28 вересня о 17-й годині в Київському будинку вчителя відбудеться творчий вечір Дмитра Павличка. · 8 Першодрук · с. 8сторінка оригіналу ↗
Дмитро Павличко Дмитро Павличко Сотенний Спартан Поема
Слово Просвіти, №38 за 2013 рік
Продовження. Початок на стор. 1
Йдем гусачком. Московські поторочі Чекають нас у засідках щоночі, Та в наших віршах щось таке було, Що нас вело й від смерті берегло.
Рій Сорокатого… Клітина сотні, Гудуть над нами літаки мерзотні, Шукають ватри в лісі! Ватра — смерть, Нас гріє тільки сонце й неба твердь.
Ми — на горі, і понад нами — гори, Ліси блакитні, море неозоре, А під горою нашою внизу Ми бачим Пруту болісну сльозу
А там, за Прутом, рівнина розлога, В Карпати з Коломийщини дорога, І видно нам, як глянути згори, — Іванівців і Саджавки двори.
Туди вночі, немов на попас коні, Ми йдем; їмо до крихти хліб з долоні, В тяжкі торби складаємо харчі, І матерів молитви та плачі:
“Та ви ще діти, хлопці, ви ще діти, Вертайтеся додому, пощадіте Своїх батьків, замерзлих од жалю, Що вас дали на вбивство москалю!”
А ми радіємо, бо ми — герої, Що не ковтали ще землі сирої, Співаючи, відходим на зорі В колючі жерепові чагарі.
А там, де ми були, хати скорботні, Не видно вже Спартанової сотні, Стоять віконні рами, як хрести, А сонце йде з обличчям сироти.
Плачі й плачі, як поховань трембіти, Та ми вже, мабуть, воїни, не діти; Вертаємося в свій військовий стан, Щасливі, — нас відвідає Спартан.
Приходить він. Його обличчя юне, У голосі — бентежні, кличні струни, Нема наказу. Всі слова — живі, Дух людськості й снаги в його єстві.
На лівім оці з чорного муару Пов’язка — знак ворожого удару, Колись, ще отроком сотенний наш В атаку йшов і бився врукопаш.
Мельдує Сорокатий: “Ми стрільбою Займаємось, готуємось до бою!” Спартан розвеселився: “Кроком руш!” І ми за ним помчали в темну глуш.
А звідтіля виходим на узлісся, Де білий дим з осель над нами нісся, А ми, немов до бою, залягли За давніх шанців горбики й вали.
А сотник наш: “В селі, що перед нами, Поляки є. Зустріньмося з панами. Боївка їхня скоро буде йти, Жовнірів там не більше десяти.
Я дам команду. Будьте наготові, Та не стріляйте в них, не треба крові! Вони з переляку впадуть, а ви Не дайте їм підняти голови”.
Поляки справді впали на коліна, З плеча не встигли зняти карабіна; Сотенний крикнув: “Хто там командир? Підходь, не бійся, кинь додолу ґвир!”
Підходить поляк зблідлий. То — хлопчина. Ровесник наш, тремтить, немов тростина, То — з карабіном злякане дитя — Оце навчання нам на все життя.
Сотенний руку подає малому, Та голос в нього твердне від надлому: “Це що таке? Я вам казав тогідь — За Польщу в Польщу помирати йдіть!
Оця земля — не ваша, паненятка, Вас порубає тут кривава ятка; Я вас питаю, чом думки й стволи Ви проти України підняли?
Я вас останній раз попереджаю! Вертайтеся домів, до свого краю, А ні, то згиньте, недоростки злі, Як окупанти на чужій землі!
І Польща не згадає вас, пропащі, Постріляні в чужій, карпатській хащі. Де ви не за вітчизну полягли — Не білі, а червоні вже орли!”
Ми повернулись до свого намету, І схожими були на ту трепету, Що листям грає в тихій тишині — Тремтіли ми, побувши на війні.
І снились нам ті голови дитячі, Що їх не зачепили кулі зрячі, Ті польські діти, загнані в капкан, Що їх любити Польщу вчив Спартан.
ІІ Я став кущем. Крізь ніч непощадиму, На клубовинні полум’я і диму Будівлю бачу в небі. То — тюрма. Стоїть, стоїть і падає. Нема.
То давня печеніжинська в’язниця Із неба, наче пажерлива птиця — Кривавий дзьоб і кігті у крові — Паде й кричить, здихаючи в рові.
А я — коло дороги — на сторожі; Я маю чути голоси ворожі, Знак дати — йдуть пайдьошники, чи ні, — Червоні дві ракети при мені.
Терновий кущ, то не копиця сіна, Там я лежу побіля карабіна, Там я вживаюсь в радісний вогонь, У теплу кров, що б’є з моїх долонь.
Мене гілки обсотують коряві, Тремчу, дивлюсь на бачене в уяві, А та тюрма не падає, стоїть, Її я бачу крізь колючу віть.
Там три чоти із трьох сторін, як духи, Підходять до смердячої сивухи, Що нею дихає НКВД; Спартан іде, і сотню він веде.
Ах, та тюрма ще Довбуша ловила, Над горами ширяла чорнокрила, Ненатливих чужих орлів сестра, Ласунка крові нашої стара.
В тім криміналі славні окупанти Для вішателів збудували банти, Тут в сорок першім році за півдня Сто душ замордувала москальня.
Як заревли німецькі мотоцикли, Чекісти від переляку поникли, Не рушили вітчизну берегти — Вбивати в’язнів кинулись кати.
За сорочки вишивані, за взори Вогнисто-жовті, за Тараса твори — На смерть! Бракує куль, та є штики Є дріт і лють кривавої руки.
Колючий дріт — на за\п’ястя дівочі, Штики — в серця, у чола, вуха й очі… Спартан іде. Він пам’ятає все. За ним підвода стоси мін везе.
Ґранати розчиняють брами й двері, Встають енкаведисти з-за вечері, Пощади просять, в ноги поповзли, Звиваються, як плази, в три вузли.
Виходять в’язні з камер, а чекісти Заходять в камери, нема де сісти — Дивуються. А хлопці динаміт Складають у фундаменти взаміт.
Спартан наказує замкнути кліті, Щоб вибухли, згубилися в зеніті Облудні визволителі, як прах, Як мор, щоб зникли й щезли на вітрах.
Спартан знаходить друзів. Кров і рани. Старанне катування. Страх старанне. Обдерті кості, випалений зір, Як же їх взяти й винести надвір?
Це ж воїни були ті, найдорожчі! Кому віддати чудотворні мощі Святих, що не зламалися й на мить, Де Бог, що їх повинен воскресить?
А я з куща виходжу, повен грому, І віддаю ракети ройовому, І сам не знаю, я живу, чи ні, Чи та тюрма приснилася мені?
Я в терені лежав до ранку зночі, За серце він ловив мене й за очі, Обидва ми горіли мовчкома, Десь поруч з нами плакала сурма.
Я чув її на Йвана, на Купала, Вона в моїм селі тужливо грала На фестині, над Лючкою, давно, Де плесо відкривалось, як вікно.
Тоді до нас на гуляння велике Прибули з Печеніжина музики, В байбараках із білого сукна І грали нам з полудня дотемна.
Стопчатів вийшов з церкви і з читальні, І стихли вмент мелодії печальні, В громи перетворилися псалми, І “Ще не вмерла” заспівали ми.
Часи воскресні і часи залізні На мене впали із тієї пісні, І щоб не вмерти, взяв я в руки кріс І плоттю в терен вогнетворчий вріс
Мені з’являються в калюжах крові Ті хлопці печеніжинські мурові, В тюрмі постріляні, а та сурма Мені співає, що мене нема.
І я ридаю Спартану на руки Від незбагненної тужби й розпуки, І від сурми тієї, що мене Немов жало свободи, в серце тне.
Спартан сказав: “Я знаю, що\ з тобою Ти переможного жадаєш бою, І сорому тебе з’їдає щем, Що ти на полі битви був кущем.
Ти в Україні, з горя задубілій, За ніч спалити прагнеш сто Бастілій, Збудити за одну повстанську ніч Усі вогні невольницьких сторіч.
А так не буде й так не може бути, Ти мусиш тричі пережити Крути, І вийти тричі зі свого куща, Як Господом запалена свіча!”
