З роси й води! · “Його працьовитість — це результат потужного національного гарту, пронесеного з самого дитинства через усе життя”. · с. 16сторінка оригіналу ↗
У ВИРІ ЖИТТЯ Святославу ВАСИЛЬЧУКУ — 70
Слово Просвіти, №38 за 2011 рік
Петро АНТОНЕНКО Фото автора Давно знаю Святослава Васильчука по спільній рухівській і просвітянській роботі і завжди дивуюся його енергійності й небайдужості. Пригадую доволі бурхливі з’їзди Народного руху України, тоді ще єдиного, не розколотого, першої половини 90-х років. Очолюючи Житомирську обласну організацію НРУ, а відтак і рухівську делегацію житомирців на з’їздах, Святослав брав найактивнішу участь у гострих дискусіях. І за всієї принциповості, чіткості позиції у нього домінувало не голе критиканство, поширене тоді в наших колах, а конструктив. Він завжди був переповнений ідеями. І це були не просто декларації, а перевірені практикою речі. Бо цікавих, конкретних справ на рахунку рухівця і просвітянина було немало. Ми співпрацювали і як журналісти нечисленної ще, на жаль, національно-демократичної преси. Тоді, у другій половині 90-х, здавалося, наша спільна справа набуває розвою. Спільна, бо Святослав, як і я, закінчив факультет журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка, багато років віддав газетярській справі. Без зайвої скромності можу сказати, що ми з ним тоді очолювали одні з наймасовіших рухівських і просвітянських газет в Україні. Наклад Чернігівської “Сіверщини”, де я був редактором, досяг 35 тисяч передплати. У Житомирі Святослав Васильчук видавав і редагував газету “Віче” з її 30-тисячним накладом. Найактивнішу участь ми взяли й у створенні та роботі Асоціації рухівської преси, яка на початках об’єднала десятки демократичних газет. У планах був обмін матеріалами, кооперування у всіх видавничих справах, від пошуку реклами до закупівлі паперу, врешті просто обмін досвідом газетярської роботи. На жаль, з часом Асоціація поволі затухла, як і загалом демократична преса. Дедалі важче стало витримувати конкуренцію в медіа-просторі, який заполонили видання олігархічних кланів. Та, правду кажучи, й національно-демократичні сили недопрацьовували у творенні потужної власної преси. Тож для обох наших газет настали не кращі часи. Утім, енергія Святослава Васильчука знайшла прекрасне застосування на просвітянській ниві. Просвітянин із перших,
2002 року він став головою Житомирського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Важко перелічити всі добрі справи членів об’єднання, здійснені під орудою свого лідера. Жоден захід, жодна програма, акція національно-патріотичного спрямування не обходяться без їхньої участі. Не менш важливо, що голова об’єднання розуміє важливість буденної чорнової роботи в Товаристві. А це і створення нових осередків, і поширення національної преси, зокрема нашої газети “Слово Просвіти”. Звідки стільки енергії, працьовитості на ниві української духовності? Можна сміливо припустити, що це результат потужного національного гарту, пронесеного з самого дитинства через усе життя. А воно було далеко не ідилічним для уродженця села Антонівка, що в Гощанському районі Рівненщини. Батько Святослава Карпо Олексійович, звичайний поліський селянин, відзначався потягом до знань, немалою освіченістю, що, втім, було не вдивовижу в українських селах. Глава родини багато читав, передплачував патріотичні українські газети. У цей період, у 20—30 роки ХХ століття, західноукраїнські землі входили до складу Польської держави. Звичайно, ситуацію тут не можна було порівняти з національним приниженням українців у Радянському Союзі, але й тут за свої національні права треба було боротися. Саме завдяки активності Карпа Олексійовича селяни добилися, щоб дітей у школі вчили не лише державною польською, а й рідною українською мовою. На початку 30-х Карпо Васильчук створив у селі осередок ОУН.
Трагічна доля українців, України, розірваної між імперіями, позбавленої державності, як у краплі води, відбилася на долі цієї звичайної сільської родини. Не лише за часів Польщі Карпові Олексійовичу, обраному земляками війтом, тобто сільським головою, довелося відстоювати національні інтереси, права своїх односельців. Боровся за це і за нової влади “визволителів” зі сходу, московських окупантів. Люди знову довірили Васильчукові посаду сільського голови. Але такі патріоти новій владі непотрібні й ворожі. Коли радянські каральні органи впритул зацікавилися сільським осередком “Просвіти” і одним із його керівників, сільським головою Васильчуком, тому не за-
ПЕРЕДПЛАТА ТРИВАЄ Ви — зі “Словом Просвіти”, бо це — ваша газета! ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
