“Хотів, аби мама, батько і всі люди світу були такі щасливі й радісні, як я”. · 9 З блокнота письменника · с. 9сторінка оригіналу ↗
Ж и т о Оповідання
Слово Просвіти, №38 за 2018 рік
Михайло СІРЕНКО
О, я хотів тобі сказати, Що те колоссячко вусате, То невсипущий труд мозільний… Дмитро Павличко
Воно й зараз стоїть переді мною — молоде, туге, сизо-зелене, і його колосся тягнеться своїми промінчиками вусиків у синяву неба. Проте чого — стоїть? Ні! Воно погойдується на теплому вітрі раннього літа й гонить у далину сизі хвилі. У тих вусиках манюсіньке волоття запорошених квіточок. І той пилок тих квіточок пливе над ним запаморочливими пахощами. А в цих житах біжить, чи точніше, летить, розкинувши руки, малий хлопчик. І колоски (тахтах!) б’ють легенько по його голих руках. І він увесь у тому пилку, як золота запилена бджілка. Він летить, сповнений цим простором, цією радістю й красою, цим щастям, біжить по межі з городу до свого дому й дзвінко кричить: — Ма-мо! Та-ту! Як гар-но-о-о! Жито цвіте-е-е! Жито сонця набирається! Половіє-є-є! Те хлопченя — то я. А лементував так тому, що хотів, аби мама, батько, і всі люди світу були такі щасливі й радісні, як я, щоб відчули зі мною красу й захоплення життям і цим дивним житом! Чи не тому я й назвав потім свою першу книжку поезій “Від сонця жито половіє”? І вже на все життя те жито ні на мить не відходило від мене. А може, ще тому, що мати казала мені, вже дорослому, що народила мене у водохрещенську січневу ніч просто на селянській печі нашої хати, на черені, де сушилося житнє зерно. Отож перший мій подих я увібрав із запахом жита. А хмільну радість від першого подиху й нині хочу передати світові. Підростаючи, я по батьках бачив, як нелегко їм доводилося цю красу жита, а відтак і життя, створювати своєю працею. Як напровесні батько після плуга лишав чорні скиби рахманної ріллі, які, заволочивши, засівав сірими житніми зернами, щоб вони потім потяглися до сонця отим золотим дивом колосся. А згодом мати день у день, не розгинаючись, зжинала його, дозріле, гострим серпом і в’язала цуркою в тугі снопи, які батько складав у полукіпки на городі. І так само робили односельці на всіх ланах — уже не тільки жінки жали, а й чоловіки з моїм батьком косили косами з грабками й лобогрійками вибривали післявоєнні лани. З часом полукіпки люди складали в скирти, що зростали на полях як нові житяні будинки. Ми, малі, збирали колоски по стерні. А пізніше пасли там корів. І все це босоніж, бо яке там взуття було після війни! І стерня вже не колола задубілі підошви ніг, коли бігав по стерні, поковзуючи. Вже десь у шостому класі мені давали коня з грабаркою, на якій я сидів ззаду й, поганяючи, згрібав колоски вздовж лану з кінця в кінець. Ну то вже була вища гордість, бо тобі зараховувалась ця робота на трудодні. До високих житяних скирт ставили машини-молотарки, які крутили пасом від трактора й вимолочували з розпущених снопів зерно. Чоловіки вилами подавали ті снопи, а жінки, розв’язавши перевесла, кидали стебла в горло машини, яка ревла як лютий звір, і тільки кавкала, вимолочуючи зерно. І все це в пилюці й полові, як у густому диму, на спеці під палючим сонцем. Віддалік від машини зростала до неба скирта вимолоченої соломи — найбільша радість дітлахів. От уже де можна було відвести душу, з’їжджаючи просто з-під хмар на землю по крутих і ковзьких боках золотої соломи. Хто залізе найвище і з’їде — той герой! Так ми зростали, раділи і бавилися в тому пеклі праці наших батьків і старших братів і сестер. Уже підрісши, молотили з татом свої снопи жита ціпами вдома в клуні при хліві. І не так-то просто й легко навчитися молотити вдвох. Було що попадав по батьковому бичу і твій бич тоді відскакував і попадав тобі по зубах. У мене й досі є невеличкий шрам на нижній губі від тої молотьби.
А згодом уже вимолочене та висушене й очищене своє зерно у млині разом з батьком засипали в ківш, — було приємно дивитися, як воно потрапляло на вертке важке каміння, аби витруситися запахущим борошном до рук білого, як Бог, мірошника. І все це робилося швиденько, бо в черзі чекали інші господарі. А підлога біля ковша двигтіла легенько, немов ходором ходила вся земля. А що вже й казати про ту радість, яка охоплювала твою душу, коли мати витягала з печі спечені на капустяних листках запахущі паляниці свіжого житнього хліба, умивала їм голови змоченою у воді рукою і ставила боком на білий рушник на лаві під вікном, аби вичахли. Не промовчу й про те, як мати відрізала цілушку свіжого житнього хліба й подавала до столу з кухликом молока. Чи бувала більша радість у ті мої дитячі післявоєнні літа? Та проситься сказати й те, що це ж у мене, кого ростили і батько й мати. А як було тим моїм товаришам у голодний 1947 рік — без батька та ще й з сестричками й хворою матір’ю? Напливає з пам’яті виїзний суду нашому клубі, де праворуч сцени був портрет Леніна, а ліворуч — бородатого Карла Маркса. Портрети намальовані нашим сільським художником дядьком Василем. Художник вмілий, фарби олійні, по стінах клубу усміхаються з плакатів бадьорі передовики, закликають на соцзмагання — боротися за виконання й перевиконання планів нової п’ятирічки.
А в клубі йшов виїзний показовий суд над нашим односельцем Василем Вашуленком — він стоїть перед засідателями суду, які сидять за великим столом, засланим кумачем. У центрі суддя — середнього зросту мужик з круглим усміхненим обличчям, ніби зібрався повен клуб людей на якесь урочисте свято. Василь перед ним, як з хреста знятий, — блідий, увесь у ластовинні. На ньому розхристана темна сорочка, штани на очкурі й розбиті черевики. Йому років двадцять п’ять, але такий худющий, що схожий на хворого недоростка. Засідання триває другу добу, з перервами. Василя впіймали на колгоспному полі за селом, де він виминав зі снопа жита в торбинку сухі житні колоски. Вдома в нього хвора мати і дві сестрички. Саме він хворіє на сухоти й навіть тепер весь час покашлює.
Все ясно: спіймали на крадіжці громадського хліба. А засідання суду йде другу добу і Василеві паяють п’ять років тюрми. І мені, й людям у клубі дуже жаль сухотного Василя, але що ми можемо зробити? Всі чули про якусь особливу сувору постанову з Москви. Тому суд — виїзний, показовий. Знаю лиш одне, що повернувся Василь після відсидки і десь через рік помер. І така “краса” післявоєнного жита живе й досі в моїй душі. А тоді, десь днів за два після того судилища, я гордо йшов вулицею Леніна до колгоспного дворища з вилами на довгому держаку, аби стати до соломонакопичувача на комбайні нашого передовика Максима Бакуши, щоб виконувати й перевиконувати норми у соцзмаганні. Ще й ішов повз двір дівчини, яка запала в душу, йшов, показуючи, який я роботящий парубок. А “парубок” перейшов тоді лише у восьмий клас. Та мій комсомольський ентузіазм швидко погас, боя в захопленні перестарався і впер свої вила туди, звідкіля комбайн викидав обмолот. Щось затріщало, елеватор перестав викидати солому — порвався ланцюг, який його крутив. Комбайнер швидко зупинив комбайна, вискочив із кабіни, витягнув із поломки мої вила й сказав: “Добре, що хоч не впер туди свою дурну голову. І де вони беруть таких помічників? Це ж тепер потрібно йти з поля на другий кінець села, аби привезти ремонтну команду. Ось тобі й новий
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
