Палітра · “Народ існує, допоки він пам’ятає себе в координатах світової історії”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Його творінь небесний алфавіт
Слово Просвіти, №38 за 2013 рік
Миколі Андрійовичу СТОРОЖЕНКУ виповнилося 85. Він, як і його творчість — унікальне явище не лише української, а й світової культури. Хоч до чого б торкалася його душа, хоч за що б бралися його чутливі руки, всюди піднімалася, вияскравлювалася велич, краса і правда нашого народу — в живописі, графіці, монументальному чи сакральному мистецтві.
Микола ЦИМБАЛЮК
Індуси Так прозивали їхню родину на селі, як і ще три сім’ї в’язівців, які, не боячись погроз і переслідувань, відмовилися вступати до колгоспу. Вони залишилися одноосібниками, чи, як їх дражнили — індусами. Але їх усе одно розкуркулили, забрали реманент, навіть порозбирали до фундаменту господарські будівлі. Тупий, ледачий і мстивий натовп із психологією рабів не міг вибачити навіть дітям одноосібників, що вони залишалися вільними: їм не давали проходу, принижували в школі, плювали услід. Індуси все терпіли. Але, як розповідав Микола Стороженко, його батько Андрій, якого до приходу більшовиків глибоко шанували односельці за мудрість, працьовитість і золоті руки, до кінця своїх днів глибоко зневажав владу та місцевих вождиків. Це батькові так не минулося. Перед війною, коли були всесоюзні вибори, він категорично відмовився голосувати за Сталіна. Розлючені місцеві активісти-більшовики серед ночі, виламавши двері, вдерлися до їхньої хати. Але батька вже й слід прохолов. Згодом його таки арештували, але він утік, скориставшись панікою, що зчинилася з початком війни. І сьогодні, майже через 80 років, розповідаючи про батька (він закарбувався в пам’яті Миколи Андрійовича у молитві перед образами на покуті в рідній хаті), у нього стискає в горлі і в кутиках очей блищить сльоза. Тая знаю, що в душі митця немає місця для злоби.
Цілина Миколі Стороженку все життя, як і його батькові, праглося особистої, творчої волі. Напевно, цим можна пояснити його рішення ще в студентські роки попрацювати на цілині. Та й академічні вправи у майстерні наскучили. Сприяла цьому й романтична вдача художника, хоча їхав туди, як він каже, “не за закликом партії і комсомолу”. Тоді, 1953-го, він їхав на Схід разом зі своїми двома однокурсниками як у невідомість. Дорогою їхні шляхи розійшлися — Стороженка вабила незвідана Середня Азія (каже: “гени предків-українців Північного Причорномор’я епохи Атлантів туди потягнули”), а його друзі подалися на північ. Так він потрапив спочатку на Алтай, а потім — на цілину. Йому, звиклому до нелегких умов життя, було важко. Не фізично, а морально й психологічно. Пригнічували не побутові труднощі, а отой неписаний закон тайги: “мєдвєдь — хазяін”. Серед “добровольців” було чимало вчорашніх зеків. Вони ж, так само як і “партєйні”, не любили тих, що вирізнялися чи відрізнялися від них. Микола Андрійович, як і його батько, не любив випивок, не палив, ніколи комахи не скривдив, шанував власну гідність і не залазив із чобітьми у душі інших. Але навіть серед чужих за духом людей його заповажали. Адже справжню людину, її талант не можна не поважати. За час перебування на цілині (туди він приїжджав і наступного, 1954-го) Стороженко зробив понад 800 (!) картонів — портретів, ескізів, малюнків. “Уявіть собі, — розповідав Микола Андрійович, — усе в русі, а ти серед напівп’яного натовпу сидиш і мало не кожного малюєш. А за спиною регіт, крики захвату чи обурення, підбадьорюючі виляски по спині. О-о-о! Щось не так — і ти будеш покараний. Спробуй тільки не так намалювати… Працювати доводилося не тільки на польовому стані, а й у кабіні трактора чи автівки”. Часом портрет створював за 10—15 хвилин! І це не тільки рисунки олівцем, а й роботи олією. Я бачив кілька портретів того періоду. Це справді унікальні речі. Написані вони у звичному тоді реалістичному стилі, але це неймовірна виразність образу, неперевершена експресія почуттів портретованого. Враження таке, ніби знаєш живу людину. На жаль, із тої величезної кількості робіт серії “Цілинники Алтаю і Казахстану” в автора залишилося десятка півтора. Решту розікрали вже тут, в Україні. Вони зникли безслідно — з виставок, із його майстерні… Був час, коли за ци-
М. Стороженко. “Гайдамаки”. 2003 р.
Микола Стороженко зі студентами. 2011 р.
віри. Прикметними є його композиції “Т. Шевченко і світ” (1981), “Світло волі” (1989). Але вищого філософсько-мистецького звучання набули його графічні роботи, що проілюстрували видання, яке 2010 року випустило ВЦ “Просвіта” разом із видавництвом “Дніпро”. …“З поезією на серці в тридцять один рік зродився світу “Заповіт”. Іде з гори душі, іде до нас Поета живе слово — небесний алфавіт. У знаках — слово, душа — у слові, дума — вказ на шлях широкий і провидіння в Думі. Любов до брата і меч вогненний супроти супостата. Хто вклав вогонь у слово? Гора Чернеча? Як Гора Сіон — Синаю скрижалі Мойсеєві дала й обітовану землю. Свята гора Чернеча зродила “Заповіт” і агнця в лоно прийняла…”, — писав він у супровідних текстах до цієї серії. Багатьом, хто бачив цю серію графічної шевченкіани, впадає у вічі не лише оригінальний, бароковий стиль його письма, полі-символічність, а й постійна присутність образу/образів дитини-янголятка. Хай то буде “Думка”, “Катерина”, “Перебендя”, “Наймичка” чи “Гамалія” та ін. Як зрозуміти, наприклад, стороженкового Прометея, який відходить від усталеного образу немічного, знесиленого старця, трактуючи його як немовля? На це автор відповів: — Багато разів я читав-перечитував Шевченкову поезію, зокрема “Кавказ”. Згадайте: “Споконвіку Прометея// Там орел карає,// Що день Божий добрі ребра Й серце розбиває. // Розбиває, та не вип’є // Живущої крові — // Воно знову оживає// І сміється знову”. То як же можна малювати того, хто вмирає? І художник доходить висновку, що візуально треба творити не образ-ідею старого, який завтра помре, а молодого, який розвиватиметься, набиратиметься сил і в майбутньому розірве кайдани. Тому він вирішив увести образ дитини, немовляти. Бо й справді: сила не в старому Прометеї, як його всюди і всі малюють, а в дитині. Та й сам міф конкретно нічого не говорить. Прометей — це не сутність, не матеріальна субстанція, а духовна сила. Перед дитиною навіть могутній Зевс “злякався таїни вогню і слави родовитішого Прометея”. До речі, “Кавказ” Шевченка дуже багатоплановий. Тому в цій ілюстрації є і Чечня, і коронований червоний орел на синьому тлі, мун-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
