Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗

Тодось ОСЬМАЧКА (1895—1962) Дух вільного літання

Слово Просвіти, №38 за 2012 рік

Упорядник і автор літературно#критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ …високий дух літання вільного давно потух. Т. Осьмачка ін — з поетів затемнених, відчужених і самотніх. Загадковий, як і його прізвище — Осьмачка, що прив’язане до загадкового числа 8. Чи не в ньому слід шукати розгадку долі й характеру? У кожному разі, відразу ж спадають на думку сакралізація числа в архаїчних культурах, міфопоетичних традиціях, математичний символізм піфагорійців, філософія і містика числа. Це тим більш виправдано, що має прямий стосунок до творчості. Число і слово, математика і поезія зіставлялися не раз і дискусії з цього приводу спорадично виникають і зараз. Війна Туга стінами стояла на могилах, як тумани перед світом; мати сива там до сина говорила… бо пололи разом жито: “Чом, сину, зажурився, ніби вечір похилився аж од хмари, аж до лану на могили та церкви, на яри… в ріку криваву, що полоще черепи і кістяки, наче криги, биті, ламані шматки?” “Мила ненько, біла вишне! Снився сон мені, як диво: мов ти жито жати вийшла, як у гай на буйну ниву. Не одну годину жала золоту пашню у полі, силу снопів нав’язала й поколола ноги голі. На сніп сіла спочивати, а шуліка десь із яру впав на груди тобі, мати! — ніби камінь з гори вдарив… Вирвав серце тобі тепле Основою намагань представити поезію як точний жанр стала математична естетика Піфагора — секрет краси криється у числових співвідношеннях. Математиці поезії приділяли увагу Малларме, Валері, Хлєбников.Тут же маємо ще й прізвище поета з елементом числового коду. Та й графічне зображення цифри 8 схиляє до міркувань про знак безкінечності й фатальної замкнутості в одночассі. Ще осьмак — старовинна монета. Це теж якоюсь мірою має стосунок до нього, якщо зважити на глибину відчуття ним дідизни, затоптаної часом і новітньою лихою історією. У господарстві Осьмачки, як у лісі: високі дерева і дрімучі хащі. Щоб вибратися на сонячну галяву, треба крізь ті зарості продиратися. А щоб Осьмачка став зрозумілішим, починати треба не з його віршів, а з поеми “Поет” і терпляче подолати всі 628 октав. Цей твір — із найбільших здобутків української літератури у жанрі поеми. Хто не прочитав “Поета”, у того неминуче складеться неповне чи й хибне уявлення про Осьмачку — знаю це з власного досвіду. У “Бібліотеці поета” поема представлена, певна річ, окремими розділами і — не найкращими. Це в ній Осьмачка скаже про високий дух літання. Явить глибоке знання селянського життя, побуту, психології. Приголомшить потужністю уяви, сюрреалістичними кадрами. Проспіває гімн книзі, думці, посилатиметься на Шеллі й Байрона: й до криниці, що під лісом, поніс яром, далі — степом… На високім сів горісі, що на цямрину схилився. Наче зорі вночі в кручу, кров котилась у криницю — у безодню неминучу. Як загавкали ж лисиці у тумані вранці яром, то шуліка у криницю кинув серце твоє, мамо! На шляхах середохресних до стовпа я був прикутий, ти ж кривавила десь верстви, вся обірвана, роззута; повертала груди рвані все на північ, а не в вирій і кричала у нестямі: “Верніть серце моє, звірі!” Туга рядна вистилала у степу, а ніч полами змітала повні зорі в рядна чорні — пашню миту, золоту. Син та мати над степами і над зорями в рядні коло місяця стояли, ніби в кадобі на дні. А ярами вовки грали, над кривавою рікою — білі зуби полоскали віковою глибиною. 1921 Під Київ старий… Під Київ старий незглибимая ніч Прийшла непомітно степами — І тисячі в воду запалених свіч Поділ перекинув стовпами. І знизу безодня й безодня вгорі Із синього холоду ночі Жене над водою вогні в куширі І жаб’ячим криком скрегоче. Стихія небесна, стихія земна Злилися в гармонію дивну. Та місця між ними мені вже нема Так само, як в людському плину… Шукаю вночі я, шукаю і вдень У місті великому серця, І Шеллі дзвонить віршами-громами: “Єдине все, що в нас і що над нами”. Окремі фрагменти навертають до Данте, свідчать про те, як уважно студіював Осьмачка “Божественну комедію”. Розгалужуватиметься сюжет, з’являться внутрішні монологи, а з ними й непрозір’я, таке характерне для нього, Осьмачки. Він сам про це знав, тому й виніс як мотто до однієї з поезій англійську фразу — may soul is dark, мій дух (душа) темний. У “Поеті” поет явить не тільки могуть уяви і зображувальності, а й версифікаційну культуру, якої часто бракує його віршам. Підрадянські книги Осьмачки: “Круча”, “Скитські вогні”, “Клекіт” — контрастні й багатослівні. Він часто “забалакує” тему, плутається у напливах чуттів, ледве даючи їм раду. Та навіть у незграбних, невідгранених віршах присутній той Осьмаччин дух, який збережеться й надалі, зміцніє в блуканнях поета по Європі, і тільки в Америці, під впливом прогресуючої хвороби втратить колорит, піде на спад. Осьмачка, безперечно, людина з вкрай розхитаною психікою. Це прочитується при уважному прочитанні першої ж книжки, з якої поет відбере до свого вибраного всього три вірші. Уже там відбилася його схильність до барв нічних — похмурих і зловісних, до їх нарощування і концентрації. Як, до слова, і до вселенськості, епічності, “уїтменізму”, надто у вільних віршах. Тут, як і в книжках наступних, окремі пасажі вивищуються до пророцтва, нагадують завивання юродивих з їхніми неясними прозріннями, погрозами, накликаннями грядущих бід. “Звір бенкетує! Болить душа” — підсумує поет один з віршів. Ав іншому мовби кине виклик Сальвадору Далі: чотирма рядками накидає моторошну картину, що виростає до символу XX століття: А ярами вовки грали, над кривавою рікою білі зуби полоскали віковою глибиною. Про такі характери, як Осьмачка, кажуть: їм щось пороблено. Поет був би приречений на самоту й неприкаяність навіть за Але обіймаю над кручею пень, Коли дві безодні зіллється; Мов дурень, тоді я радію в собі І очі на схід повертаю: Чи в сонце не впали, як тіні слабі, Холодні безодні без краю… Дівчата зичливі чи навіть відьми, Благаю хоч крихітку — серця, Аби не зустріти на сході пітьми, Коли дві безодні зіллється; Аби моє змучене горем єство Взяло собі землю, і небо, І зорі, й вогні, і жабине гніздо Із рік та озерного степу! Незмінність Прозорого серця висока погода сьогодні пустила над світом плисти тонесенькі хмари, відбивши їх в водах баварських озер, мов з латаття листи. Налиті живицею сосни рожеві малої гіллячки не рушать ніде, бо тиша у лоно щасливому дневі від Альпів далеких незримо іде. І кожного дерева стовбур порою дзвенить, мов струна, що зачула смичок, коли відривається тільки вагою і падає вниз крізь гілляки сучок. І жодного птаха з прив’ялого зілля не чути чогось в нерухомім бору, і навіть на луках тримає неділя урочисту тишу, мов гори, стару. І тільки з-за лісу із палої брості кричать у баварів уперто півні, які віщували і щастя і гості в далекій черкаській моїй стороні. А що вони значать тепер в блуканині? Вже певно не те, що співанням раніш, коли і кімнати не маю я нині без свідків чужих прочитати хоч вірш. Не те тут говорить і сміх для привіту, й душа у молитви вже, певно, не та, нормальних умов. Його тяжкий життєвий досвід: переслідування, арешти, перебування у психлікарнях, — тільки прискорили дозрівання того, що вже дісталося у спадок. Ю. Шевельов, розповідаючи про дивацтва поета, з яким він запізнався уже в Європі, зайняв нейтральну позицію. Хоча й не оскаржував його належності до геніїв захмареного розуму — Гельдерліна, Норвіда, Ніцше. “Один я на світі, мов Юда в гаю на вірьовці!” — це вже в “Кручі”. Мотив самоти стане потім хронічним. Зорі плинули на хмарах, курів сніг з небес; ішли люди всі у парі, а я ждав тебе. Про кого цей вірш — про дівчину? Україну? “…там я ждав тебе віками і сам скам’янів”. Образи Осьмачки несподівані і яскраві: “Половецькі орди їхали степами, ловили списами зорі вечорами”. Сонце “заюшило кров’ю молодицю”. А що ж молодиця? “Не з відрами стала вона під вербою, дитину вмивала гострою водою”. Вода гостра, сади жовтоглинні, степ сизохребетний, річка хуткоі тільки на тлі безконечного світу та сама й незмінна моя самота. У таборі З вікна видніють із-під снігу дахи і з цегли свіжі виводи, з їх лине дим, неначе чорні птахи або мов гуки череди. В кімнаті душно, і в повітрі висне накурений тягучий чад, і хлопці, лежні, голосно навмисне говорять про масних дівчат. А я біля розпеченої груби схиляюся до ніг своїх, та ще й кажу, шепочучи крізь зуби: “Коли я вирвуся від них?” Я вдома був, мов раб у Сіракузах, і Відень був мені не друг, і тільки давня українська муза гляділа здалеку мій дух. Але тепер вже до чиєї хати її покличу я у кут, де не чекають дикі меценати на збольшевичений свій суд? Бо від розмов і димного наркозу, як від зміїного жала, зів’яв, страждаючи, у мене розумі глухне в обводі чола. І я вже і не знаю: чи за скелі хилити голову вітрам, чи освіжити думи невеселі водою з першого відра? Але, моя царице превелика, не покидай мене хоч ти і в дерев’яних навіть черевиках наважся стежку перейти. Я жду тебе у лісі, і у місті, і в селах, де шумлять сади, з одним бажанням: як завжди, без вісті, ох, музо рідная, прийди! Дзвонар Ох, недоле моя чорнопера, відведи від моєї душі

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин