимих цен) трах, тим більше такого всесвітнього мас) штабу, як столиця України. Не слід форсувати знесення старої забудови і через таку важливу обставину. Багато старовинних будівель, які зараз не мають статусу, наприклад, пам’ятника історії
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
