Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Духовний простір · “Становлення Помісної Церкви — незворотний процес”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

«Щоб усі були одно» — таку Христову заповідь сповнювали паломники Буковини до Васловівського Свято+Преображенського монастиря

Слово Просвіти, №38 за 2017 рік

…І ось 1989 року сталося моє знайомство з Олесем Терентійовичем. Делегацію від Луганщини запросили на Установчий з’їзд Всеукраїнського Товариства української мови ім. Т. Шевченка, куди ввійшли славнозвісні, незабутні патріоти України: професор-викладач І. Білогуб, літературознавець Б. Пастух, письменник М. Ночовний. До складу творчої інтелігенції включили і мене як автора літературно-історичного музею “Луганці”. У пам’яті закарбувалася промова Олеся Гончара. Його слова, очі, постать, тембр голосу випромінювали любов, бо для нього Бог є любов, а без любові творити неможливо. “З любові — творчість, з любові — щастя людське”, — кредо нашого велета слова. Гончар ніколи не був атеїстом, він мав Бога в душі. В спілкуванні з майбутніми просвітянами він поділився своїми згадками про війну. Коли Гончар втрапив до колони полонених своїх співвітчизників, то звернувся з молитвою “Визволи мене, Божа Мати”. І вона вивела його з полону й охороняла в боях. Молитва. Саме вона наближає до Бога. Молитва — це наша розмова з Творцем. Найчастіше ми молимося під час випробувань чи невдач. У важкі хвилини свого життя звертаємося до Бога, до матінки Божої, всіх святих, просимо поради і допомоги. …Згадується ще цікаве висловлювання. Я з учнями листувався з одним із найвідоміших українських письменників лауреатом Шевченківської премії Анатолієм Дімаровим. Загалом у моєму архіві понад три тисячі листів дружби з майстрами слова. Анатолій Дімаров розказав нам таку історію: “У молодості я був, як і багато в той час молодих людей, комсомольцем і безбожником. Але на війні зі мною трапився випадок, що змусив переосмислити все життя. Мені під ноги впав снаряд. Він крутився, шипів просто піді мною, як живий, і ось-ось мав розірватися. Тоді всі клітини мого тіла звернулися до Бога: “Боже, допоможи мені, збережи моє життя, я ж ще так мало пожив, нічого не бачив”. І трапилося диво… Снаряд покрутився і зупинився. Так і не вибухнув. Я залишився живим. Цей випадок дав мені пізнати Бога і повірити в Його реальне існування”. Ці та подібні випадки привели мене до православної віри. Мене увесь час і у всіх випадках життя супроводжував образ моєї дбайливої матінки. У неї були золоті руки, добре, всепрощаюче серце, завжди людям привітна, жадана. Вона й бабуся — це символ, зразок, приклад зовнішньої і внутрішньої краси, чистоти, гуманізму. У нашому домі завжди лунав дитячий сміх. Матуся народилася на Луганщині, за походженням — росіянка, батько — українець, походив із-під російської Донщини, де й сьогодні звучить українсько-російський суржик. Національного питання для батьків не існувало. Не існувало його ні в моєму Камброді, ні в Луганську, ніде в Україні: кожен вільно говорив своєю мовою. Мовне питання вигадали й успішно використовують у своїх цілях нечисті на руку й безсовісні політики, маючи з цього чималі зиски, “наварюючи” політичний імідж і прирощуючи нечесний капітал. Ідучи на цвинтар, мама брала й мене. Дорогою розповідала про роки війни, окупацію. Особливо запам’яталися сторінки трагічних випробувань 1932—33 рр., коли на благословенну землю квітучого українського краю прийшов голод. Вона не вірила, що тут, у житниці України, раптово зник хліб, люди залишились без зернини. Голод 1933 року — не історична минувшина, він живе в пам’яті очевидців. Ось спогади мого батька: “Скрізь поширювався страх смерті. З ураженого голодом Луганська я пішки за 150 км діставався рідного хутора Українського, на Ростовщині, за мішечком хліба, щоб якось вижити. Шлях був довгий — і треба було ставати на ночівлю. Я підійшов до хатинки на краю села, Світлана МАСЛОВСЬКА, голова Заставнівського районного об’єднання ВУТ “Просвіта”, Чернівецька область Саме так можна сказати про буковинців, котрі з ініціативи районного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка напередодні свята Преображення Господнього традиційно пройшли 14-кілометрову покаянну дорогу до Васловівського Свято- Преображенського жіночого монастиря УПЦ КП, щоб не лише об’єднатися в єдину молитовну спільноту, а й великою громадою помолитися за родину, за наших воїнів, за Україну, а ще — очистити свої душі від гріховних падінь і попросити в Господа миру на рідній землі. Учасники хресної ходи сходилися до пам’ятного знака Героям Небесної Сотні, що у м. Заставна. Мешканці райцентру та довколишніх сіл району, а також сусіди з Кіцманщини (с. Витилівка) з’їжджалися, аби разом вирушити до Васловівців. Рівно о 12.30 священики церков УПЦ КП Чернівецько-Буковинської єпархії (очолив службу благочинний Заставнівського округу о. Віталій Мензак) відслужили передпаломницький молебень і зі словами: “Хай Господь допоможе здолати цей шлях”, вирушили в дорогу. У Малому Кучурові долучилися мешканці сіл Онут, Мосорівка, Самушин, Брідок, Митків і нас стало більше. Так, це лише друга, така потужна, хресна хода, тому людей ще не багато, але кожен ішов зі щирою душею та усвідомленням: саме паломництво рятує спраглі душі, молодий монастир треба намолювати, аби він додавав сили молитвам, що цією ходою засіваємо духовну ниву добірним зерном, яке дасть гарні сходи для становлення в Україні Єдиної Помісної Православної Церкви. До своєї Незалежності ми йшли довго і малими кроками, та що казати, виборюємо її ще й досі. Така ж важка дорога до Єдиної Української Церкви. Але мине багато років і кожним із паломників пишатимуться діти й онуки, що саме їхні батьки-просвітяни були першими й стали будівничими Помісної Церкви, бо її становлення — незворотний процес. Іншого не дано і вороття назад немає. Яскраве свідчення — велике єднання прочан, яке творилося біля каплички при в’їзді до Васловівців, коли дві колони — з боку Заставни та Чернівців, які злилися в одну молитвою та Божественним співом, єдиним кроком і великим піднесенням душі. А яка то радість, що з нами поруч молодь (юнаки та дівчата і діти) разом із дорослими — із Садгори, Чернівців, Глибоччини, Сторожинеччини, Вижниччини, які до нас долучилися. Мабуть, ні з чим не зрівняються молитви в мелодії та Божественний спів наших священиків — рідною українською мовою. Обов’язкова місія цієї ходи — молебень біля пам’ятного погруддя першому митрополитові Буковини Євгену Гакману, що в центрі села, а далі — до місця його народження, де й споруджено монастир, куди ми прямували. Тим часом церковні дзвони сповістили, що ми наближаємося до святині і друге дихання не забарилося... Ось ми на місці. Митрополит Чернівецький і Буковинський Данило та настоятель монастиря, архімандрит о. Євген зустрічають нас молитвою. Урочисту вечірню літургію очолив Владика Данило, а співслужать йому священики Чернівецько- Буковинської єпархії. Слово Митрополита завжди вагоме та проникливе — не передати словами увагу мирян і велич їхнього душевного задоволення під час владичого казання, як завжди, цікавого й повчального. Причастя та єлепомазання, молитви й благословення, поклоніння до мощів Александрійського Мартирія та спільний Божий спів — то відчуття духовного піднесення, очищення, братолюбства, доброти і щирості, милосердя й Божої благодаті, що витало пагорбами села і в душі кожного з нас. Ось так відбулося ще одне Свято-Преображенське, просвітницьке єднання буковинців, яке ми дістали в подарунок один від одного та першого Митрополита Буковини Євгена Гакмана. Щиро віримо: він бачив нас із Небес і сподівався, це саме ті люди, які будують міцний фундамент Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин