Від першої особи · “Політичну погоду в Україні замовляють і забезпечують олігархи, які твердо стали на фундамент авторитаризму”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
ГІРКА ВТЕЧА ІЗ РАБСТВА
Слово Просвіти, №38 за 2011 рік
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України
Україна на двадцятому році незалежності опинилася в надзвичайно складній ситуації. Чи не найбільшою проблемою виявилася криза віри. Народ залишився без духовної основи. Суспільні розчарування опустилися до критичної межі. Недовіра владі — судовій, виконавчій, представницькій, будь-якій — настільки категорично висловлюється, що суспільство неминуче потрапляє у кризове завихрення настроїв і переживань. Ті, хто нещодавно здобував політичні дивіденди на розвінчанні капіталізму як системи нещадної експлуатації мас, тепер є правлячим політичним класом, який не обтяжує себе моральними принципами та нарощенням інтелектуальної потуги. Старі комуністичні вовки з поламаними в класовій боротьбі іклами тепер успішно вигризають вставними щелепами в олігархів із Партії регіонів часто з їхньої ж ласки шматки жирного м’яса і ласо облизуються з телеекранів. Поряд розкошують у стихії дикого капіталізму ними ж виплекані молоді шакали із середовища партійної та комсомольської номенклатури, в яких животи розбухли від бізнесового ожиріння і які люто клацають перламутровими зубами на всіх, хто їм наче заздрить, — на демократів, соціалістів і комуністів, і особливо — на націоналістів… Вони люблять тільки себе. І вирощують тільки “зелений плід” та плекають інстинкт самозбереження, який на всякий випадок оточений частоколом німих “биків”-охоронців. Гламурна бізнесова і політична еліта нарочитою демонстрацією розкоші, всевладності й безкарності провокує інший, не демократичний опозиційний резонанс, який може здетонувати жорстокий громадянський конфлікт. Замість продуктивних ідей, які б стимулювали вироблення директив щодо моделей і шляхів розвитку суспільства і держави, впроваджується в суспільну свідомість філософія споживання і життєвого успіху, базованого на аморальних засадах дикої “капіталізації”. Головний фетиш, перед яким схиляють голову не тільки ті, хто його викохав і огламурив, а й ті, хто лише шукає свою дорогу в суспільному самоздійсненні, це товарно-грошові відносини. Тобто, інтереси. Власні передусім. Мимоволі зринають у пам’яті слова біблійного пророка Єремії: “Бо від малого до великого, кожен з них відданий користолюбству, і від пророка до священика — усі діють облудно; лікують рани народу Мого легковажно, говорячи: “мир! мир!”, а миру немає. Чи соромляться вони, роблячи мерзоти? Ні, ніскільки не соромляться і не червоніють” (Біблія. Єремія. 6 : 13–15). Як бачимо, нічого нового від біблійних часів не з’явилося на цьому світі під сонцем — тенета Плутона намагаються обплутувати кожну владу від голови до п’ят і чи не кожна влада поривається боротися з користолюбством, читай: із корупцією, тільки чомусь не з голови починають чистити владу, а з хвоста. Як рибу. Хоч як би ми прагнули обстоювати постулат: “Україна — демократична держава”, проте переважна більшість українців вважає, що сьогодні у владу вкоренилася кримінальна буржуазія і мафіозні структури, які системно легалізують диктатуру олігархів. Оскільки олігархи є найвпливовішими політичними гравцями у нашій країні, саме вони постукують пальчиками по політичному барометру, підганяючи покажчик рівня політичної погоди в Україні до позначки “демократія”. Насправді вони “замовляють” таку погоду, яка дедалі виразніше означується терміном “авторитаризм”. Бо хто сьогодні контролює фінансові потоки в державі? Хто майже тотально володіє електронними засобами масової інформації? Хто керує Верховною Радою України, тобто, чию волю, чию політику виконує слухняно, за помахом руки “партрегіонального диригента” Чечетова депутатський корпус із контрольним пакетом голосів (читай: акцій)? Отже, політичну погоду в Україні замовляють і забезпечують олігархи, які твердо стали на фундамент авторитаризму, але над собою розкрили парасольку із надписом “Демократія”. Здається, їм нічого не загрожує. Опозиційні політичні сили слабкі, бо розрізнені, інфіковані бацилами вождізму і загумінкового політичного авторитаризму. Велика частина населення політично пасивна, бо розчарована і дезорієнтована, нікому і ні в що не вірить. Звичайна українська людина переконана, що демократія нічим реально не забезпечена — не пропонує конкретного практичного, скажу більше — вигідного еквівалента. У чому громадянин України бачить реалізацію демократії? У справедливій владі? У чесному суддівстві? У довірі до міліції? У вступі без хабара до університету? Можливо, народ побачив, як нова влада рішуче демонтувала старі політичні, ідеологічні, господарські структури й комуно-радянські символи разом із колишньою комунопартійною, радянською, комсомольською номенклатурою? Ага, дочекались! Більшість сучасних українських бізнес-політиків за характером політичного мислення — вихідці з недалекого минулого, де мораль, духовність, патріотизм не культивувалися, а нинішні декларації про входження у сферу реалій і цінностей європейської демократії — не стільки бажаний внутрішній поклик, скільки політична гра, розрахована на далеку перспективу. Як можна здійснити модернізацію країни, як ефективно впроваджувати нові ринкові реформи, коли їхню реалізацію має забезпечувати старий адміністративний корпус і, головне, за старими командно-адміністративними схемами? Хіба нев цьому основна причина низької ефективності реформ 2010 року? Президент України Віктор Янукович у Щорічному Посланні до Верховної Ради України визнав: “Із задумів та планів на 2010 рік ми спромоглися реалізувати щонайбільше третину. В чому я бачу причини низької ефективності? Перш за все, 2010 рік засвідчив, що далеко не в усьому влада і суспільство були готові до запропонованих змін. Бюрократизована державна машина, що виживала за будь-якої влади, по інерції намагається зберегти свої звичні механізми управління, свої адміністративні можливості та корупційні схеми тіньового заробітку”1. Усі сьогодні в Україні — і ті, що при владі, і ті, що в опозиції, — усвідомлюють, що корупція — це системне явище, яке вже глибоко закорінене в практику ефективного збагачення за допомогою тіньових схем і яке руйнує зсередини державу, людину, суспільство й загрожує правам і свободам громадян. Для здійснення модернізації всіх сфер життя — таке амбітне завдання поставила перед собою нинішня влада — слід задіяти величезний комплекс державних механізмів, важелів і впливів громадського контролю, налагодити систему зворотного зв’язку влади і суспільства, а головне, на що і зробила основну ставку Партія регіонів, це підвищити дієздатність органів влади, сформувати ефективно функціонуючу владну вертикаль. Це був чи не найголовніший козир, яким нинішня влада вирішила зіграти в надії завоювати довіру громадян. Сподівалися, що в суспільній свідомості зберігся міф про “сильного лідера”, який владною, але справедливою рукою наведе лад у державі і вкаже шлях до щасливого майбутнього. Якщо й відбудеться певне обмеження громадянських прав і свобод, то успіхи в “наведенні порядку” легко перекриють ці несуттєві для значної частини населення ущемлення демократії. Що ж, рішуче розширили владні повноваження Президента України, тепер у його руках сконцентрована велика влада, що й дозволяє йому і його Партії регіонів вмостити чи не в кожне державне крісло рідний регіональний зад. Та ще й терпеливо прибирати до рук органи місцевого самоврядування. Переїхали-пересіли свої, як правило, із Донецька і Макіївки, подеколи з інших, але східних, південних чи столичних кабінетів в інші, але вищі за престижністю офіси і давай командно-адміністративним методом модернізовувати інші регіони. І чи багато встигли висидіти? Тільки запарили зади, а що вилупилось? Уже Росія продифілювала бравурним маршем із транспарантом “суверенна демократія”, нав’язуючи “демократично” концепцію модернізації суспільства і держави “зверху”, тобто шляхом реалізації такої заманливої для наших регіоналів ідеології “вертикалі влади”. І на що напоролися? Чотирнадцять діячів культури і правозахисників Росії звернулися до правлячого тандема “Медвєдєв-Путін” із листом, у якому наводять тривожні свідчення “зростаючої політичної кризи в Росії, кризи хибної ідеології “вертикалі влади” (“День”, 1 червня 2011 р.) і попереджають про катастрофу, що насувається. Здається, там натішилися “керованою демократією”, але нашим реформаторам тут справді “Москва — не указ”. Самі, видно, повинні влупитися лобом у стіну — тоді й розвидниться. Можливо. Але золоте правило тих, хто продовжує спокушати історію симбіозним правлінням олігархів та бюрократів із комплексом командно-адміністративного синдрому, полягає в тому, щоб прибрати все до своїх рук і водночас проповідувати необхідність децентралізації, дерегулювання та делегування повноважень органам місцевого самоврядування, громадянським інститутам. …Нещодавно я побував на конференції за підсумками конкурсу на тему: “Україна: 20 років державотворення”, оголошеного Президентським фондом Леоніда Кучми “Україна” в лютому 2011 р. для студентів до 25 років. У конкурсі взяли участь 1100 студентів із 119 ВНЗ із 26 регіонів. На запитання “На що переважно спрямовані дії державної влади” найвищий відсоток — 51,5 — мала відповідь: “Захист інтересів окремих промислово-фінансових груп”. А найбільшою загрозою для України українські студенти вважають “ігнорування законів та корупцію” (50,5 %). На другому місці (37,1 %) внутрішньополітична нестабільність. Проблема полягає передусім у тому, що переважна більшість населення країни відторгнута від політичного життя, бо на цьому плацдармі “воюють”, то атакуючи один одного, то влаштовуючи показне замирення, політична та фінансово-промислова еліти. Ясна річ, щоб не плуталися під ногами різні там “середнячки”, їх, тобто малий і середній бізнес, успішно відтісняють на політичний та економічний маргінес потужні політичні, бюрократичні та фінансово-економічні гравці. Тож не випадково 88 % опитаних серед молоді, до 80 % людей середнього віку і 86 % — старшого віку протягом 12 останніх місяців 2009 року не брали участі в жодному суспільно-політичному заході2. На жаль, відторгнення населення ще більше посилилося порівняно з 2009 роком. І ця суспільно-політична пасивність переважної більшості громадян України свідчить про кризу людської зацікавленості в залученні громадян до політичного життя, про відторгнення їх від процесу прийняття соціально значущих рішень. Натомість ігнорування законів, а в цьому приклад народові показала влада, призвело до того, що люди не хочуть дотримуватися встановлених офіційних норм і правил, демонструючи недовіру до судів, міліції та виконавчих органів влади. Отже, суспільна довіра до правопорядку підірвана. Усе це наслідок розриву інтересів політиків і народу, зрощення влади і бізнесу, яке й породило нині сущий кланово-номенклатурний капіталізм. Ми вже бачимо зараз, що влада прагне контролювати олігархічні групи, видно, запозичуючи досвід північного сусіда, хоча насправді кланово-олігархічні групи поки що успішно контролюють владу. Тому модернізація держави — справді єдиний наш стратегічний вибір, що підтверджують відповіді 1100 опитаних конкурсантів. На запитання: “Що необхідно зробити для зміцнення незалежності України?” найбільший відсоток — 36,0 — отримала відповідь: “Здійснити ефективні політичні та економічні реформи”. Далі — 27,4 % — “підвищити ефективність влади” та “запровадити дієву систему подолання корупції” (25,2 %). Українське студентство причини наших проблем і бід вбачає передусім у слабкості та неефективності нинішньої влади, в ігноруванні законів і в корупції, у частковому лише забезпеченні конституційних прав і свобод громадян (57,4 %), у слабкому розвитку інститутів громадянського суспільства, передусім громадських організацій (62,8 %), у відсутності самодостатніх територіальних громад та органів самоврядування, необхідність створення яких обстоюють 57,8 % опитаних. Українська молодь бачить і відчуває, що монополізація влади не є панацеєю від тих проблем, які постають у процесі модернізації країни. Про що, скажімо, свідчить те, що Партія регіонів прагне заповнити своїми, “нашими”, людьми державні структури на всіх владних рівнях? Не тільки про монополізацію однією партією влади, а й про відсутність в її кадрових “запасниках” фахівців із модернізації. Відомо, що така кадрова політика до добра не приведе, бо для багатьох регіоналів головне — бізнес, а успіх у цій сфері залежить від ступеня наближення бізнесу до влади. І тут неминуче з’являються такі бажані для державних чиновників тіньові корупційні послуги і корупційна рента. Чим похвалитися нам на двадцятому році незалежності? Вітчизняна економіка й досі не структурована, не відповідає модернізаційним запитам, державні інститути слабкі, без налагоджених механізмів функціонування в умовах модернізації. Країну й далі “переслідує” політична нестабільність, яку провокують часті “поринання” в стихію виборчих перегонів. Відчувається наростання боротьби між новою владою та олігархічними структурами, які хочуть і далі контролювати сферу бізнесу та виборчі процеси, бо не готові змиритися із обмеженням їхнього доступу до ресурсів і влади. Українське суспільство, незважаючи на запевнення Президента України Віктора Януковича та його Партії регіонів нарешті “зшити” регіони держави, й далі перебуває в стані фрагментарного поділу передусім у
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