III Глуха опівніч, наче церква тиха, Весняний легіт нам в обличчя диха, Йдемо в село сотенного УПА, Землі не доторкається стопа.
Іванівці. Темнотна ніч зрадлива. Прут чує нас і затихає з дива — Наляканий. А зброя — наголо — Іде в живе, та не чутне\ село.
Не сплять нової влади посіпаки, Дрижать вночі. Де ж ділися собаки? Станичний постарався — хитрий птах: Пси тої ночі спали по хатах.
Приймає нас учителька убога. Ходяча потихоня й осторога. Вона присіла з нами до стола. По дві хлібини кожному дала.
Останні два хліби внесла з комори, І каже: “Хлопці, заховайтесь в гори, Бо вже стоять в сусідньому селі У мазепинках п’яні москалі.
Нам ворога цього не подолати, У нього танки, літаки, гармати, А ми, як жебраки-побідаші: В руках рушниці, але смерть в душі.
Я знаю Спартана. Його я вчила. Скажіть йому, що вже московська сила, Як повінь, Прикарпаття залила, Всякає в нашу землю, як смола.
Вона заліпить вам серця та очі, Не порятують вас глухі обочі, Криївки, лази, бункери в землі — Гробниці ваші темні та гнилі.
Скажіть йому, що треба відступати Аж за ті гори, де живуть хорвати, За Альп австрійських снігові хребти, Щоб душу України зберегти.
Ми мусимо розбігтись, як євреї, По всьому світі із землі своєї, І повернутись аж тоді, коли Повстануть за свободу всі хахли.
Потрібно жити! В окупанта-смока Могутня паща, наче світ, широка, Колись він здохне від пережертя… Не помирайте! Бережіть життя!”
Не помирайте! Як це зрозуміти? Чекати, доки вимруть всі совіти? Навіщо ж нам життя святе й старе, І невідомо ще, хто швидше вмре.
А той, хто жде ворожої кончини, І не стає до зброї, сам загине, Чекаючи, струхлявіє на пні, Впаде, згниє в ждання свого багні.
А що ж то є життя, як не вмирання І воскресіння на хресті страждання, І щастя бути в ланці поколінь Свого народу? То — вогонь, не тлінь!
Життя — то поклик духу, а не плоті, А дух в огні живе, а не в болоті, Неси ж вогонь і не згаси, бо вмреш, І ворога ти не переживеш!
Так думав я в Іванівцях, над Прутом, Побитий, наче материним прутом, Словами вчительки. Я їх замкну, Не передам ні слова Спартану.
А може, все ж таки є правди криха У тому слові, мовленому стиха: Не самогубством битися, а йти Життя всіма шляхами до мети.
Та вчителька так гарно говорила, Що я уздрів свого народу крила Десь над землею — пір’я золоте, Що з непокірного хребта росте.
Отож хоч був я в пильній настанові Не передати й слова Спартанові, Все розповів йому ще того ж дня, А він сказав: “Не слухай! То — бридня!
Ми тільки там живі, де народились, Де розмовляти й мислити навчились; З чужої території й на мить Держава наша в небо не злетить!
Ми — не орда! Ми — не мандрівні люди, І на своїй землі ми не приблуди, Ми — нація з корінням аж до дна Космічного й пшеничного зерна.
Не відступати нам, а наступати, Хай одпочинуть од смертей Карпати, Не в гори, а на доли треба йти, В криївки обернуть батьків хати.
Там дати бій, де нас не жде пайдьоша, Де нас пригорне рідна пісня й ноша, Земля запам’ятає нашу кров, А ти — додому марш! Бувай — здоров!”
І я пішов. Я досі йду додому, Несу життя свого столітню втому, Скорботами пооране чоло, Та не в своє — я йду в його село.
У Києві його я не зустріну, Бо там будують іншу Україну, Не ту, що він за неї вмер, не ту, Не чисту, а фальшиво золоту.
В Іванівці заходжу з того боку, З-за Пруту, де заходив того року, Крізь ніч, коли, як постать маревна, Я йшов по хліб для сотні Спартана.
Спартан стоїть на батьковім подвір’ї, Погрозливий, як небо в хмарогір’ї, Напнутий, наче безпомильний лук, Син Юрія Михайло Москалюк.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
