Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Погляд · 28 вересня відчинить свої зали Краснодонський музей “Молода гвардія”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Українські іпостасі молодогвардійців

Слово Просвіти, №38 за 2012 рік

Закінчення. Початок у ч. 37 за 2012 р. Війна Із початком війни краснодонських підлітків широко залучали до виконання сільськогосподарських робіт в області та проведення культурно-масових заходів для поранених бійців-фронтовиків, яких лікували у місцевих госпіталях. За їхніми свідченнями, вони часто зверталися до народної пісні. І в хоровому, і в сольному виконанні звучали пісні “Дивлюсь я на небо” на слова М. Петренка, “Стоїть гора високая” на слова Л. Глібова, “Місяць на небі”, “Розпрягайте, хлопці, коней” тощо. Навіть під час перельоту через лінію фронту для виконання спеціальних завдань краснодонці співали українських пісень, зокрема “Розпрягайте, хлопці, коней”. Прорвавши фронт, 22 липня 1942 р. німецькі війська повністю окупували останню українську твердиню — Луганщину. Військові частини 18 липня без бою залишили Краснодон. І тільки через дві доби до міста вступили частини Вермахту. У перші дні окупації населення вибрало нейтрально-очікувальну позицію. В умовах воєнного лихоліття люди намагалися зберегти власне життя та життя своїх близьких, врятуватися від голодної смерті, що насувалася, уникнути вивезення на примусову працю до Німеччини. Ось чому частина краснодонців стала до роботи на шахтах, транспорті, сільському господарстві, поповнила окупаційні установи, каральні та військові формування ворога. У доповідних записках Управління держбезпеки області до обкому партії пізніше називалися причини, чому місцеве населення підтримало окупантів: “Потужна петлюрівсько-націоналістична агітація, яка отримала значне поширення” та “розповсюдження байок про незалежність України”. І жодного слова про справжню війну сталінщини проти свого народу. Насправді ж політико-економічна та соціальна ситуація, ускладнена подіями воєнного часу, сприяла пробудженню національно-патріотичних почуттів, розумінню потреби боротьби проти гітлерівського і сталінського тоталітарних режимів та утвердженню власної державності. Тому й не випадково у Краснодонському та сусідньому Свердловському районах діяли підпільники ОУН під проводом С. Бандери. Слід визнати правдивість заяв одного з активних діячів українського національновизвольного руху в роки Другої світової війни Євгена Стахова про діяльність ОУНівського підпілля на теренах Луганщини. Згідно з розпорядженням німецької окупаційної адміністрації, українська мова як державна запроваджувалася по всій території Луганщини з 17 жовтня 1942 р. Мешканці Краснодонського району отримали можливість використовувати українську мову в діловодстві, судочинстві, нею ж надавати й отримувати культурноосвітні послуги. Ось чому в районі початкові школи перевели на українську мову навчання. Розпочався також процес повернення населеним пунктам району, їхнім вулицям і майданам, перейменованим на честь радянськобільшовицьких функціонерів, історичних назв. Поширення набула й українськомовна преса. Найбільшою популярністю користувалася обласна газета “Нове життя”. З її матеріалами були ознайомлені молодогвардійці та їхні родини. Через ножиці німецької цензури головний редактор газети, професор місцевого педінституту М. І. Бернацький (він же голова підпільного ОУНівського обласного проводу) та очолювана ним група знайомили читачів зі злочинами сталінського тоталітарного режиму, подавали правдиві сторінки української історії, духовного життя, української мови та літератури, національної освіти тощо. Поширювалися у Краснодоні й українськомовні видання Харківської та Донецької областей, редактори яких представляли обидва крила ОУН. Їхні правдиві матеріали про славне історичне минуле українського народу та намагання патріотів відродити українську державність сприяли національному самоусвідомленню й етнічній самоідентифікації населення краю. У серпні 1942 р. з ініціативи луганської інтелігенції в окупованому німцями та італійцями обласному центрі було засновано український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка. Урочисто відкритий 10 вересня у приміщенні колишнього ТЮГу виставою І. К. Тобілевича “Безталанна”, він працював до останніх днів німецької окупації, ставлячи вистави за творами відомих українських драматургів: М. Старицького, І. Котляревського, І. Карпенка-Карого, Т. Шевченка й ін. Крім п’єс, театр готував концерти, виконував українські та білоруські пісні й танці. Тож коли театр прибув до Краснодона, його спектаклі та концертні програми на сцені міс- Будівля поліції цевого будинку культури ім. Леніна переглянули чи не всі краснодонці. Центром культурно-мистецького життя у місті був будинок культури ім. Леніна, розташований у центрі Краснодона. Як і до окупації, тут ставили спектаклі, відбувалися концерти артистів, колективів художньої самодіяльності, проводилися танцювальні вечори. І хоча масштаби його діяльності стали меншими, тут часто демонстрували кінофільми. Крім пропагандистських кінострічок німецькою, італійською, російською та українською мовами “Під Сталінградом”, “Захоплення Ростова-на-Дону”, демонструвалися фільми побутового характеру: “Її перше переживання”, “Вічний вальс”, “Школи в Італії”, “Бій биків в Іспанії” тощо. Постійними глядачами були й молодогвардійці. Серед нових співробітників будинку культури артистичною майстерністю вирізнявся один із керівників молодогвардійського підпілля Іван Туркенич. Він працював в українському драматичному та вокальному колективах і як актор мав велику популярність. Крім молодогвардійця Івана Туркенича — одного з кращих виконавців головних ролей в українських виставах — своєю професійною майстерністю вирізнявся танцівник, молодогвардієць Анатолій Лопухов. Співали, як правило, українських та російських народних пісень. Найбільш популярними серед краснодонців були вокально-музичні номери з опери С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм” та з опери М. Лисенка “Наталка Полтавка”, хорове виконання пісень на відомі поезії Тараса Шевченка. Незабутнє враження залишало виконання дуетом романсу “Коли розлучаються двоє” на поезію Г. Гейне та на музику М. Лисенка, народних пісень про запорозьких і донських козаків тощо. Щодо БК ім. Горького (районний клуб дирекціону), художні колективи якого складалися переважно з підпільників-молодогвардійців, за структурою він фактично копіював колективи БК ім. Леніна. Річ у тім, що через переслідування окупантів і гостру нестачу харчів частина мешканців району виїхала на свою етнічну батьківщину — до інших областей України. А молодь, намагаючись не потрапити на примусові роботи до Німеччини, використала легальну нагоду залишитися вдома. Через місцеву біржу праці та відділ культури і просвіти районної управи й було відкрито цей заклад, який перетворився на своєрідну штаб-квартиру “Молодої гвардії”. Директором клубу затвердили молодогвардійця Євгена Мошкова. Струнний оркестр створив та очолив керівник молодіжного підпілля Віктор Третякевич. Тому й не дивно, що його ядро складали молодогвардійці Василь і Сергій Левашови, Володимир Загоруйко, Валерія Борц, Любов Шевцова, Сергій Тюленін, Георгій Арутюнянц та інші. За свідченнями Василя Левашова, самодіяльні артисти вивчали, грали і співали українських народних пісень, виконували українські танці, драматичний колектив готував до постановки п’єсу Тараса Шевченка “Назар Стодоля”. 5 грудня 1942 р. вони дали концерт (зовсім не такий за змістом, як змалювали його О. Фадєєв та радянська пропаганда, зокрема неперевершено прозвучало виконання струнним оркестром Шевченкових творів в обробці М. Лисенка), але офіційне відкриття БК планувалося влаштувати 24 грудня 1942 р. Викриття підпілля і його розгром ворогом поставили крапку в існуванні цього колективу. У численних публікаціях про Краснодон та “Молоду гвардію” Пам’ятник у Краснодоні засвідчено, що антинімецьку пропагандистську діяльність підпільники проводили тільки російською мовою. Чи відповідає це дійсності? Невже краснодонці ігнорували власну розмовну українську мову та свої ж українські співанки? Невже, ігноруючи сувору дійсність війни, радянський пропагандистський апарат у битві за Україну звів свою діяльність на окупованій німцями території тільки до розкидання з літаків розтиражованих російською мовою листівок, газет і зведень Радінформбюро? Невже, прослуховуючи радіоподачі української радіостанції ім. Тараса Шевченка з Саратова (беззаперечний факт), молодогвардійці перекладали їх з української мови російською і тільки після цього розповсюджували? Бо як тоді розцінити те, що ЦК КП(б)У та ЦК ЛКСМУ зверталися до українського народу його рідною — українською мовою? Документи засвідчують, що жодних крайнощів не було та йне могло бути. І напередодні німецької окупації, і напередодні звільнення від окупантів на теренах Краснодонського району широкого розголосу набули листи і звернення українських державно-політичних структур, тиражовані у вигляді листівок саме українською мовою. У зверненні “До молоді радянського Донбасу” юнаків і дівчат закликали давати збройний опір ворогу, уникати виїзду на роботи до Німеччини. Ау зверненні “До молоді Ворошиловградської області” інформували про наступ Червоної армії, закликали їх зберегти від руйнування шахти й устаткування, стати до битви за рідну землю. У цей час у середовищі Краснодонської молоді чи не найпоширенішим було пропагандистське гасло українською мовою — “Хай живе Радянська Україна!” (іншої України молодь не знала). Досить часто у молодіжному середовищі спалахували дискусії стосовно української національної символіки, її місця і ролі у житті українського народу. Непоодинокими були й випадки, коли вчителі місцевих шкіл (П. Я. Яценко, А. С. Миленко) радянські листівки, скинуті з літаків, навпаки — перекладали з російської мови українською та розповсюджували серед учнів і дорослих. Тож невипадково, що молодогвардійська група станції Сімейкино найменувалася “Голосом Радянської правди” українською мовою. Після вступу до Краснодона частин Червоної армії спецслужби сталінського тоталітарного режиму за участь в українських артистичних колективах звинуватили молодогвардійців у петлюрівсько-націоналістичній агітації та пропаганді, співпраці з ворогом. Апелювали до секретаря ЦК КП(б)У М. С. Хрущова, що не варто піднімати на щит групу краснодонських підпільників, бо, мовляв, за нею стояли Абвер і Гестапо. Хрущов не дозволив замовчати цю патріотичну юнацьку організацію, а згодом її перетворили на символ комуністичної ідейності радянської молоді. 13 вересня 1943 р. Президія Верховної Ради СРСР масово відзначила бойовими нагородами членів “Молодої гвардії”. З цієї нагоди в Краснодоні на загально-молодіжному мітингу склали й адресували листа Й. В. Сталіну. Промовистий факт — лист написано українською мовою. Як бачимо, спогади учасників реальних подій в окупованому ворогом Краснодоні, як і документи, що потрапили до рук дослідників після здобуття Україною незалежності, зафіксували інший Краснодон. Імовірно, зовсім не випадково він не відтворений класиком радянського соцреалізму О. Фадєєвим, як українське місто у його художньо-документальному творі. Адже тоді б довелося визнати, що колективи художньої самодіяльності, під прикриттям яких діяли молодогвардійці, за формою і змістом радше нагадували просвітянський гурт, а не традиційно усталений радянсько-російський патріотичний. “Просвіти” ж, як ми знаємо, засновували подвижники української національної ідеї, які генерували духовне і національно-культурне відродження, державну соборність та самостійність, що апріорі було занадто небезпечне не тільки для окупаційної німецько-нацистської, а й для радянсько-більшовицької влади. Події ж у Краснодоні напередодні та під час війни розвивалися в руслі загальноукраїнських процесів і не могли бути іншими. Варто звернути увагу на таке. Як невід’ємна складова власного народу, вихована на національних духовних цінностях, героїчних прикладах вітчизняної історії та красного письменства, краснодонська молодь не могла не перейматись подальшою долею своєї Батьківщини. Як і батьки, їхні діти мріяли і сподівались, що розгром за їхньої безпосередньої участі ворога змінить суспільство на краще, спрямує його поступ на шлях демократичних перетворень і вільного розвитку.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин