Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Духовний простір · “Луганськ—Донецьк увесь український, за винятком кількох сотень негідників”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Бий, дзвоне миру, бий, хмару війни розбий!

Слово Просвіти, №38 за 2017 рік

Колись із гордістю чули ми: Луганщина — світанок України, серце мліє і душа співає — ось із-за обрію викотилось сонечко, Божою волею саме у нас, і піде гуляти по всій нашій оновленій Незалежністю державі. А сьогодні Луганщина аж ніяк не світанок. Скоріше — присмерк, російською — “закат”. Присмерк-“закат” усього прогресивного, спрямованого в майбутнє, в цивілізовану Європу. Отже, мав рацію поет-німець Блок, патетично вигукнувши колись: “Да, скифы мы, да, азиаты мы!” І тоді я думаю, що Луганщина — зовсім не світанок, а горизонт-обрій України. А як воно в житті — чим вище піднімаєшся на вершину, тим далі й далі віддаляється горизонт-обрій. І зараз тут у нас, на сході України, хоч би на яку гору чи висотку ми видерлися, — хоч би на яку умовну вершину піднялися, переконуєшся: горизонт-обрій нашої України катастрофічно віддаляється і вона розмивається в ньому. Обставини, в яких ми опинилися жахливі. Держава у небезпеці. Прийшла війна, горе, сльози, смерть, біженці, сатанинська вакханалія, брехня, наруга, духовний бруд… Й панують у нас: Чужі пісні, чуже кіно І чужі герої. Чужа мова, чужа віра. Чужі ідеали — чужа і правда А в Луганську глухий кут, А в глухому куті, звичайно, глухо. Й сидимо в глухому куті — І нема життя в нашому житті. Тому треба постійно звертатися до пам’яті, до духовних надбань минулих літ. Пам’ять — нескінченна книга, у якій записано все. Щоб знати сьогоднішній день, ми маємо час від часу перегортати сторінки нашої історії… Ще задовго до християнської ери прикочували сюди “скіфи” — азіати, попаслися тут разом зі своїми кіньми й вівцями тай канули у небуття. А з ними відійшли у вічність хозари і половці, ногаї та алани, гунни й авари… І лишилися в ковилових степах симпатичні байбаки, і насвистіли в цей край вільних козаків-запорожців, орачів-сівачів з Сіверщини та Полянщини, вуглекопів і сталеварів з усіх-усюд українсько-російських. Будували зимівники з пасіками, слободи з нивами і садами, — заукраїнювали повсюди мову свою і пісню. Так з’явилася Слобожанщина, Слобідська Україна, замежувавши з другою великою вольницею Донщиною. Обидві, принаймні в побутово-культурному плані, існують і дотепер. Самі себе якось годують та за можливості зберігають свою ідентичність. Хоча й належать тепер до двох різних держав. Назавжди породичалися тут життєдайні пісні запорозьких й донських козаків, тужливі мелодії чумаків, слов’яносербські мотиви й полтавські вишиванки… Багатонаціональні прикмети вже не відокремити від історії усього людства, не тільки України, світанкові злети наших земляків. А земля наша луганська-донецька навіки уславлена іменами Великих Українців — Бориса Грінченка і Миколи Чернявського, Володимира Сосюри і Василя Барки, Миколи Руденка і Василя Стуса, двох світлооких Іванів — Світличного і Дзюби, Олекси Тихого і Надії Світличної, ботаніка Костянтина Ситника та фізика Віктора Бар’яхтара… Вони народилися і зросли патріотами на споконвічно українських чорноземах. Справи їхньої святої не змете ніякий хижак-окупант. Ми ж добре знаємо і любимо, і ніколи й нікому не віддамо своїх земляків — усеукраїнських світочів культури, науки й духовності: Микиту Чернявського, Івана Низового, Івана Білогуба, Юрія Єненка, Олександра Дудника… Вони — наші речники і вчителі наших сучасників-патріотів: Івана Шербула, Григорія Половинка, Володимира Семистяги, Світлани Талан, Юрія Кисельова, Віри Сліпченко, Нелі Буткової та інших. Ми віримо своїм провідникам і прямуємо за ними до омріяної мети — Великої України! На наших плечах і на нашому сумлінні лежить велика відповідальність за українське майбутнє. А як кажуть у народі: перед минулим схили коліно, а перед майбутнім засукай рукава. Минуле не лишається мертвим вантажем, а дивом вертається до нас, глибоко відбиваючись у душі. Бо майбутнє починається у нас, на слобожанському сході: Земляче, нам Доля та Всевишній Всі скарби земні і небесні благословили й освятили на життя. Ми живемо, як жили наші предки — в гармонії з Богом, відчуваємо його присутність поруч, звіряємо всі свої вчинки з Богом, вірячи, що Він поруч, почує й відгукнеться на щире прохання. Господь усе бачить, пильнує за кожною людиною, її поведінкою, приходить на допомогу, або її карає і кожному рано чи пізно віддасть заслужене: добрим — нагороду, нерозкаяним, брехунам, злочинцям — покарання. Але Господь, як люблячий батько, чекає повернення блудного сина до рідної оселі, приймаючи такого з прощенням і радістю. Знаючи це, ми звертаємося до духовних надбань минулих літ. Кілька років тому в Луганську, на узбіччі дороги, що веде з центру міста до його південних окраїн, поблизу транспортної зупинки з чарівною назвою “Веселка” виріс собор. Великий, якісно оздоблений. Храм привертає до себе не тільки козацькою архітектурою, а й своїм призначенням. Побудували його на кошти, зароблені й зібрані парафіянами усієї України, а надихнув їх на здійснення свого задуму великий патріот нашої держави — Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Він добре знає ціну свого задуму і роль Церкви в духовному вихованні волелюбного народу. Церква протягом тисячі років свого існування в Україні виконувала роль центру християнського життя, формуючого обличчя українського народу, його світогляд, зміст і форму духовної і матеріальної культури. Церква, попри перепони і труднощі, для кожного покоління була Домом молитви і Слова Божого, яке вказувало на записані у Святомі Письмі ідеальні стосунки поміж людьми. Вона своїх мирян виховувала у дусі пошани і любові до іншої людини, не обмежуючи віросповіданням чи расою загальнолюдської заповіді: “Люби ближнього твого, як самого себе”, — та другої гуманної заповіді: “Не убий”. Церква Голові Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павлу Мовчану; Головному редактору тижневика “Слово Просвіти” Любові Голоті стала для християнина місцем покори перед Всемогутнім, страхом перед гріхом і судом Божим, давала уяву про Царство Небесне, була місцем благодаті, вікном у небо, дарувала перехід від життя до смерті і від смерті у життя вічне. Святійший Патріарх Філарет прагне, щоб про все це з однаковим усвідомленням пам’ятали на сході і на заході, на півдні і на півночі нашої великої держави. Адже народ у нас єдиний і віра у нього єдина. Але тривалий час вона перебувала під впливом іншого патріархату, під впливом політики іншої держави, в єднанні з якою, — не за власним, звичайно, бажанням перебувала Україна. Та імперія врешті-решт розвалилася, і наша країна у грудні 1991 року проголосила незалежність і стала самостійною державою. А у самостійної, незалежної країни, за логікою, повинна бути і самостійна Церква. Цього хоче український народ. Але аж ніяк не бажають прихильники іншого релігійного устрою. Почалися різноманітні інсинуації, різні, не завжди правдиві тлумачення історії. Договорилися до того, що Україна начебто великих заслуг у Другій світовій війні не має, що перемогу над фашизмом здобули б і без її участі. Все це і примушує Святійшого Філарета більше уваги приділити саме духовному вихованню мирян, і саме на сході України, де “добродії” з сусідньої держави намагаються передусім поширити свій вплив. Так виникла ідея побудувати в Луганську Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Не в пориві, так би мовити, духовного протистояння, як дехто намагається пояснити цей факт, а з метою правдивого виховання мешканців краю. Ми, луганці, хочемо бути православними й жити по-православному шляхом самовдосконалення кожної особистості, позитивну енергію спрямовувати в потрібне русло, на потрібні справи, запрягтися у воза щоденних клопотів і турбот, зціпивши зуби, тягнути його бездоріжжям сучасності. Ми чудово усвідомлюємо себе невід’ємною частиною України, як говорив про це незабутній просвітянин, православний християнин, поет Іван Низовий: Свята земля, яка зростила нас В теплі й добрі, у щирісній любові, Краєчок України, край Донбас, Проукраїнський у своїй основі. Пишаємось походженням своїм І тішимось прамовою своєю, І славим Україну — спільний дім. В якому живемо правдою своєю. Ми бережемо, плекаємо собори наших душ, а душі наші часто ріжуть наживо, приклеївши нам ярлик націоналіста, бандерівця, бандита, незрозумілого представника правого сектора, неблагодатного, неканонічного. Цей складний іспит на мужність, стійкість, терпіння, звитягу ми складаємо на відмінно. Луганськ—Донецьк увесь український, за винятком кількох сотень негідників, які на дух не переносять України. Особистий мій шлях до Творця був тернистим. Я ніколи не був безбожником, антирелігійником, раніше не був атеїстом — вірив: “Щось” таки є, але від істини був дуже далекий. До справжньої віри Творець привів мене за часи незалежної, соборної України. 1991 року я вперше взяв у руки Біблію. І мене більше за все вразили пророцтва Даниїла, що абсолютно точно здійснилися в процесі історичного розвитку. Так, Даниїл передбачав падіння Вавилону, утворення Мідо-Перської і Грецької держав, Римської імперії. Я був вражений і незабаром пересвідчився, що Біблія — Жива книга. Водночас прийшло розуміння того, що живий і Бог. Отже, змінилося і моє до Нього ставлення. Раніше я звертався до Бога, як, на жаль, і більшість вірян — дещо спрощено. Багато років тому, працюючи вчителем-філологом, я захопився творчістю класика української літератури Олеся Гончара. Згадуються сторінки його романів: “Прапороносці”, “Людина і зброя”, “Тронка”, “Циклон”, “Собор”, “Твоя зоря” та інших творів, герої яких прийшли в моє життя. Після закінчення педагогічного інституту я прийшов до школи і вперше побачив в чудово оформленому кабінеті української літератури портрет Олеся Терентійовича, на якого був схожий мій учитель української мови і літератури Веніамін Антонович Карпенко. Згодом він став заступником директора школи, згодом — директором школи, відомої в місті та області, де було по одинадцять класів — 9-х, 10-х, 11- х. Випускників нараховувалося понад 400. Через два роки я став заступником директора з виховної роботи. З часом стосунки вчителя й учня переросли в душевну й сердечну дружбу на десятиліття. Веніамін Антонович Карпенко працював із дітьми більше 60 років. Відмінник народної освіти України, СРСР, захоплювався історичним й літературним краєзнавством. Разом ми написали до десяти книг, як-от “Путівник — Кам’яний Брід”, присвячений історії Кам’яного Броду, а також славетним постатям, котрі прославили історію цього краю; “Аура творіння” — літературно-публіцистичне видання про землю особливої енергетики — Луганщину тощо… Вельмишановні Павле Михайловичу й Любове Василівно! Дякуємо Вам за те, що так уважно слідкуєте за життям, діяльністю нашого Свято- Троїцького кафедрального собору м. Луганська. Попри тиск, глумління, приниження, залякування, парафіяни вистояли. Ваша газета “Слово Просвіти” — це джерело знань, інформації, мудрості, людяності, українства. А Слово — Дар Святого духа. Слово — це потужна сила правди, віри, оптимізму. На жаль, не так часто можна бачити газети такої якості, гарту, змісту, як Ваша. Часопис надихає до Бога, до свого коріння, любити свою землю, дбати про свою Помісну Соборну Церкву, навертає на те, що ми є українцями, що повинні бути єдині, що ми — нація. Але існують проблеми міждержавних масштабів. Ми відрізані від Великої України кордонами, колючим дротом, блокпостами, великими людськими чергами, постійними перевірками особистих речей, незаслуженими образами. Сподіваємось на подальшу співпрацю, Вашу милість, щирість та увагу до Нас.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин