Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Коли Коцюбинський вийшов на свою дорогу, він почав писати так, як в Україні не писали”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Що ж записано в книгу українського життя?

Слово Просвіти, №38 за 2012 рік

Вечір вів голова Національної спілки письменників України Віктор Баранов. Дмитро Павличко акцентував на унікальності М. Слабошпицько! го як романіста!біографа, на то! му, що авторові вдалося відобрази! ти не стільки образ Михайла Ко! цюбинського, скільки передреволю! ційну добу. Юрій Щербак відзначив орга! нічність й достовірність монологів сучасників Коцюбинського, ство! рених Слабошпицьким, у них — трагедія національного буття. “Взагалі, вся ця книга — демісти! фікація нашої історії і багатьох поглядів, зокрема народницьких ілюзій і радянської брехні”. Володимир Базилевський вва! жає, що “автор затявся вилучати поетизми як апендикс, зокрема у розділах від біографа, стилістика жорстка до аскетизму, — за тим простежується індивідуальний досвід: житейський, читацький і письменницький. У результаті ви! никло панорамне полотно, маємо не тільки історичний час, а й пер! соналізований”. Микола Жулинський зокрема сказав: “Я сприймаю цю книгу як плід багатолітньої праці великого дослідника, людини, яка вивчала певний час і бачить його в усій пов! ноті тих проблем і складнощів, які були характерні для того періоду. Автор узяв на себе сміливість гово! рити від імені реальних історичних осіб, вчинки і діла яких можна пе! ревірити по спогадах, щоденниках, листах. Саме в романі Слабо! шпицького ми бачимо Михайла Ко! цюбинського як митця, естета, який передусім відчував страшну гнилість того часу, відображував його жахіття і тікав від нього”. Сергій Грабар почерпнув у книзі про Коцюбинського відповіді, що прояснюють виклики сьогодення. Валерій Гужва зазначив, що “Слабошпицький має бути докто! ром наук, академіком за обсягом того матеріалу, який він енцикло! педично осягнув, і це стосується не тільки постаті Коцюбинського і його доби”. Дмитро Дроздовський заува! жив, що “Коцюбинський ніколи не був домодерний, антимодерний, немодерний. Містифікаційний, псевдобіографічний, вигаданий, але, безперечно, мистецький роман Слабошпицького, твір із кількох відрефлектованих дзеркал свідо! мості, показує модерність пись! менника, який створив чи не впер! ше потік свідомості, що свідчить про митця дуже тонкого й чутли! вого не тільки до національного, соціального болю, а й до болю ек! зистенційного. Це відчувається в монологах Коцюбинського і його су! часників”. Про те, як вдалося втілити ідею книги про Михайла Коцю& бинського, його час, розповів Ми& хайло Слабошпицький: — Ідея написати роман про Коцюбинського виникла давно, ще років із двадцять п’ять тому (з подачі Володимира Базилевського). Мене зупиняло, що Михайло Коцюбинський — це той письменник, який вельми беріг своє приватне життя, не хотів, щоб його переступали, не терпів нецеремонності. Що ми знаємо про Коцюбинського зі школи? “Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться вгорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірій безвісті нудьга, пливе безнадія і стиха хлипає сум...” Реального Михайла Коцюбинського нам підмінили. Вийняли з історії його справжнього, а натомість підсунули ідеологічний муляж. Тож треба було зробити кілька посутніх нотаток на берегах його біографії. Як відомо, в тому часі, у який ми оглядаємося, нам не дано нічого порушити. Ми не можемо зробити з поразок перемоги й навпаки; нам не дано дару оживити мертвих, народити з різних причин ненароджених. Але можемо виправити силу, здавалося б, зовсім неістотних подробиць — і тоді далеке минуле змінить у собі насвітлення та забарвлення предметів і постатей. У соцреалістичних біографіях письменника свавільно пересмикувалися факти його життя, щось замовчувалося, а щось вигадувалося. Когось звідти депортовували, а поселяли тих, кого там ніколи не було, скажімо, якихось старих більшовиків. Історики літератури, а ще більше біографи, принижували Коцюбинського, прикрашаючи його політичними барвами, ідеалізуючи в комуністичному дусі, підтягуючи до рівня послідовника Максима Горького й остаточно прозрілого від ленінського слова. Добріхувалися до того, що Коцюбинський начебто зустрічався на Капрі з Леніним і мало не під його диктовку писав “Фата Моргана”… М. Коцюбинському ще від днів юності завжди були близькі політичні ідеї, які він сприймав крізь національну призму, але він ніколи не був близький до тих, хто зробив революцію своєю професією. Отже, український письменник — це вже дисидент мимоволі. Замість іти в імперську літературу й, як Гоголь, примножуючи її славу, досягати спокусливих чинів і високого становища, він каганцював десь у темряві поміж свого напівписьменного люду, притягуючи до себе підозріливі погляди філерів і неласку начальства на службі. Коцюбинський був трохи благополучнішим за Василя Доманицького, Архипа Тесленка, Анатоля Свидницького, Опанаса Марковича, але і йому довелося дорого платити за право мати літературне існування, оскільки умови були позначені гіркою українською специфікою: під безжальним колоніальним чоботом, у холодному й жорстокому морі малоросійства. Водночас це нетиповий український письменник. Українські письменники були дітьми селян, інколи священиків, домінувала простота поведенції. Усі констатують аристократизм Коцюбинського, зокрема Сергій Єфремов. Хоткевич пише: “Ви ж єдиний український письменник у краватці” (мав на увазі — фігурально). Коцюбинський підтримував легенду, що він із роду ледве не румунських бояр, підтверджував версію про своє дворянське походження, хоч не був дворянином. Але це не має значення. Він справді поводився як аристократ. Він не був донжуаном. Життя Коцюбинського — життя без екстремізму. Він свідомо не шукав любовних пригод. Та раптом з’являється Шурочка Аплаксіна. Я довго думав: що ж таке знайшов Коцюбинський у тій безвиразній особі з кирпатим носом? Мабуть, треба бути письменником для того, щоб побачити в людині те, чого не бачать інші, або й те, чого там узагалі немає. Коцюбинський пише в листі до Могилянського, що його переклали у Польщі, Німеччині, в Чехії. Вийшло три томи в Росії. От тільки в Україні — не густо. Зрозуміймо, якого це калібру письменник, котрого відчули поза Україною! На моє глибоке переконання Коцюбинський посунув українську прозу на сто років уперед. Почавши як сумлінний учень Панаса Мирного і Нечуя- Левицького, він пішов далі і вище, з’являються такі шедеври, як “Інтермецо” та “Тіні забутих предків”. Я відчуваю його відлуння в латиноамериканській літературі, хоча не стверджую, що Коцюбинський на неї вплинув. Та я зрозумів, що мене не цікавить літературна проблематика, хоч вона дуже цікава, це тема монографії. Сергій Єфремов написав: “Цей великий письменник ніколи не буде популярним в Україні, тому що є проблема читача”. Коцюбинський — для філологічно підготовленого читача, який може, мов перед дивом, зупинитися перед реченням і побачити, скільки там повітря, сонця, пластики! Коли Коцюбинський вийшов на свою дорогу, він почав писати так, як в Україні не писали. Це дуже важливо для української літератури, для її майбутнього. Але — гірка дивина! — читача для Коцюбинського не було. Він ще не народився. Тож я вирішив зрозуміти, хто він — Михайло Коцюбинський, що це за “годинник”. Узявся за психографічний аналіз. Вивчив його оточення, тодішній український світ. Людина живе не на острові, на неї постійно хтось впливає. Я захотів, щоб у моїй книжці заговорили такі авторитети, як три Володимири — Леонтович, Самійленко, Винниченко, Сергій Єфремов, Михайло Могилянський. Коли розмірковував про Коцюбинського, думав про доброго янгола в його житті — Євгена Чикаленка. Нині таких святих людей немає. І нема постатей такого літературного, національного подвигу, як Борис Грінченко. Нашу романтичну наївність живлять такі доблесні речі, як національно-визвольні змагання, УНР. Та простежуючи долю сина письменника — червоного командира Юрія Коцюбинського, який розстрілював українську душу, я побачив неймовірно страшні речі. Правильно Винниченко сказав, що нашу історію не можна читати без брому. Історію зрад, дріб’язковості, українського натхненного самопоїдання, самознищення. Чикаленко пише в листі до того ж Винниченка: “У вас дві успішні речі були — ви двічі завалили Україну. Українську державу, Скоропадського. Яка вона була, інша річ, я не говорю про це, але ви її знищили, і почалося падіння”. Єфремов сказав, що більшого ворога українцям на світі, аніж самі українці, немає, не треба бажати страшнішого недоброзичливця. Слід мати мужність поставити діагноз самому собі. Візьмемо провінційний нещасний Чернігів, куди ідуть листи зі Стокгольма, Парижа, Варшави, Москви, Петербурга, з Капрі. Там живе український письменник, якого визнали, але він не може зводити кінці з кінцями, ледь не жебракує. Російського письменника, бува, публіка на руках носить, він має високі гонорари (згадаймо винагороди Горького, Андрєєва, Буніна, Купріна…), почувається мало не центром світу, бо за ним стоїть “государство Российское”, — а це надто багато важить! А український письменник — мов якийсь партизан у чужому таборі. Зайде в гімназію, — а там усе окупувала російська література, українському авторові годі й сподіватися десь приткнутися. Зайде в університет — і там така сама картина. Поткнеться до дворян із українців, а вони чути про малоросійське наріччя в книжках не хочуть. Взагалі не зрозуміло: нащо український письменник пише? Жодного пожитку з того він не має. Для кого він пише? Перестаньмо дурити себе, що у нас читають. Винниченко писав: “Нечитання зжене українців зі світу”. Славний Ігор Качуровський, який живе у Німеччині, каже: “Як не читають українці, так ганебно ніде в світі не читають. Хіба якісь племена канібалів”. Тож виникає дилема, якою мовою писати (у романі — полемічне загострення: Винниченко—Коцюбинський). Винниченко, відчувши всю ганебність і безвиглядність ситуації, пішов для заробітку в російську літературу, став писати російською мовою. А Коцюбинський, як приречений, далі творив рідною. Може, правильно зробив Винниченко, що писав і друкував твори російською в Росії (бо інакше не завоював би читача), ми їх тепер читаємо, бо він сам їх переклав українською? Коли починаєш думати над цим, голова йде обертом. Перед початком роману я все розумів, міг по поличках розкласти. Та коли писав і “втикався” в кожну долю, ґрунт плив з-під ніг, до такої міри все виявилося складним і неоднозначним. Колись Флобер видав таку сентенцію: “Давньоримську історію треба переписувати кожні десять років”. Здавалось би, там нічого не змінюється, кістяки — в могилах, перемоги не стали поразками і навпаки. Але змінюється система наших уявлень, наша оптика. Мені дуже хотілося, щоб сьогодні зазвучали певні речі, об’єктивність і правда вийшли з тіні, а не якісь спеціальні акценти й аналогії. В українців є не тільки подвиги, звитяги, обов’язки, естафети, які живуть у віках, а й ганебні речі. Їх треба знати і Минулого тижня у “Книгарні Є” відбулася презентація книжки Михайла Слабошпицького “Що записано в Книгу Життя. Михайло Коцюбинський та інші” із приміткою: “Біографія, оркестрована на дев’ять голосів” (видавництво “Ярославів Вал”, 2012 р.). Автор зробив спробу крізь призму біографії великого письменника розповісти про випробування української людини історією. Це роздуми про людську екзистенційну самотність і про неубієнну надію, яка оживає в кожному поколінні. У творі діють: Михайло Коцюбинський, Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Володимир Самійленко, Володимир Леонтович, Володимир Винниченко та їхні сучасники.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин