Палітра · “Сьогодні його пензлю належить близько чотирьох із половиною тисяч полотен”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Щоразу новий Марчук
Слово Просвіти, №38 за 2012 рік
Київська галерея “Мистецька збірка” представила найновіший цикл робіт культового художника, лауреата Шевченківської премії Івана Марчука “Погляд у безмежність”. Унікальність експозиції в тому, що, по-перше, усі 32 полотна виконані, за словами автора, в стилі абстрактного сюрреалізму. Ні технікою, ні композицією, ні колористичним вирішенням вони не повторюють його попередніх робіт. По-друге, об’єднані однією ідеєю, одним баченням, картини не мають окремих назв, бо становлять єдине ціле. Вони дотикаються одна до одної так, що створюють ефект розмотаного сувою довжелезного барвистого полотна. Ним засновано всі стіни двох залів, а зустрічає “Погляд у безмежність” кожного відвідувача одразу за порогом, у вузенькому коридорчику. Цим створюється ефект якоїсь містичності й нереальності. Мимоволі з’являється відчуття: це справді одна картина, що безкінечна в просторі, пливе, пульсує й звучить як мелодія.
Микола ЦИМБАЛЮК Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА
Максим Волошин, директор галереї, яка втретє організовує виставку Марчука, стверджує, що представлений цикл справді відрізняється від усього того, що до цього зробив Іван Степанович. Він постійно мандрує за кордоном, відвідуючи найгучніші мистецькі ярмарки, найвідоміші музеї, найкращі галереї, артсалони, але нічого подібного досі не бачив. “Це абстракція, — каже він, — але унікальна, змістовно багата і неповторна, така, яку ви більше ніде не знайдете. Гадаю, його новий цикл мусить бути зрозумілим усім, хто хоче бачити справжнє сучасне мистецтво”. Відвідувачі реагували по-різному. Хтось був розгублений, хтось — глибоко-замислений, дехто просто зачарований. Одноманітної реакції гостей на побачене не було. Але всіх об’єднувало відчуття, що у цих роботах є якась містика. Це як п’ятий вимір. Хтось із художників зауважив: якби він не знав, що роботи належать Іванові Марчуку, то подумав би, що їхній автор — молодий художник-бунтар, який хоче показати світові щось нове й оригінальне, прагнучи створити щось надзвичайне-незвичайне, яке до нього ще ніде ніхто не показував. Іван Марчук ніколи не був художником одновимірним, легко прочитуваним, обмеженим рамками забронзовілої традиції. Усе життя він у постійному творчому пошуку. І в новому циклі укотре це доводить. Коли хтось із журналістів, прискіпливо розглядаючи химерний, на перший погляд, політ калейдоскопічно-барвистих ліній, комбінації фігур запитав у Марчука, чи бачить він якісь конкретні образи у кожному випадку, художник відповів: “Що знайдете, те й візьмете”. І додав: “Тут треба відкинути пошуки матеріального світу”. Іншим разом він напівжартома-напівсерйозно сказав, що йому, як малому Тарасу, захотілося зазирнути туди, за видноколо, за ті Геркулесові стовпи, що небо підпирають. Для великого творчого духу людини немає нічого неможливого. Тоді якась сила (чи сила творчої уяви?) підняла його над землею, та так високо, що, проламавши головою небо, побачив під собою картину фантастичну, неземної краси безмежжя космічного простору. А раз угледівши, не зміг не перенести її на полотно. Щоб потім показати людям тут, на землі, в умовах тривимірності, змушений був порізати її, бо ні в майстерню, ні в галерею не вміщалася. Коли ж виставивши тут уперше частково, обмотали ними стіни, то впевнилися: це дуже гарно. І тепер, коли дивишся, не хочеш шукати певного образу, змісту, філософії. “Як заходжу сюди, — щиро зізнався Марчук, — і вдивляюсь у полотна, чую всемогуття акордів Баха”. Важко це передати словами, але, направду, “Погляд у безмежність” треба дивитися іншими очима. Цей цикл Івана Марчука — його десята іпостась. Перед цим у нього був дуже абстрактний, технічний цикл “Аудиторія виходить із берегів”. Там було близько 500 робіт. Як і в десятому, кожне полотно окремої назви не має. Попередній — “Голос моєї душі”, що має глибоке філософське навантаження, він назвав домінантою для всіх наступних. “Голос…” — то як стовбур, від якого відгалужуються всі інші гілочки-марчуки. “Погляд…” став десятою гілкою. Але це така гілка, що може мати ще відгалуження, і не одне. Як то є у живого дерева, що росте і розвивається. Щодо стилістики ці напрями-відгалуження художник не може виокремити, якось визначити. “Нехай вони самі по собі існують, — каже він. — Їх не можна вбгати в самостійний контекст, бо дійсність — розмита. Як і безмежність, фантазія не має меж”. Незважаючи на свої 76, митець не втомлюється експериментувати. До речі, його єдиного з українських митців обрано до “Золотої гільдії” Міжнародної академії сучасного мистецтва в Римі. “Я розробляю стільки новацій, — розповідає Марчук, — але на жодній не зупиняюся. Бо пейзаж — одна технологія, кольорові прелюдії — інша технологія, нова експресія — ще інша технологія, виходимо ми з берегів — теж. І то все новації, які ніхто до мене не винайшов і ніхто цього не повторить…” Його копіюють, як і будь-якого геніального митця, на полотнах якого можна заробити немалу копійку, яку в гонитві за псевдоіміджем викладають скоробагатьки-дилетанти. Подейкують, що навіть один із нинішніх міністрів, який звик продавати всіх і вся, має студію, де штампують копії картин відомих художників. У Києві, на Андріївському, теж продають, але то далекі копії мистецтва. До того ж, переконаний Іван Марчук, його не можна скопіювати: “Можна зробити мотив, який буде подібний до мого, його можна повторити, але не більше”.
Свої мистецькі пошуки він мотивує спраглістю душі, жадобою творити прекрасне. Саме вони привели до появи на полотнах його незбагненного, загадкового, цікавого світу. А ще — неймовірна, фантастична працьовитість. “Я ненаситний, — постійно повторює він. — Працюю 365 днів на рік. Лягаю спати — думаю, встаю — думаю, ходжу, сиджу, а творча уява тче своє полотно: весь час хочу створити щось нове, здивувати себе, а потім людей”. Робоче місце художника не лише за мольбертом: обдумує свої картини, робить ескізи, замальовки навіть у літаку під час перельотів чи-то в Нью-Йорк, чи то в Європу, чи куди-інде. Сотні ескізів за переліт. Щоб усе те реалізувати, йому треба було б мати цілу когорту учнів. Знайти ж їх для нього питання, певно, з багатьох причин непросте. Тому із сотні задумів він втілює в життя лічені одиниці. Сьогодні його пензлю належить близько чотирьох із половиною тисяч полотен! Немає жодного континенту, від Австралії до Америки, крім Арктики й Антарктиди, де б він не був присутнім у найвідоміших музеях чи найбагатших приватних збірках. Ніхто достеменно не знає справжньої вартості його картин, хоча мистецтвознавці стверджують, що деякі можуть сягати до мільйона доларів. Нині свої твори він не продає. “Я не маю з ким розмовляти, — віджартовується Іван Степанович, — бо живу один. У мене нікого нема. Картини — це дітвора моя. Позбудуся їх — не матиму на кого дивитися. Бо майже всі розлетілися по світу. У Нью-Йорку в мене тільки 100
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
