Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Чорні часи для національного українського · театру в селі розпочалися від початку 30-х років”. Такі вони, просвітяни 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗

«Націоналістична» місія просвітянського театру в селі До 100-річчя відродження у Центральній та Лівобережній Україні сільських просвітянських театрів

Слово Просвіти, №38 за 2019 рік

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, журналіст ків по селах. Аналізуючи репертуар таких гуртів, який зазвичай збирав переповнені зали глядачів, газета принципово його не схвалює: “Здебільшого виставляються п’єси про козаччину, гетьманщину або, ще гірше, — кохання ради кохання”,— акцентує автор. Закінчення. Початок у ч. 37 за 2019 р. Обструкція “старого мотлоху” зі сторінок місцевої преси орні часи для національного українського театру в селі розпочалися від Отож під заборону незабаром потрапили не лише кращі перлини українського класичного театру з давньої і новочасної української історії, які зазвичай легко формували національну самосвідомість глядачів, а й п’єси на тему кохання. Ця вічна тема, яка однаково хвилювала покоління усіх часів і народів, у добу соціалістичного будівництва піддавалася обструкції. Виявляється, що юні будівники “нового світу” не мали права на “кохання заради кохання”, а тільки “на кохання заради ствердження диктатури пролетаріату”. початку 30-х років минулого століття. Після повного згортання владою так званої українізації все, що стосувалося народних звичаїв та обрядів, стали ганьбити й обмежувати. Причому робилося це голосно, наступально, із широким залученням місцевої журналістики. Переді мною — одне з лютневих чисел районної газети “Червона Носівщина” за 1932 рік. У розлогому дописі Юрка Квітки (цілком очевидно, що то був псевдонім штатного районного рецензента) справжній обструкції піддано виставу театрального колективу, що діяв у Червоних Партизанах (нині знову Володькова Дівиця). “Теща в хату — нема ладу”, — річ стара й шкідлива своїм змістом, яка зовсім не дає нічого корисного молоді й селянам, — так резюмує автор нову виставу, показану в цьому селі. — Замість того, щоб дати п’єсу, що відбиває наш побут, наші досягнення, щоб організувати молодь навколо сельбуду, даються п’єси, як “Теща в хату” , якими можна вести розкладацьку роботу”. “Посланець Бога” від влади ильність із комуністичним прицілом до вистав сільських драматичних колективів проявляла і редакція лосинівської районної газети “Ударний Труд” (до цього району село Данина, разом із Шатурою, були “перекинуті” від середини 30- х років). Підтвердженням цьому слугує розлога публікація В. Варави під заголовком “Данінський драмгурток у Лосинівці” (число від 12 грудня 1938 року). Трохи передісторії появи цієї публіка­ Висновок до цієї своєрідної рецензії ції. Наприкінці 30-х років із метою ствердження у свідомості радянських громадян важливості “крилатої” ідеологічної тези Сталіна про те, що “жити стало краще, жити стало веселіше”, влада повсюдно започатковує традицію творчих звітів сільських колективів художньої самодіяльності на головній сцені кожної низової адміністративної одиниці — районного Будинку культури. Для цього, як і у випадку з колгоспними кінофестивалями, виходила спеціальна спільна постанова обкому партії та облвиконкому, затверджувався графік таких звітів. Правління колгоспів зобов’язані були оновити своїм коштом костюми місцевих артистів, забезпечити їхню доставку до райцентру. витриманий у дусі тогочасної викривально-повчальної радянської журналістики. Газета стверджує, що сільський будинок культури повинен через показ вистав сучасних авторів сприяти виконанню господарсько-політичних кампаній, особливо хлібозаготівлі та підготовки до третьої більшовицької сівби, і показувати слід більше п’єс у пролетарському дусі. Подібні ж постановки, як у Червоних Партизанах, газета називає “старим мотлохом” і закликає місцевих самодіяльних артистів їх більше не ставити. Неодноразові випади проти театральних постановок української класики, що повсюдно здійснювалися на ту пору силами місцевих драмгуртківців, робила і редакція ніжинської окружної газети “Нове Село”. Так, у кореспонденції “Дайте селові книгу” газета наголошує, що партійні і комсомольські осередки на місцях мають звернути більше уваги на роботу драмгурт­ На дату свого звіту перед мешканцями райцентру Лосинівка 10 грудня 1938 року данинці надумали приїхати не з традиційною, як з інших сіл, концертною програмою, а якоюсь виставою свого славного драмтеатру. Вибирати було з чого. З по­ “Золоті голоси” села Данина. Початок 40-х років ХХ ст. становками “Безталанної”, “Лимерівни”, “Платона Кречета”, “Своєї людини” талановиті самодіяльні артисти з Данини вже встигли об’їхати сусідні села та викликати своєю грою справжнє захоплення тамтешніх глядачів. Це ж хотіли зробити і в Лосинівці. Втім, строге районне журі, ознайомившись задовго до призначеної дати творчого звіту з пропозиціями данинців, усі ті вистави “забракувало”. Аргументи були такі ж, як і в рецензії на виставу червонопартизанських артистів: патріархальщина, шароварщина, що “не дає нічого корисного молоді й селянам”. Вимагали постановки на злобу дня. Оскільки серед актуальних була на той час антирелігійна тематика, районні ідеологи й доставили в Данину текст “Посланця Бога” — ідеологічну агітку, написану на замовлення влади. У ній автор у дусі єдино прийнятого в літературі принципу соціалістичного реалізму висміює патріархальні пережитки на селі та релігійні почуття українців. Таким чином, данинці, всупереч традиції за власним бажанням обирати нові поставки, змушені були в спішному порядку вивчати ролі “спущеної згори” п’єси, яка їм зовсім не подобалася. Начувані про таланти данинських театралів, охочих подивитися їхню нову виставу з інтригуючою назвою “Посланець Бога” зійшлося до райколбуду так багато, що довелося доставляти в залі приставні лави. У першому ряду серед поважних гостей виділявся і строгий рецензент із райгазети П. Варава. За два дні на другій шпальті райгазети було вміщено його розлогий матеріал. Це — класичний зразок рецензії як жанру журналістики радянської доби, де, традиційно, виконавці всіх позитивних ролей отримують високу оцінку, виконавці нега­ Початок 60-х років ХХ ст. тивних — піддаються критиці. Ось уривок із захвальної частини тексту, в якому розставлено обов’язкові на ту пору правильні ідеологічні акценти з правильною, здебільшого лайливою щодо пережитків минулого та їх носіїв, лексикою: “Руда Параска в ролі матері вдало відтворила образ темної, релігійної жінки, яка легко попалась на удочку попа і, не розуміючи шкідливості його ідей, виконує його накази. Лише згодом перед нею відкривається підлий образ попа і тоді вона перестає вірити попівським забобонам… Непогано виконав роль стахановця-тракториста Максима виконавець Холявко, роль діда — виконавець Жилюк”. А що ж із критичною частиною рецензії? Сюди потрапили таки негативні персонажі. Ось один із закидів автора: “Роль Хоми (виконавець Іван Мозговий) і роль Хими (Роменко Тетяна) показані формально, без ніяких рис переживання. Їм ніяк не вдалося відтворити тих образів, що подані в п’єсі”. П’єси-одноденки післявоєнної пори рактика своєрідних гастролей сільських драматичних колективів селами свого району була поширеною і в перші десятиліття повоєнної пори. От тільки репертуар, з яким вони виїздили на місцеві “гастролі”, з роками ставав дедалі віддаленішим від української класики. П’єси-одноденки, яких запопадливі перед владою писаки-графомани створювали тоді дуже багато, заполонили репертуари самодіяльних театрів. Саме такі постановки влада всіляко підтримувала, а районні газети часто подавали на них схвальні рецензії-відгуки, однозначно вказуючи такими публікаціями керівникам місцевих будинків культури, що саме слід вибирати для нових постановок. Останній склад легендарного Данинського просвітянського театру.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин